Не стала, а мала би прозвучати дуже голосно, зважаючи на тематику та проблеми, що поставила в ній людина, котрій власний досвід продиктував саме таку оптику на історію нещасного тепер уламку нашої землі – край сходу України. Перед тим як перейти безпосередньо до плоті оповіді, з нетерпінням хочеться сказати про блискучу тут передмову Олексія Бешулі. Сам початок цієї інтродукції скаже за себе: ‟Важко собі уявити більш український регіон, ніж Донбас”. Через питомо українську топоніміку, через історії, що відбувалися на твердому кряжі сходу, які, власне, і творять Історію нашого краю, Олексій Бешуля показує читачеві золоту важливість цього регіону ‟вічного прикордоння”, ‟місця воєнних катастроф”. Від походу Ігоря Святославовича до Іловайського оточення.

Це регіон з енергією вічного неспокою, зіштовхувань ідей, людей і можливостей, зіштовхувань людини з природою. Навіть остання тут красива і оманлива, де за спокоєм нерівного степу, з улоговинами, байраками, балками, невеличкими сезонними потічками, які тягнуть уздовж своєї води високу, густу, пахущу траву, під землею, під всім цим заховано чорне золото, яке завжди ковтало пащею шахт людей, що йшли по нього. Воно завжди брало жертву, міняло вугіль на людей. І це, безумовно, регіон парадоксу. В 70-х, після вечірніх танців у шахтарському клубі, зранку, школярі перед уроками бігли на танцмайданчик збирати фінки після нічних «розмов». З розмов очевидців: ‟за раз можна було знайти до семи штук гартованих, коротких, захалявних ножів”. У кінці 40-х, в Юзівці, ситуація з вуркаганами була настільки складна, що їх вішали вночі високо, на ліхтарних стовпах, і ті, хто йшов зранку на свою робочу зміну, бачили ці висячі тіла під ковпаком жовтого світла. В такий спосіб у молоді пробували відбити бажання блатувати. І все це якось дуже складно пов̓язується з родиною Світличних з Луганщини, Василем Стусом, Олексієм Тихим, які мають той чи той стосунок до цього краю, Анатолієм Лупиносом з Новоолександрівки, Миколою Руденком з Луганщини, поблизу Сутогану, який у своїх спогадах залишив нам дивовижно яскраву палітру цієї степової Еллади. Сюди ж можна вписати і Сергія Параджанова, який свій строк відбував у Перевальській зоні Луганської області. Можна говорити ще і ще про людей, які вийшли (вигартувалися) з воронки Донбасу, і стояли біля керма дисидентського руху, робили багато речей, що згодом призвели до незворотних доброякісних процесів. Не можу не згадати тут Бориса Грінченка, який вчителював в с. Олексіївка Перевальського району. Про масштаб цієї постаті говорити взагалі не доводиться. До цього розлогого, сильного своїми іменами списку, Олексій Бешуля пропонує додати генерала армії УНР Володимира Сікевича, ‟який хоч і народився у Таращі на Київщині, але здійснив ще у 1918 році ‟хорватський сценарій” – за кілька тижнів повністю звільнив Донеччину від більшовицьких окупантів”. Цей край завжди важкою ваготою лягав на плечі державників. І якщо подивитися на події сучасного Донбасу через історичну ретроспективу, то очевидним стає те, що в нас пробують відібрати дуже плодоносну землю, що сплодила, зокрема, людей, яких ми згадали тут. При всьому парадоксі ситуації це саме так. Це край, в якому людина або розчиняється, або міцніє переконаннями.

Ці оповіді генерала можна поставити в один ряд зі спогадами та щоденниками, записками, творами Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Юрія Горліса-Горського та багатьох інших, хто осмислював ламкі часи українських звитяг та провалів. Вони всі різні, всі акцентовані по-своєму, але говорять про одне явище. ‟1918. Донецький бліцкриг” стане тут своїм пазлом в складному історичному панно того часу. Добре, що ці спогади обернулися до читача книгою.

Кілька слів слід сказати і про стильову специфіку книжки. Написана вона простою мовою, без вичурностей, без зайвого тут орнаментального баласту. Це мова природженого військового, мова інформації, а не мова краси. Генералові йшлося насамперед про пов і дання історії, про послідовний, чіпкий до реальності сюжет. Коли він переповідає історії інших людей, яких зустрічає в горнилах війни, за наративом ми чуємо дуже сильну і цільну особистість, для якої насамперед, як для військового, важить сила і честь. І саме ці два чинники вирішують тут про життя і смерть людини. Тут читач не знайде складних психологічних студій на кшталт письма Винниченка чи нищівних оцінок Єфремова. Натомість він зустрінеться з ясним, чітким розумом, що вміє оцінити тверезо ситуацію, розібратися в ній, виправити. Дуже тепле ставлення до людей, до різних людей – від рядових солдат до звичайних селян. Сікевич знає за що він стинає голови ворогу, за що він жертвує кров̓ю своїх.

Як би нам не хотілося, але нам не вийде прочитати цю книжку без алюзії на теперішні події на Донбасі. І як би ми хотіли чи не хотіли, ми бачимо повтори нашої історії, за спіраль якої годі видертись, вона штовхає нас туди, де вже все відбувалося, наче хоче подивитися, чи навчилися ми розбиратися в собі, в своїх силах, в своїй любові. Це нагадує ситуацію, коли батько спеціально дає можливість дитині обпектися, щоб та знала, що таке вогонь і не лізла більше до нього. Та ми, наче нерозумні діти, біжимо на це гаряче полум̓я. Мати-історія нас поки не навчила, якщо ми і далі підходимо так близько до вогню. Як на мене, тема ворожої пропаганди прописана в книзі дуже добре. Коли читаєш, здається, потрапляєш у свій 2014-ий рік, в розмови про ‟виживе Росія без України, чи ні…”, про ‟потрібна Україні армія, чи ні…”, одним словом – всі ці старі теми зі старого часу прибігли і до нас, в наш час. Вони проговорюються нашими ж політиками, інтелектуалами в тому самому виконанні, яке свого часу робив Винниченко, коли він говорив, що він громадянин планети, а не України. Порівняйте цю тему з сучасними темами про незакоріненість, вільну ідентичність. Причому, як на мене, це було зроблено не зі злої волі, а як данина моді. А данина моді в інтелектуальному просторі, це завжди збереження власної енергії, відмова від самостійного думання, яке потребує важких внутрішніх затрат. Кажучи просто – це страх перед вичерпаністю. Сюди ж поставте слова згадуваного Винниченка про те, що він ніколи не думав, що прийдеться боронити Україну зі зброєю в руках. І це в такий буремний час, в якому він жив. Врятувало, що поруч із ним були такі як генерал Сікевич. І зараз, поруч із нашими інтелектуалами, які гостро реагують на примус, на жорстокість виконавчої влади, ставлять під сумнів закоріненість в цю землю, в цю мову, є генерали, які дивляться на них, як на дорослих дітей, що кричать, вимагаючи цукерку. Вони знають що їм робити. Від себе додам фразу з фільму ‟Сім самураїв” Акіри Курасави: ‟Для чого хвилюватися за бороду, коли можна втратити голову?!”.

Окрім опису військово-тактичних практик, ми зустрічаємося з напрочуд цікавими, часто веселими, часто сумними історіями з життя людей дуже різних верств. Тут і абсурд масових розстрілів українців, створення стихійних боївок, втечі, обмани, весілля, захланні священики, чесні священики, конокради, вечорниці з сором̓язливими дівчатами і все, що робить життя життям.

Книга читається просто, сторінка за сторінкою не помічаєш, як сонце підбирається до твого вікна. Така лектура зараз дуже на часі, аби показувати нам крізь пласти історії те, що з нами було і що може трапитися, якщо… Видавництво ‟Zалізний тато” зробило важливу роботу, відкривши нам ці тексти, проактуалізувавши їх. Єдине, що хотілося би побажати – уважніше ставитися до коректури. Але думаю, що при наступних перевиданнях цю проблему усунуть. А вони, перевидання, безумовно будуть, бо час наш потребує саме таких книг.

Розмова довкола книги Володимира Сікевича ‟1918. Донецький бліцкриг” ∕ К.: Видавництво ‟Zалізний тато”, 2018. – 324 с.