Саме про це змушують замислитися глядача творці фільму «КІБОРГИ», який вийшов у прокат у грудні 2017 року.

Фільм у цілому вибудовано як симфонію (це слово звучить у картині), утворену із війни на Донбасі, людських доль, соло на трубі, пісні «Гуцулка Ксеня» і композиції Святослава Вакарчука.

Тема війни холодна, брудна, жорстока.

Людські долі різні. Для когось ця війна – національний обов’язок. Для когось – не виконане завдання попереднього совкового покоління, яке занедбало свою державу за роки незалежності, не змогло розбудувати Україну. І тепер молодь має йти на фронт і відвойовувати втрачене/пропите батьками: «Ви нас відкинули на два, на три покоління назад!..» Для когось війна – шанс помститися за загиблого пацана-однокласника чи спаплюжену чоловічу гідність. Для когось виконання наказу – частина професії: проте тільки за наказом, без справжніх цінностей у пеклі Донецького аеропорту не вистояти. Хтось тут тому, що емоції, пережиті на Майдані, не зменшують градус і змушують продовжувати боротьбу за Україну тут, на донецькій землі.

Колоритний дядько з Миргорода, хитруватий господар, що роздумує про те, чи повідомляти жінку і невістку про домашню «заначку» з тисячі доларів – чи ні, бо ж має внучка народитися (а син теж пішов на війну добровольцем) – виявляється вправним воїном і згодом заступає місце загиблого командира.

«Сєпари». Брутальні найманці і класичні «деенерівці» − занехаяні незалежною українською владою, зазомбовані пропагандою агресора.

Сюжет будується навколо вживання новобранців у тему війни, у військовий побут. Через конфлікти та ідеологічні дискусії, несподівану військову вправність та відповідальність одне за одного у бойових сутичках формується команда. Стрімко в умовах війни зростає фаховість воїнів, і згодом новобранці заступають місце кіборгів, вибитих із строю кулею снайпера чи залпами з ворожих танків.

Емоційна вершина фільму – розмова «Мажора» з донькою щойно загиблого «Серпня» і соло на трубі над тілом командира… Як символ єднання відповідальності і цінностей різних поколінь та різних за соціальним статусом українців. (Не випадково до цього епізоду у фільмі звучить дитячий вірш, який «Серпень» промовляє зі своєю донечкою по телефону, і який наприкінці підхоплює «Мажор»: дуже різних людей можуть поєднати тільки справжні цінності).

Знімає напругу у глядача цілюща молитва «Отче наш», яку читає над тілом побратима військовий капелан. І ця молитва, що лунає з уст священника українською мовою, очищує від непереборного болю, дає волю сльозам і наснажує якоюсь енергією стійкості.

Із дуже різних людей, різних культур, різних мов постає український воїн. І якщо воїн гине, на його місце заступає інший –  коло боротьби не переривається…

(Так писав про війну і Борис Гуменюк, зокрема у вірші прозою «Соняшник»: «…Коли підійти ближче і роздивитися, то можна помітити, що поряд з кожним молодим соняхом досі стоїть старий, минулорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений, як тінь. Поряд із живим стоїть мертвий, підпирає його, дає йому опору, прикриває його своїм тілом, якого, коли дивитися здалеку, спершу навіть не видно. Але він – є, він – стоїть.

У цьому соняхи схожі на солдатів. Вони подібні до нас. Вони майже як ми…»).

Фільм має довершену композицію: епізоди про суворі будні захисників аеропорту змінюються діалогами про мотивацію до війни та жартами, також у картину вкраплено окремі своєрідні «музичні паузи». Є моменти героїзму, солдатського братерства, є моменти сповіді та істерики. Режисер Ахтем Сеїтаблаєв дуже майстерно вибудував і експозицію, і кульмінацію, і розв´язку цієї донецької історії.

Дуже вдало дібрано акторів до виписаних сценаристом Наталею Ворожбит типів бійців. Єдине, від чого війнуло холодом: дехто з цих акторів добряче засвітився у дешевих телесеріалах. І коли колишній мафіозі з´являється у ролі головного ідеологічного провідника фільму, − це змушує глядача йти на певний психологічний компроміс.

Проте абсолютно сприймається крупний план із капеланом −  актором Євгеном Нищуком, який проникливо читає молитву над загиблим воїном. Хто пам´ятає Майдан − той пам´ятає голос Майдану, голос Нищука. А який із героя Майдану вийшов міністр − то вже інше питання.

Мова фільму також відбиває колорит цієї війни українців проти російського агресора на донецькій землі: звучить переважно українська мова, є вкраплення суржика, російської мови, воєнного сленгу та лайливих слів. Атмосферу трагічності та приреченості полегшує солдатський гумор: тут жартують і про секс, і про солдатське меню, і про козаків-клоунів.

Дуже органічно завершує фільм пісня Святослава Вакарчука «Мить». У тексті пісні є буквальний перегук із темою фільму: «І за крок до відважної смерті…», « І як сніг неймовірно блищить…», «Пригадай той садок, коло хати…», «Де читав перед сном тобі тато...». Чесно і проникливо, без надмірного пафосу чи надриву її виконує Святослав Вакарчук. У фінальній частині його спів підхоплює оркестр, самотній голос увиразнюється потужним співзвуччям.

І саме в останніх рядках пісні йдеться про надію на весну, на перемогу: «Не спіши, вже весна наступає… За мить…»

Складний час… Ніяка політична чи передсвяткова мішура не закамуфлює його… Майже кожен глядач пише чи каже про те, що переживає глибокі емоції під час і після перегляду фільму. Накочуються нестримні сльози, бо відтворене у фільмі ти переживаєш донині в реальній історії України. Болить… Та все ж хочеться вірити, що весна наступає… Ще мить…