У двері стук тихий. Відкриваю. Нога через поріг, сильний потиск руки, довгими пальцями аж за манжет рукава, хлопок по плечу. В погляді – нерозказана історія. Юра Хмурий. На стіл темпом сир, чай в три ложки, хліб темний. ‟Ну?” – підбадьорливо питаю. ‟Зустріли як належиться, спасибі” – видихає гарячим. Лізе в куртку, дістає ікону дерев̓яну: ‟Тобі”. Обіпер її на хліб: важкий погляд Ісуса, тонко просічена лінія носа, відкриті ламкі ключиці, темна крапля з-під голки терна. Юра мне м̓якуш, мізинця немає. Ще по ковтку гарячого.

… Заходили темні лінії дня, боком, ліниво поверталася Земля, закривала своїм пузом світло. Біля магазину мужички допивали пиво,  продавщиця Зоя тихо телефоном говорила, що сьогодні не зможе − батьки не на зміні, дітвору кликали з балконів мами. Типовий вечір маленького містечка серед розкиданих довкола териконів. Юра швидким кроком підходив до старших. Збирались біля трансформаторної будки, під зеленими, глянцевими від рук турніками. В рукаві приніс фомку і викрутку свого старого. Його брали зі собою вперше, він обнадіював пацанів характером. Невисокий, з вовчим поглядом з-під лоба, широкий у плечах. Юру вигнали зі спортінтернату за те, що на водних процедурах увіткнув головою в кахельну підлогу футболіста в умивальній кімнаті, бо той спробував підганяти. Думали що сяде, та його старий продав машину, мама їздила в монастир до старця, відмолила, якось обійшлося. З такою історію він приїхав додому і литно влився в належний колектив. Він ще заходив вечорами на тренування до свого старого тренера, але вже без фанатизму, боровся на старих, ще інтернатівських запасах, почав покурювати, іноді склянка вина. Це був спад. Всі пам̓ятали Юрка іншим – жорстким, напористим, але відкритим. У школу ходив рідко, любив бувати у старого Богомаза, той днями пив, потім днями читав Біблію, а тоді малював ікони для посьолкових людей. Так обидва замикалися на собі, говорили майже пошепки, ковтаючи темний і густий, наче олія, чифір. З-під розтатуйованих пальців Богомаза виходили дивні картинні історії Ісуса. Здавалося, наче він чує, що з Тим зробили, чує на собі рану, розбиту широким цвяхом. Не витримуючи довго цих загострених відчуттів, починав заливати біль градусом. Юрі ставало з ним спокійно і затишно, міг просидіти так годинами в розмові, розглядаючи риси сумної Марії.

Збиралися четверо, покурюючи, тримали сигарети між великим та вказівним. Вітя Штанга роздавав ролі – кому вскривати, кому першому заходити, хто лишається біля під̓їзду. Треба було ще почекати, допоки люди будуть йти на робочий автобус. Перевіряли, чи взяли пакет з чорним перцем, у що взулися, чи взяли рукавиці. А потім поволі пройшли біля зупинки, повернули на проспект і увійшли в один із під̓їздів. Жив тут Льоня Лавочник з батьками. Батько Андрій Миколайович, директор шахти, патріот і за дві хвилинки депутат, вивіз із підприємства все залізо, а потім тримав чотири пункти прийому металу. До директора піднімався з профспілки. Хтивий, як і Льоня: їздили з сином разом у баню ‟Саша” за містом, при живій дружині Жанні. А та по-тихому, майже не виходячи на вулицю, мала улюблене заняття, кліпаючи совиними очима, перераховувати постільну білизну, здувати пил зі старих ікон свого богомільного чоловіка, в життя якого вона ніколи не лізла. А ще, закидаючи чергову сердечну пілюлю пухлою рукою, похитувала головою в такт сумної історії сльозливого серіалу. Була в них ще Ліна – безвольне блудливе дитя 22 років, яка самостійно могла тільки залити очі, а потім п̓яна на дискотеці давала двом-трьом. Привели до неї заради забави в парку ще одну, майже подібну, та Ліна відмовилася обурившись: ‟Я що, по-вашому, блядь?”.

Тепер усі вони поїхали хоронити батька Андрія Миколайовича, колишнього партапаратника з 70-х років. Село подихало під його керівництвом, не маючи ні єдиного шансу перспективи, та Микола Петрович села не любив, він любив гроші і ще трохи свого сина, а ще поклони в церкві вже в незалежність, і щоб йому теж кланялись низько.

Троє зайшли у під̓їзд, один залишився на вулиці, біля дитячого майданчика. Підійшли до дверей, вдягли рукавиці, Юрок подивився – одні двері, два замка, один англійський, вставив у невелику пройму викрутку і зверху, розкритою долонею кілька разів коротко ударив по ручці, а потім, розжимаючи викруткою щілину, акуратно вбив у неї фомку. Наліг плечем, почувся хруский звук пресованого дерева, почув, як всередину вистрілювали болти замка. Двері відкрились, ті зайшли до середини. Швидкими рухами всю любиму білизну тьоті Жани на підлогу, ікони у господарську торбу, з вази золото, магнітофон і гроші з-під кривого дзеркала. Розсипали по хаті перець і по-тихому вийшли. Все занесли до Рустама, бариги з Червоно Прапора. Вітя зайшов тільки з Юрою. Рустам пухкенькою пітною долонею привітався, Юра подумав, що той перед сном маже руки кремом. Скинули все. Рустам рясно пітнів, гарячково мацав ікони, але всередині світився. Заказ виконали. Взяли половину грошей, решту обіцяв за два тижні, і з твердою пачкою вийшли до своїх. Юра увійшов у колектив, в хаті тримався достойно, не трухав, не кидався від шерхоту. Було навіть, що замість зняти ікону зі стіни, зупинився і роздивлявся темні мазки одежі апостолів на намоленому, потемнілому від часу дереві.

Взяли ящик шампанського і кон̓яку, а потім Юрок в тумані пригадував, як з двома пляшками ввалився до Зіти-і-Гіти, двох красунь-чорнявок десь з-під Полтави, що пересиджували у зйомній хаті якусь пригоду, їм не можна було повертатись. Зіта-і-Гіта робили все так, що терпли ноги. Юрок скинув куртку, на стіл бухло і пару сотень. Зіта полізла в штани. Опісля Юрок обтрухався, витер кінець об Зітину шию, закурив і заснув, розкидавши широко руки. Він їм подобався – не жлоб і не бикує. Гіта, розглядаючи його вузлуваті передпліччя, розтягнулась в посмішці і красивий шрам на її щоці обріс маленькими зморшками дитячої усмішки. Юрок прожив з ними три дні, не виходячи на вулицю. Зіта тільки бігала в магазин. Він завмер, не хотів переривати мить.

Ще до сходу сонця в двері гучно постукали. Саша Мамед, Зик і Карбалон. Вивели Юрка, посадили в машину, повезли на прийом металу до Андрія Миколайовича. Юрок їхав і згадував миті, коли на килимі піднімали руку, згадував перемоги, гучні аплодисменти, хлопки по спині пацанів, згадував занедбану хату Богомаза, у якій до нього пробивалась радість. Треба відволіктись, налаштуватись. Юрка били довго, а потім, майже без пам̓яті, привезли у відділок і там скинули. Свідок упізнав тільки його, та Юра пішов у чорний відказ. Взяв свої п̓ять літ і поїхав.

Кожного разу, коли я брав коричневу засмальцьовану слухавку на побаченні з Юрком, передаючи шифрами, в якій зубній пасті рурка з грошима, в якій банці з варенням запаяна кулька з чимось забороненим, я бачив, як з кожним разом він сірів обличчям і як усе більше прорізувалася зморшка на його чолі. Перші його листи про інтерес до нових там людей, інтерес до входин у новий світ, давали відчуття, що він там освоїться. Його стаття, як і поведінка під  слідством, і на суді були мощним фундаментом. Перед побаченнями, коли оглядали передачу, я бачив, як зеки-помічники адміністрації з пристрастю шерстили виставлені з господарських сумок продукти та одяг, обмацуючи навіть шматки масла. Як скидали вони кілька пачок цигарок в стіл для себе. Серед тих людей не було жодного нормального обличчя. Ген гідності там був просто відсутній. Добре вдягнені у все чорне, але цивільне, в добротних цивільних туфлях вони зневажливо дивилися на опасистих жінок, що привозили передачі своїм чоловікам чи синам, і як змінювалася їхня лицьова емоція, коли приходив прапорщик. Так вигинають спину хорти, коли їх стримує господар. Як це контрастувало з Юриною, трохи вже зсутуленою поставою і спокійним зваженим поглядом.

Але Андрій Миколайович не міг заспокоїтись, у хтивого Льоні після цієї історії почалися проблеми зі здоров̓ям, тьотя Жанна злягла в ліжко одразу, коли приїхала з похорону, допихтіла на свій поверх і побачила розкурочений замок. Штовхнула заклеєні папірцем дільничного двері, зайшла в коридор і так і осіла там, аж допоки чоловік не піднявся на поверх. Андрій Миколайович вийшов на хазяїна табору, і оплатив умови для особливого режиму Юрка. Почалася череда карцерів, Юру не виводили на побачення, той замкнувся на собі, схуд, тіло стало сірим, та авторитет його ріс.  І я тоді, як і тепер, ніяк не міг зрозуміти, звідки у нього ця воля, у нього, який ніколи не читав ні німецьких романтиків, ні Шекспіра, не знаю чи й чув він колись про ‟філософію життя” Ніцше. Але так стояти за свій примарний, уявний  світ, платити за своє Я, так незрушно, до краю… Для мене це назавжди лишається загадкою.

Хазяїн ‟підселив” ‟каталу” до Юрка, той грав з ним у карти півтори доби, програв два ящика цигарок, та в останній момент дуже важко, але зміг віддати. Так починалася доля вуркагана Юри. А ще стабільні і нудні розмови опера про ‟ну для чого ти туди до нього їздиш, який він тобі друг, він і тобі долю зламає, що у тебе з ним може бути спільного?” і так по колу. А я згадував посмішку Юрка, поламане його ліве вухо, яке зовсім не виглядало як мушля, і пам̓ятав, як він вмів відсторонюватись, я не знав людей, хто міг робити це в більшій мірі. Та і як я міг пояснити оперу про те, як Юра вмів читати картини, що він бачив в них, що він бачив в самому житті як в картині, тому дивився просто десь позверх його чола і мовчав.

Зараз Юрок сидить переді мною. Усміхнений, розпитує про Богомаза і тихо сьорбає чай, закусуючи його сиром. І ця розповідь, як і життя.