Цей роман – одна з перших спроб не переказати нинішню війну через хроніку бойових дій (що поза всяким сумнівом так само потрібно в якості ілюстрації для не дуже тямущих, але «віруючих» в картинку читачів), а спробувати проаналізувати її наслідки. Більше того – не лише проаналізувати, але й нагадати про справжні причини цих самих страшних наслідків. Насамперед не для «держави» – ні, а для людей, що у ній мешкають, причому по обидва боки від лінії фронту.

Тож у романі «Ворог, або Гнів Божий» Сергія Постоловського, не позбавленому, звісно, карколомних фабульних ходів, що їх легко переказати на мигах, гостросюжетного перебігу подій, про які варто дізнатися самому, і, нарешті, тієї самої напруженої «роботи думки», яка триває продовж всієї оповіді, інформації для роздумів більш ніж достатньо. Кажуть, це про «український Моссад». Хочеться вірити, що не лише про це. Бо якщо не думати про сенс боротьби – не кажучи вже про свободу і незалежність – то вийде саме так, як у даному «романному» випадку. Хоч насправді тут і подвійне дно, і підводне каміння, і підземні ходи думки-українки.

Отже, спершу на мигах - щоби пояснити, чому книжка насправді вартісна. По-перше, вона синхронна нашій добі, паралельна її подіям та уважна до найменших змін у характері вищезгаданих «людей на війні». Про це наські поети вже писали, намацуючи справжній нерв епохи у своїй власній «Війні у натовпі», але далі декларацій з патріотичними гаслами справа зазвичай не заходила. У «Ворогу, або Гніві Божому» вона заходить аж занадто далеко і глибоко – спершу здається, що під кремлівські мури, а потім ворог виявляється набагато ближче, але через це ще більш недосяжним.

Ні, мова у цьому романі про «державні» картелі та «народних» месників не перекидається на такі бажані для ворогів «особливості національного характеру» українців. Мовляв, самі винні у тому, що сталося  - як нація торбохватів, гречкосіїв та підніжок Москви. Бо цим словоблудством, політичною демагогією та іншими манівцями ідеологічної борні герої роману не переймаються. Тут усе вкрай просто – існують «народні месники», ліквідаційна група, яка нехай навіть підпорядковується владі, але принаймні знає їй ціну, хоч би якою «справедливою» і «незалежною» вона була. І вірять ці самі месники лише в людей, а не тому, хто тягне ветерана АТО у відділок замість того, щоб спитатися, хто зробив з нього цього самого ветерана, ще й каліку.

На жаль, не кожен навіть з мужнього козацького роду, якому, як усі ми вже побачили, у нас таки нема переводу - аж доля цих одинаків у Верховну Раду заносить - так от, не кожен годен не те щоби  зважитися на відкоша «рідній» владі, а хоч б замислитися над її первісною «антинародністю». І автор недарма починає свою оповідь зі сцени з тим самим одноногим ветеранам АТО, якого чергові наші петренки намагаються «зачистити» з вулиці, щоб не псував ані підконтрольної території, ані вигляду дорогої, ба навіть дорожезної нашої столиці. Адже цей каліка – це й є народ, і що робити з ним герої роману чудово знають, і цього читачеві не варто пояснювати на двохстах сторінках, натомість як вчинити з тими, хто «зачищає» нашу ідеологічну буденність – о, тут треба бути більш «аналітичним» у художньому слові, щоби несамохіть не загриміти чи то під анафему московської церкви в Україні, як Олесь Ульяненко, а чи за свій особистий екстремізм, як Сашко Білий.

Отже, білим по білому гаптує автор сповідь своїх героїв, від самого початку докладно, миролюбно і цілком переконливо пояснюючи те, яким нехитрим чином до нас вертаються часи народних месників, що свого часу породили і Максима Залізняка, і решту благородних зарізяк, які від часів царату, а далі волею «партії та народу» були викинутих з нашої історії разом з «одіозними» віршами Шевченка.

Отже, ідучи за «фабульними» недомовками (бо сюжетної напруги вони все одно не переказати), можемо зауважити, що таких героїв, як у романі «Ворог, або Гнів Божий» в сучасні українській літературі ще не було. Так, блукали у ній одинаки з «примруженим на весь світ оком кулеметника», але Система швидко їх вираховувала і робила або інвалідами, або лауреатами Шевченківської премії, що, в принципі, одне й те саме. Ні, герої цього роману не такі, не самотні й не безоглядні, вони не мружаться, а чітко роблять свою справу. Як би це пояснити, не переповідаючи сюжет і не виказуючи особливо явок і паролів?

От скажімо, за всі часи були у нас такі харцизяки, що могли помститися за межу сусідові, якщо той, не дай Боже, циган чи москаль, але якщо він у міліцейських штанях, то залишалося лише кланятися як рідній владі. «Я був одним із тих, кого містер Хемінгуей після тієї Першої війни назвав «втраченим поколінням» і нам залишалася тільки гірка пам’ять та неквапний рух уперед, без прогресу, ілюзій, жаданих надій, - згадує герой роману. - Ми кричали про «сильну руку», яка б навела порядок у нашому спільному домі, але цинізм усієї правди полягав лишень в тому, що поки така ж «сильна рука» гримала своїми «Градами» та «Ураганами» на східних кордонах України, жоден з наших доморощених політиканів так і не спромігся стиснути свій кволий кулачок».

Натомість нові герої вже не нагадують, що сусіда ж може без тих самих штанів чи то покурити надвір вийти, а чи по молоко на ріг вибігти. І тоді вже він ніяка не «влада», і далі сюжет може бути більш ніж карколомний. Те саме можна було б підказати щодо того, хто не з Кремля керує умонастроями в Україні, як поки що гадають герої роману, а з якого-небудь, знов-таки, «рідного» телевізійного каналу, що належить не заморському картелю, а тому ж сусідові, що по молоко, можливо, й не ходить, але мешкає так само неподалік у місті-герої Києві. Про те, що і як робити у такому випадку  вже з внутрішніми ворогами на вулицях, будинках і на розі біля хати – буде, гадаємо, в обов’язковому продовженні цієї «месницької» саги.

Хоча, усе це, звісно, лірика, і мовиться так, задля годиться, як можлива модель стихійного опору, адже насправді «месники» в романі мають службове прикриття, конспіративні квартири, мережу агентів з ідеологічної та бойової роботи, що надає твору більш таємничого шарму і відтінку. Тобто це не просто політичний бойовик і детектив, але й безперечна психологічна драма ідей, подій, характерів в колі… ліквідаційної групи.

Поки у ній діють «внутрішні» органи Системи, в якій вкрай рідко, але іноді таки трапляються «людяні» слідчі, адвокати та інші «правоохоронці» (людяної поліції там за визначенням бути не може, бо лише справжні кати потрібні, ви праві, за будь-якого режиму). Вони, ці органи, спершу втомлено «роз’яснюють» нам – вже не наші права, на зразок американських поліціантів – а нашу власну політичну історію, і це, погодьмося, безперечний прогрес супроти тупо снайперів на Майдані. «Нас називали українцями, хохлами, малоросами, бандерівцями, фашистами, карателями та, врешті решт, хунтою, - нагадує «внутрішній» герой-службовець, - але правда була лишень в тому, що ми просто хотіли жити у своєму домі, з якого нас гнали кулеметні черги московського царя та неспроможність світової спільноти придушити його скалічені бажання».

От, власне, через «царя» із «спільнотою», які насправді не впливають на якість розлитого на розі молока – тобто про українську складову «картелів», на яких полюють «карателі» - з’являються у нас і нові теми, і нові романи і навіть нові періоди в історії. І то не лише літератури.

Сергій Постоленко. Ворог, або Гнів Божий. – Х.: Фоліо, 2016. - 348 с.