Я читаю про важкий шлях до успіху видатного капіталіста, інженера-конструктора автомобілів Форда і уявляю Луганськ. Ось народився б Форд в тому індустріальному краї, створив би свій завод там, впроваджував би ідеї капіталізму замість ідей соціалізму. І герой моєї книги «Нове життя» ополченець Діма не додумався би брати до своїх рук автомат і вибудовувати Новоросію. Чому? Звичайна нейрофізіологія. Бо в його мозку налагоджено працювала б система заохочення організму гормоном дофаміном. Діма йшов би на завод, він би відчував себе людиною, він би мав хороші умови для праці, його б поважали, він би вчасно отримував заробітну платню, ніс би свою форму додому не в старому целофановому пакеті, а клав би у багажник автомобіля. Він би міг дозволити собі це авто на свою заробітну платню. І дружина бачила би в цьому чоловікові свою опору, вона дивилась б на нього з пошаною. Продавались би луганські авто не лише в Україні, а в усьому світі.

Луганським чоловікам не пощастило, Форд народився в Америці. В тій Америці, де не вірили у здатність машини їздити без допомоги коней. У Форда був нелегкий шлях, в його мрію ніхто не вірив, йому доводилось боротися із системою, він не отримував за це гроші, але вірив. Внаслідок він отримав те, на що заслужив при капіталістичній системі. Він подарував можливість тисячам чоловіків відчути себе корисним для суспільства. Чоловікам здоровим фізично, інвалідам, жінкам. Він подарував можливість кожній людині відчути зручність і комфорт в авто, яке не буде ламатись, яке можна буде легко полагодити і порівняно недорого купити. Форд хотів служити суспільству. Форд був типовим капіталістом, він віддавав суспільству всього себе, втілював свою мрію і його труди, його повага до суспільства і людей повернулись до нього великими прибутками. І що він робив з цими прибутками? Віддавав суспільству назад. Покращеними моделями автомобілів, підвищенням зарплатні, інноваціями на заводі.

Луганські чоловіки не мали можливості сформувати у мозку таку заохочувальну систему винагороди дофаміном. Мозок не обдаровував їх чарівним гормоном, бо за що? За те, що організм гарує на старому заводі, а грошей не отримує? За це мозок змушував лише падати на дно і відчувати себе невдахою. Мозок не виділяв гормонів успіху і щастя, бо чоловіки не створювали нічого корисного для суспільства. Доводилось шукати втіху в алкогольних напоях. Заспокоювати себе тим, що знайшлась хоча б ця робота, адже у багатьох і такої нема. А заводи тим часом закривали і розкрадали. Дружини жалілись, кричали на чоловіків, сім’ї розпадались, діти лишались без батьків. Бо капіталістів у Луганську було мало, більше було олігархів з радянським минулим. Вони не зрозуміли цієї сили – віддати і отримати заслужено більше. Хто його знає чому, їм здавалось і здається зараз, що варто використовувати суспільство, як рабів, красти і збагачуватись. Можливо, винна радянська влада, голодомор, знищення інтелігенції, жадоба, що засіла в душах людей. Не знаю, хто винен, але факт лишається фактом, в нашому суспільстві заробляють навіть на війні. А ми лише розводимо руками, питаючи один одного, навіщо красти так багато, куди можна дівати ці гроші?

В рамках презентаційного туру «Нове життя» я потрапила до Краматорська. Тут я побачила все те, від чого так хотілось колись поїхати з Луганська. Радянські «хрущовки», сірість, безперспективність, небагато молоді, сумні обличчя.

Нас возив на презентації до сусідніх міст хлопець з «Правого сектору» Максим. Він казав, що хоче піти вчитись на сапера. Бо іншої роботи немає, а там платять хороші гроші. Фізично здоровий молодий Максим має єдиний шанс заробити в Краматорську – піти і знищувати сліди війни. Інші хлопці можуть заробити на самій війни, піти служити в батальйон на контракт. На війні заробляють і десь там нагорі, хтось розкраданням грантів і бюджетів, хтось тим, що постачає туди продукцію зі своїх заводів. Генрі Форд певно б жахнувся від цієї системи. Системи, ключовою ланкою, можливо, навіть ядром якої, є війна. Війна забезпечує і працевлаштовує людей. Наскільки ж це гнила, неправильна, безперспективна система…

Як же хочеться побачити в Краматорську те, чого я не бачила в Луганську! Великі IT-компанії, мережеві корпорації, заводи, на яких виробляють автомобілі або ж будують ракети. Всесвітньо відомі заводи. Заводи, на яких робітники будуть приносити користь не лише своєму місту, а всій планеті, якби пафосно це не звучало. І чоловіки там відчували б свою значимість. Вони б отримувала гідну заробітну платню. Вони б рухали цю планету далі, а мозок винагороджував би їх за це дофаміном. Мене так часто питають, що ж нам робити, щоб не допустити помилок Луганська, і ось моя відповідь. Дати людям відчувати свою користь і платити їм за це гідну заробітну платню. Ми народжені для того, щоб працювати, а не самореалізовуватись за допомогою автоматів у руках.

Зараз в Краматорську працюють волонтери. Оговтавшись після війни вони по крихті розбудовують там Україну. Так, як можуть. Зараз це часто обертається навколо мови, патріотичного виховання, по місту багато українських прапорів. Все це прекрасно, що ще можуть зробити волонтери, які мають заробітну платню у дві тисячі гривень? Насправді, це свого роду героїзм і боротьба з системою, вдягнути футболку з Бандерою і піти в піцерію, без слів демонструючи свою позицію, ловити і відбивати погляди ненависті від людей з іншою позицією. Але все це немовби фантики. Яка різниця якою мовою говорив би наш Генрі Форд, англійською, українською, російською? Яка різниця, якщо б він забезпечив людей робочими місцями і гідною заробітною платнею? І тій людині не довелося б вчитись на сапера у Краматорську, або виборювати Рускій мір у мирному Луганську. Людям би хотілось творити, а не руйнувати. Україні потрібен Генрі, нехай він буде німим. Україна позбавилась соціалізму, а до капіталізму так і не доросла.

Та все ж таки, вірю, що ми робимо крок за кроком уперед. У нас ще купа роботи, але ми вже не те суспільство, яке було до зими 2013 року. Ми суспільство, яке більше себе поважає і любить. І ми з кожним днем все далі від того комунізму, який нав’язав працелюбним землеробам Слобожанщини індустріалізацію і перетворив їх на шахтарів і металургів. Знищів інтелігенцію, поборов повстання голодомором, завіз маргінальних осіб з Росії на Донбас, русифікував населення. Ми з кожним днем відходимо від цього страшного минулого, що десь там в нашій генетичний пам’яті змушує нас виносити з кафе невикористаний цукор додому, чекати допомоги від держави, чекати месії, порятунку. І ми все ближче до того, щоб брати відповідальність за життя у свої руки. 

Так, шкода, що Генрі Форд народився не в Луганську, не в Краматорську, не в Донецьку. А може й на щастя. Бо по-інакшому його б певно репресували, знищили фізично або ж морально. В Америці ж він залишився живим і дав нам чудовий приклад для наслідування – за які мрії варто боротись і з якою цілеспрямованістю це робити.