Re: цензії

Ростислав Мельників, – відомий дослідник літератури «Червоного Ренесансу» й не менш відомий поет (учасник легендарної поетичної формації «Червона фіра»), у книзі «Апокрифи степу» пропонує до уваги читачів поетичний доробок за двадцять років. Своєрідний творчий ювілей. І це зобов’язує. Двадцять років поезії, двадцять років непомітного для стороннього ока спротиву і впертої праці, двадцять років любови і сподівань, – чим, власне, і є поезія, якщо вона справжня. Мельників належить до тих небагатьох сучасних поетів, які друкуються на диво мало, не поспішаючи приголомшувати читача версифікаційними вправами. Він із поетів, які роками виважують кожне слово, не говорячи вже про рядок або повноцінний вірш. У цьому сенсі він досить патріярхальний, себто не зовсім сучасний. Бо сучасна динаміка світу, висловлюючись фігурально, вимагає жити швидко й помирати молодим. Натомість він плекає свій поетичний садок, нікуди не кваплячись. Мені здається, що він іще в першій збірці «Полювання на оленя» опанував свій – навіть не стиль, а поетикальний світогляд, – і вже нікуди не поспішає, віддаючи перевагу не кількості і не зовнішній афектації, а якості та ґрунтовності. Між першою і другою збірками – відстань у чотири роки. Між другою і теперішньою книжкою – цілих п’ятнадцять років. Наразі уже очевидно, якщо цей автор «степових апокрифів» приходить до нас із новою книгою, то, поза сумнівом, варто звернути на неї увагу. Ця книга віршів, можливо, є книгою не для всіх. Не так, щоб зовсім для «гурманів», але все-таки, це видання для тих, хто гостро відчуває мистецькі дискурси загалом і поезію зокрема. Мельників – автор фонетично ускладнених і семантично багатошарових віршів із частотною формалістичною візуалізацією рядків. Ось лише один показовий приклад:

У цьому контексті пригадуються слова патріярха Бу-Ба-Бу, мовлені понад двадцять років тому про поетів «Нової Деґенерації»: «Українська поезія стає все кращою. Скоро її перестануть читати зовсім». Ці слова Андруховича можна віднести й на карб теперішніх «Апокрифів степу». Втім, можливо, я помиляюся, поготів, якщо пригадати, що перша збірка поета мала високий читацький рейтинґ. А наступна «Подорож Рівноденням» проймала зацікавленого читача на всіх можливих рівнях, апелюючи не в останню чергу до підсвідомого, глибоко нутряного та автентичного, не говорячи вже про виразний і чітко артикульований автором зв’язок із бароковою слобожанською традицією. Ця традиція прикметна зокрема своїм формалістичним дискурсом, який тяжіє до гри та мистецької насолоди від тексту. Ось приклад такого фонетично вишуканого письма: «Проз окулярність зшитків ринв і призми / Мелодій лодді леготу легень / Й веселка весел збризне брижі бризу / Цю легітимність Лади – Ладодень // І все – з осель з олив – залива / Лупить ліпить монумент гомінкий / Ми в лодді Лади долі що вразливо / Чужих еллад гортає сторінки» («Клинопис кленів рунні вкриє ріки»). До всього іншого автор пропонує читачеві ще й дотепну «Ахверику», – «рако-поему в шести піснях». Чи є сьогодні попит на таке штукарство, чи будуть читати таку поему? Чи читають сьогодні поеми в принципі? Як на мене, попит на поезію буде завжди, бо завше є попит на іншу та комфортнішу реальність, якою й опікуються різноманітні мистецтва, зокрема і література.

У цій книзі панує східна степова стихія. Я би навіть наважився говорити про ментальну містерію степу, що постає непомітними зусиллями поета, спираючись на матричні емблематичні мотиви і образи, які і витворюють цілісну картину степового континууму. Зрештою, це й не дивно. Вона не лише в образах скитів, мандрованих дяків і не лише у поліфонічному топосі степу, і не тому, що «Європа далеко так». Вже на початку книги читач зустрічає відомий вірш «Змовч Містерію, Ірлице…», у якому є ледве не всі компоненти й мотиви, що визначають художній світ поета. Один із наріжних мотивів – мотив проминання, занепаду і втрати колишнього степового світу як світу містерійно-величного. Який, і це цілком очевидно, відступає перед зовнішнім цивілізаційним тиском. Колишній світ мандрованих дяків знаходить прихисток у фольклорі та пам’яті, а відтак – у поезії, інших ареалів для нього уже немає. Сучасність відлунює хіба що віршем «made in Ukraine», що має паралельну і аж надто красномовну назву, – «Велика фабрика емігрантів». Або віршем «Війна», про який говорити складно, якщо взагалі можливо, враховуючи теперішній контекст, у якому доведеться побутувати текстові (підозрюю, про цей вірш іще чимало говоритимуть під час обговорення книги). Єдине, що знаю, так це те, що вірш «Війна» був написаний років п’ятнадцять тому і тоді ж уперше надрукований у донецькому альманасі «Кальміюс». Коли я вперше його прочитав, то подумав, що він про російсько-чеченські війни. Або про балканську війну 1990-х років. Але автор це заперечує. Тому залишається думати, що йдеться тут про будь-яку війну, яка продукує дискурси смерти й приниження, проти яких і постає ліричний суб’єкт цієї поезії. Втім, як на мене, деякі промовисті деталі таки свідчать на користь війни відносно недавньої: «і ти, / раз у раз, / після / кожної / безглуздої / стрілянини, / зосереджено допасовуєш / один акеемівський ріжок до іншого / зі сліпою вірою / у / свій / порятунок / на / зекономлені секунди…» (курсив мій. – О.С.).

У поезії Мельникова оживає харківська літературна традиція, і це органічно й водночас знаменно. При бажанні читач із легкістю відзначить суголосність із Йогансеном і Семенком, чиї поетичні пошуки відлунюють у поета вишуканим звукописом і високою культурою слова написаного, майже промовленого. Підозрюю, поет, записуючи слова і рядки, паралельно уважно їх промовляє, – спочатку для себе, відтак – для нас. Він гостро пантрує звук, без якого слово, навіть друковане, втрачає свій запах, фактуру, сенс і призначення. Мабуть, саме тому більша частина текстів є астрофічною, зчеплення рядків відбувається тут інакше, ніж у традиційній строфіці. Рядки передаються химерними візерунками слів, за якими так само багато музики, і значною мірою саме з музики постає філософський сенс цих віршів. Їхня звукова інструментовка є бездоганною, сказати б – клясично довершеною. Мельників – гідний учень Майка Йогансена. З поезії «Місто – яблуко червоне...» (що має чіткий маркер, – «Югурта. Повість про Харків», пов’язаний із Йогансеном), тим не менше, визирає ніхто інший як Михайль Семенко, який незворушно, але не без іронії промовляє у своїй звичній манері: «Панно, починається століття / Й впало яблуко на аркуш». Інтонації Семенка відчутні, але не у вигляді тіні майстра, що невтомно переслідує учня-епігона, а у сенсі традиції. Згаданий вірш є одним із найпоказовіших саме у цьому аспекті. А поза тим – це маленький поетичний шедевр, яких у книзі загалом не бракує.

Одним із центральних у книзі є мотив подорожі. Стратегія подорожі розпадається на декілька мотивів, які по-своєму автономні, але мають певний об’єднуючий стрижень, який виявляє себе у пошуку степової автентики, певної емблематики опертя. Інакше кажучи, мова про пошуки ґрунту. Один з помітних мотивів – світло зі Сходу, який має свої цікаві варіяції. Відверта мілітарність у поезії «Мій Боже Подорож Почнімо Рівноденням...» межує з неприхованим сумом у вірші «Змовч Містерію Ірлице...». Якщо в першому випадку маємо нездоланну мілітарну цікавість до Заходу, яка втілена в урочистих рядках – «І з Мінарету щоби Хтось читав Коран / Коли рушатимем на Захід не для гендлю / А для Війни – хай буде так: Аллах Великий / Шаблі нагострено Гінці у сурми дмуть / Мій Боже то на Славу а чи Смерть ця Путь...»; то з іншого боку – цілком протилежна картина, забарвлена мінорними інтонаціями: «Десь / на мапі Євразії / Серпень згасає / Сунуть дивнії Скити / на Захід / возами / і небесні шляхи / засихають в огудину...». Навіть потенційна смерть не лякає подорожніх, вони знають – «У Бранок і Дружин вже Плакальниці Є», і водночас – «лицарство наше опечалене». Так минає слава, – говорили західні європейці, чекаючи на Аттилу. Мельників сумно погоджується: «Все минається...». Мотив ностальгії за славними мандрівками минулого екстраполюється на власну Епоху і Покоління, які поет зумисне виписує великими літерами: «То відспівано Сурмами, скінчено Ловами / Покоління, Епоху, чи як це зоветься...», і стає дещо сумно від усвідомлення висловленого поетом у простому алгоритмі – наші часи і русла змінилися, перетворившись на «шляхи на долоні». Інша мандрівка книги, – подорож Йони, пророка, що був відмовився служити Богові, за що потрапив до черева Кита, де в покаянні провів три доби. Йона у поліфонічній інтерпретації автора є поетом («На роздоріжжі діжі – котиполе неба...»), мудрим філософом, який знає – «П’яна ідилія – бути щасливим...» («Острів, звичайно, щось значно серйозніш...»), або й нашим впізнаваним сучасником («Я сто років тебе не бачив...»). Полювання на Кита, вагітного Йоною, – це не більше як подорож від себе і до себе – відчутно іншого, наступного, трансформованого тощо. А це таки чимало – відважитися на пошуки самого себе, а відтак і епохи, і покоління чи як це зоветься. Власне, з подібною ж метою відбулося колись і полювання на оленя з алюзією до святого Євстахія, себто несвятого Ростислава. Але наразі глибше, ефектніше і з помітнішим сумом. З-поміж інших ненав’язливо, але зримо виділяється мотив планетарного руху. Він постає у вигляді Всесвіту-Перекотиполя, у шатах дитячого Гала-світу. В авторському художньому Всесвіті кінець настає восени-після-серпня, а не в час Риби, як вважає більша частина людства:

згіркне на денці

тиша дзвінка

осінь розкреслить

на мапи міста

і за вікном

промайне пілігрим

скаже ворожка

хто

стане

ним.

Зникає сонце, і залишається хіба що молитися, а по тому – «три кроки в осінь...». Риба у Мельникова виринає не знічев’я, або ж, словами поета, – «Це / усе / вже й не так випадково: / риба весен / і / на / щастя / підкова / А по тому / народиться / степ». Риба весен розпочинає нову мандрівку, що за поетом, є завше промислом Божим, хоча нам і здається, що «три доби верхи / – й залишимо мури фортечні...». Насправді ж – це лише незбагненний рух Перекотиполя – від Риби, вагітної Йоною, – до Осені, і знову – до Риби весен. Приреченість на подібну географію мандрів забарвлена дещо мінорними інтонаціями. Хоча сам автор дещо відчужено й майже спокійно повідомляє, що «уламки розбитого дзеркала – все, що залишилося від країни мандрованих дяків». Поезія Мельникова є досить густою у сенсі образности і численних відсиланнях до тисячолітніх нашарувань культури й релігії, що майстерно приховані у сувоях підтекстів. Інтерпретувати деякі вірші сливе неможливо, хоча семантичні контури та рецептивні маячки ніби-то на своєму місці, як от у поезії «На роздоріжжі діжі – котиполе неба…». А ось перед нами картина осіннього ранку, сповнена алеґоріями і метафорами, звукописом і примхливо-герметичною асоціятивністю, – все це разом створює відчуття елегійної казки: «Помаранчі млинів з шиб відлітають у вирій / З шиб тих будинків де крівля постійно тече / І де блукає дахами осінній месія / Щоби прокинутись вранці холодним дощем // Вранці залишить під’їзду відчинені хвилі / Сув’язь надії – мій прапрадавній ковчег / Вслід помаранчам повз мури і вежі і шпилі / Й небо розріжуть дзвіниці наших очей» («Помаранчі млинів»).

За моїми відчуттями, Мельників є поетом помітно патріярхальним і в тому комфортному розумінні, що послідовно уникає такого популярного впродовж останніх ста років урбанізму. Як йому це вдається, – певна загадка для мене. Міська культура у нього таки присутня, але тільки у знаках та емблематиці власної органічної інтегрованості у одвічний степовий ляндшафт: «Маленька дівчинко, ти, певно, мазохістка: / Губами стримуєш весняний вечір / І місяця старий щербатий глечик / Завис над площею струнким готичним вістрям // Леліє пісня зубчень втечі сенсу // Ти йдеш — лебедяна, велична і лелечна, / Тамує дихання квітневе місто / І чорні сукні збуджених хористок / Вкривають нотами похилі вежі речень». Ця риса виявляється також у тому, що Мельників, за великим рахунком, є поетом-книжником (сьогодні це рідкість), «тугим бібліофагом», за влучним висловом Миколи Зерова. (Сам Зеров також присутній у одному з віршів із химерним рядковим малюнком. Поруч, до речі, з Овідієм, що теж невипадково, бо інтелектуальна складова цієї поезії апелює до дискурсу вигнання. І думка така: поет завжди в опозиції до профанного світу, – і в часи Овідія, і в часи Зерова, й сьогодні так само). Втім, приборкана і стиснута імпліцитна експресія цих віршів, як і у випадку сонетів Зерова, інспірує думку про інтелектуалізм, який хоча і домінує здебільшого над ліризмом, але анітрохи його не скасовує: «вікно то є завжди остання межа / між стрічкою мрій і потертим вагоном / і так покриває мережано мжа / посиніле скло і пошерхлі долоні // самотній як небо старий мандрівник / з відбитками часу на лобі і скронях / хтось викинув зорі його на смітник / і в’язнем лишив плацкартних вагонів». Синтез релігійного та світського, барокова алеґорична ускладненість текстів – схиляють до читання, м’яко кажучи, неквапного, яке своєю чергою сприяє витворенню плідної інтелектуальної рефлексії та насиченої почуттєвої палітри. Тут немає місця для антиномій і дихотомій, синтез у цій поетичній тканині направду сягає своєї мети і призначення.

При взаємненні з цією візерунковою поезію виникає відчуття, що автор користується засобами не лише поетичного мистецтва, але і суміжних мистецтв також. Із більшости творів постає образ автора як вправного та досвідченого різьбяра. Як наслідок, більшість поезій оздоблені вербальними та звуковими (не минаючи вибагливі семантичні компоненти) інкрустаціями, перетворюючись таким чином на самодостатні артефакти у контексті поетичної книги. Їх можна не лише читати, але й роздивлятися, отримуючи додаткову рецептивну насолоду:

Але

Рушати Час

– Годинник Б’є на Вежі

– у Бранок і Дружин вже Плакальниці Є

Дощ

у Промовлянні весь:

Г Е Л Ь В Е Ц І Є

День

як Спис

що

Боже

у Руках Ти Держиш

Присутня у книзі й інтимна лірика, аналогій якої мені так само не вдалося запопасти у якогось іншого автора. Індивідуальний почерк поета присутній і в цьому жанровому різновиді лірики. Як у виразно візуалізованій «Елегії Кохання». Або у таких на позір спокійних рядках, на споді яких причаїлась цілком зрозуміла експресія: «Я складав мозаїку твого образу: / вона розсипалася / й сочилася крізь пальці / весною і сонцем / Я писав вірші твоїм іменем / вони відлунювали небом / думки про тебе / тонули на дні / стомлених снів // Вибух твоїх очей / в зоні мого серця // кохана». Адресатом емоцій і рефлексій ліричного суб’єкта здебільшого виступає «дівчинка з ясними очима», поруч із якою комфортно навіть у спальному районі, «коли густа патока тиші / залипає на вустах / і я не знаю / я таки чомусь не знаю / чи стане / у нас снаги / щось чинити / окрім цієї чудової мовчанки / на двох». Вона ж, «спокуслива панна», образ якої часто обрамлений містерійними шатами. Невипадковість саме такого інтимного дискурсу тавтологічно увиразнюється, дублюючись у іншій поезії, де вже не «чудова мовчанка на двох», але «спогад на двох»: «вечір на доторк – / як спогад на двох: / і тоскно / за рогом / дзвенить трамвай».

Цікаво, що перша й остання поезії книги справляють враження наголошеної семантично-смислової єдности. Це нагадує коло, що на мить розійшлось на поверхні води, ввібравши у себе всі вірші разом із читачем, а відтак укотре зімкнулось, акумулюючи на своїй орбіті цілий комплекс суб’єктивних вражень, асоціяцій, алюзій. Ця історія почалася думкою про народження осіннього пілігрима, ним же, подорожнім, вона і вивершується. Сенс людського життя полягає в русі, – від стоп конкретного подорожнього – вглиб своєї країни Кульбабії і знову назад – до майбутнього, що причаїлось на вістрі очей, устромлених у споконвічну людську перспективу-мрію. Поет на диво влучно визначає параметри цих достатньо складних речей, переводячи їх у координати рідного українського світу. А чи вдалося поетові написати поему про наш Степ («інколи здається, / що він існує лишень у моїй, / а чи твоїй / уяві, / оцей наш степ…»), – питання суто риторичне, бо читач уже має власну відповідь:

Степ...

Вози...

Дьоготь

зрошує

рух

Всесвіту...

Край волового ока

родиться

ранок

подорожнього

червень 2015 р., м. Вінниця