Іван Гель, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Євген Сверстюк, тепер ось Богдан Сорока ... Скільки їх, таких, лишилось тут? Маленька щопта. Там, нагорі вирішили, що ми тут, на землі, зможемо побути і без них, якось самі, самостійно, без їхнього пильного погляду, важкого досвіду і відчуття постійного тримання справжності, стояння в ній, перебування в правді. Кожен сам для себе може вивести спільний знаменник, що обʼєднує усі згадані вище постаті, для мене цією рихвою, яка обіймає їх усіх, є різка огида до імітаційних форм життя, відмова від колективного мислення та загострене відчуття справедливості, яке у них було не набутим, а вродженим, відтак і глибшим. Присутність цих людей-камертонів посеред нас створювала неймовірний ефект теплої розумної стіни до якої можна було притулитись плечима, наснажуватись вірою, силою та відчуттям того, що конституювання людського в людині щодень ‒ це не байка, і підтвердженням цього є власне усі вони, їхній вистражданий досвід. Дистанційно з ними можна було звіряти свої думки, бачити, що шлях людський може розпрострюватись над урвищами зневіри, фальші, обману, та є вже ті, хто колись цю дорогу пройшов із гідністю, життям довівши, що ресурси людської віри і сили необмежені. Вибув із земного життя Богдан Сорока (представляти його земні заслуги і мистецький масштаб думаю не потрібно), він пішов, та все ж розумна стіна не втратила свого каміння ‒ можна сказати, що ця Людина залишила по собі свої “Спогади”, які, звісно, не в повній мірі, та все ж закриють зяючий у ній фрагмент.

Про “Спогади” Богдана Сороки можна говорити у дуже різних ракурсах ‒ з погляду поставання шістдесятництва як певної світоглядової структури, так і з ракурсу мистецтвознавства, історії львівського інтелектуального середовища, а також з погляду сучасної історії, яка постає безпосередньо на наших очах. Ну і звісно ж, можна говорити і про саму безпосередню стилістику автора, який, не будучи професійним письменником, робить так, що читач до ранку не може відірватися від читання, а цей ефект міцного утримування уваги автором в сучасному українському художньому письмі є направду рідкісним. У книжці подано величезний часовий пласт, роки представлено нерівномірно ‒ говорячи про певні етапи життя свого та своєї родини Богдан Сорока іноді ніби ковзає поверхнею, накидаючи лиш контури історій, а деякі речі, які авторові видаються важливими, він згадує з детальною скрупульозністю. А от одним з основних моментів стильового наснаження “Спогадів” є відвертість, яку на самому початку книжки, у своїй передмові, виокремив Ігор Калинець: “Ми і зараз не можемо бути настільки відвертими, як він (а це вже характер)”. Думаю, ця домінантна риса оповіді автора власне і є тим силовим полем, яке не відпускає читача.

Ще однією важливою та зокрема стилетворчою рисою цієї книжки є шляхетність автора, причому її слід чітко відрізняти від галицької псевдоінтелігентної пихатості та вдаваності (ці речі різко антиномічні), які в культуральному просторі добре схарактеризував професор Олександр Фільц: “Галичина ‒ це такий специфічний реґіон, який чи не найкраще в світі виготовляє культуральні консерви, кладе їх в спіжарку і ними не користується: культура як консерва” (“Помилки у пізнанні”). Якраз Богдан Сорока ламає масштабність цієї тези. У “Спогадах” зіштовхуємось з ясним, простим у судженнях мисленням, у якому поза наративними лаштунками проглядає непідробна, генетична інтелігентність, якої годі навчитись, така існує десь на ментальних, не вповні пояснимих формальною логікою рівнях. Причому формування цього образу можна повʼязувати як зі способом оповіді, так і з тими сюжетами, які пропонує автор книжки.

Оповідь починається з перших спогадів про родину Зарицьких, а саме з 1683 року, тих давніх відомостей дуже мало, але вже з того часу видно схильність до офіри в цій родині. Більш детальна оповідь розпочинається вже з постаті Мирона Зарицького (діда Богдана Сороки) ‒ одного з провідних професорів математики того часу, а саме з його дитячих літ. Автор подає тут певні не зовсім типові як на образ професорської родини, незвичайні оповіді, які в своїх композиціях розкривають характери задіяних в сюжеті героїв. Причому складається таке відчуття існування тоді якогось особливого часу, який мав високу планку духовного людського буття, до змісту якого слід змагати.

В чому ж полягає шляхетність оповіді Богдана Сороки?, аби це твердження не було голослівним, порожнім звуком, спробую тут виокремити те, що робить книжку саме такою. Описуючи дуже складні життєві перипетії, які повʼязані з його легендарними батьками (Катериною Зарицькою та Михайлом Сорокою), включаючи сюди те, що сам Богдан Сорока народжений у Бригідках, він ніде не дозволяє собі нарікання на долю або іншу слабину, наприклад ‒ самохвальство. І це попри увесь огром прямих і підспудних знущань кадебістів з нього та його сімʼї. Автор тримає високу планку класичної душі, яка не дозволить собі кричати від розпачу, натомість формує зосереджений, стоїчний стиль життя-оповідання, за структурою якого видно могутній характер і насамперед виховання, основи якого він, можна думати, не міг зрадити. З цього приводу мені пригадалась розповідь одного знайомого про свою прабабцю, яка, втративши після 1917 року величезний маєток, батьків, опинилась по хворобі у звичайній радянській лікарні і страшенно дратувалась від крику жінок в палаті. Вона казала: “Я не можу лежати серед пролетарок, вони крикливі”, “Так їм же болить” ‒ відповідали їй. “Мені також болить, але ж я не кричу” ‒ сказала ця жінка. Стриманість і усвідомлене розуміння складнощів є ознакою класичної шляхетної душі. Причому слід також сказати, що у “Спогадах” немає занозистої бадьорості, жонглювання добрими справами, як часто ми можемо бачити подібні речі у мемуаристиці, яка представляє цей час, відсутня також жорстка волюнтаристична позиція автора, натомість є розмірене розуміння часу, його зваб і ризиків, які довелось долати.

Окремо слід говорити про естетичні переживання Богдана Сороки, його поставання як художника з самих дитячих років. Його дідусь, Мирон Зарицький, говорив про математику, для гуманітаріїв наче б суху науку: “Кого не манить ані краса, ані мистецтво, хто живе вбогим духовним життям, той нічого не дасть математиці”, отож артистичне і наукове начала не конфліктували між собою у духовному світі Зарицьких, що й знайшло продовження в онуках. Оповідь про діда-математика часто розбавлена порціями побутових жартів, які характеризують професора як людину з нетиповим мисленням; вражаючим епізодом є той, коли поляки-гімназисти у класі висловили співчуття щодо арешту його доньки. Також натрапляємо на доволі промовистий момент, який показує величезну етичну прірву між професурою того часу, та великої частини нинішньої, часто сформованої ще у радянський час, яка клонує собі подібних, пролонговуючи тим самим радянську свідомість, не розуміючи, що у такий спосіб падає на саме дно. Ось цей епізод: “Іспити у заочників дідусь приймав вдома, у своєму покої. Ми з бабцею в цей час були на кухні. Несподівано чуємо крик дідуся, якусь штовханину в коридорі. Ми вибігли з кухні й побачили, як дідусь випихав студента за двері. Захеканий і червоний, жестикулюючи руками, кричав: “Уявляєш собі, Дзюнко? Він давав мені хабара! Професорові університету ‒ хабара! Та це нечувано, це неможливо собі уявити! Професорові університету ‒ хабара!.. Я його виштовхав за двері. […] Дідусь ще кілька днів не міг заспокоїтися. Це була для нього велика образа: професорові пропонували хабара”. Своїми відвертими устами Богдан Сорока показав, як поставало хабарництво вже в незалежній Україні, коли для відкриття мистецької галереї (мова йшла про підпис документів), слід було давати хабара. Зародження цього соціального механізму лежить в радянській добі, яка з дикою наснаженістю ламала людську конституцію в людині, відбирала гідність. З приходом незалежності хабар став частиною культури, яку, на жаль, не тримають у спіжарці.

Важко, з тяжким осадом читаються сторінки, де йдеться про арешти батька та матері, катування,  спроба самогубства Катерини Зарицької, описи вичурних методів знущання над вʼязнями, причому і психологічних. Все це витримувалось з якимось стоїчним усвідомленням болю як життєвої необхідності у тій ситуації. Богдан Сорока з усмішкою згадує розмову з “опером” табору про те, що батько відмовляється вдягати повʼязку на руку, що означало співпрацю з адміністрацією. Коли син сказав батькові про це ‒ вони обидва просто розсміялись. Але заразом є тут і жахливі картини, де розкривається крихкість людини у важких умовах, мова йде про спогади Юлія Даніеля, які переповідає автор книжки: “В їхній камері була така історія. З ним сидів мадяр Антон. Коли він побачив, що сусід перерізав собі вени на руці, підставив свою миску і, назбиравши до половини крові, накришив туди хліба і став все це хлебтати”. Колись мені доводилось читати, що в таборах, в далекій тайзі, після 1945 року, коли постачання зникало, вʼязні грали в карти на кров, той, хто програвав, зціджував з себе 200 грамів, і з цього переможець робив щось на шталт кровʼяної ковбаси, самої її начиники. Ці важкі епізоди людського існування на межі знаходять місце і у цих “Спогадах”. Важко резонує також спогад про самогубство нареченого Стефанії Шабатури ‒ Марʼяна Гатала під час слідства над нею. Це також і страхи, які зараз нам просто важко уявити, коли дружина Михайла Осадчого боїться, що їй можуть підмінити немовля. Є тут і про те, як адміністрація навчальних закладів, опираючись на керовану аморфну більшість, звільняла з роботи тих, хто опирався системі. На превеликий жаль ці механізми в руках теперішніх псевдопатріотів і далі є дуже дієвими. Згадуючи 2001 рік у промовистому розділі “Мене викидають з академії”, Богдан Сорока показав, як опинився у типовій ситуації, коли не погодився ставити оцінку таку, як хотіла адміністрація академії. Скрушно, але ця ситуація і далі є дуже поширеною в українських навчальних закладах, 24 роки майже нічого не змінили, окрім ще більших імітаційних форм патріотизму у житті керівництва цих закладів, де звичайною формою існування стали “професійні патріоти” та “професійні підлабузники”, і цей дикий симбіоз ламає усі добрі паростки.

Атмосфера кадебешного ковпака, відчуття арештів 1972 року передана тут майже на фізичному рівні, але заразом показано, що це був світ розкутих, вільних у своєму мисленні людей. Не обійшлось тут і без описів того, як діє на людину страх бути відлученим від певних ресурсів: “Кілька років пізніше було весілля Богдана Гориня. Багатьох з наших друзів вже тоді заарештували. Комуністів, які були на весіллі Богдана, “чистили” в обкомі партії. Кожного викликали окремо на розмову. Всі відреклися від друга і покаялися. Лубківський почав ще глибше “дихати Леніним”, Петренко обіцяв, що перейде на другий бік вулиці, коли побачить Гориня, а Романа Іваничука відправили в Нью-Йорк, щоб той помʼякшив враження від репресій в Україні”. Можна думати, що подібні відверті пасажі насправді є першим етапом відкриття архівів Служби безпеки України, цей процес невимовно затягують, оскільки там приховано дуже багато такого, що знають ті, хто зараз посеред нас і далі створює гуманітарний простір, вірніше імітує цей процес.

Цікавим епізодом є спогади про смерть Сталіна, коли автор відтворює дитячі враження від цієї події, де вже закладено естетичний кут зору: “У знак жалоби вони [вчительки ‒ Б.П.] витерли помаду на устах, їхні губи зблідли і вони мали від того жалюгідний вигляд”. Слід сказати, що в книжці є доволі міркувань з приводу осмислення мистецьких явищ, роздумувань з приводу вичерпальності реалістичного мімезису. Богдан Сорока у своїх художніх пробах виявляє виразну модерну свідомість, це погляд на світ зі своєї субʼєктивної оптики, яка формує доволі складну, а заразом і цікаву художню “реальність”, змушує споглядача включатись в процес співтворіння. Очевидно саме тому Іван Світличний звернувся до Богдана Сороки, аби той ілюстрував збірку віршів Ігоря Калинця “Відчинення вертепу”. Іван Світличний, який часто сам виконував функцію цілого інституту літератури, зводив у роботі однодумців, знайомив між собою людей, він відчув, що художнє мислення Сороки зможе візуально розкрити метафорику поезії Ігоря Калинця: “Я ніколи серйозно не займався графікою, навіть не уявляв собі, що зможу робити якісь ілюстрації. Зі страхом узявся читати. Вірші захопили мене, відкрився цілий світ цікавих образів, про які я й не думав ніколи. Все це так збуджувало мою уяву, що я вже не міг не думати про композиції”. Слід сказати, що ця графіка, за твердженням самого автора, є чи не найбільш поцінована у його доробку.

Богдан Сорока постає в цій книжці в різних ракурсах: і як митець, і як споглядач життя, як мистецтвознавець, і як уважний дідусь, який записує цікаві думки свого онука, котрий називає Шевченка святим і любить маму “на сто метрів серця”.

Ще одним цікавим епізодом є розповідь про серію ліноритів, виконаних Богданом Сорокою на тему Страстей Христових, але під кожним твором є трирядкова поезія Віктора Неборака, з яким Сороку познайомив Данило Струк. Мистецький імпульс, що зумовив цю роботу, присвячену Іванові Світличному, автор ліноритів розумів так: “Втілюючи свій задум, я ставив собі питання: чи можливо сьогодні розіпʼяти Христа? Чи хоч трішки ми змінилися? Чи зробили б ми якусь спробу спротиву, чи сьогодні знову байдуже спостерігатимемо, як розпинають тих, хто приносить себе в жертву заради нас? Чи сьогодні також стоятиме маленьке коло людей біля Того, кого знімають з хреста, і лише одиниці оплакуватимуть Його?” Подібне питання ставив собі Мераб Мамардашвілі, і його теза звучала так: “Христа розпинають кожного дня”. Ці міркування вловив і дуже глибоко представив Віктор Неборак, творчість якого часто асоціюють з деконструкцією, постмодернізмом, та ці рядки промовляють зовсім інше, наприклад: “В кожній бездумній пиці ⁄ брата ясне лице ⁄ буде ‒ в якому віці?”, або: “Юрби многомільйонні ⁄ Знову ревуть ‒ розіпни! ‒ темні, як зеки в зоні”, “Племʼя, тупе і вперте, ⁄ що вас переверне? ⁄ Світло якої жертви?”. В цьому мистецькому симбіозі один вид підсилює інший, виходить доволі цілісна смислова конструкція, що має збільшену проникальну дію у свідомість читача.

“Спогади” Богдана Сороки у своєму часі доходять до періоду Майдану і захоплення українського Криму. І знову тривога, але знову і віра в людину. Ця книжка стане ще одним каменем, який ляже у фундамент історії становлення Людини.