Re: цензії

Мова про найновішу книгу віршів і перекладів Сергія Жадана «Життя Марії» (2015). Ці довгі рядки сьогодні сприймаються так само доречно, як довгі кулеметні черги з наших позицій, які відсікають наступ ворожої піхоти, що раз-у-раз уперто здіймається у чергову атаку. Слова вилітають, мов кулі, і боляче жалять, але водночас – дають надію. Ми ще нічого не знаємо про день Перемоги, але ми вже до нього йдемо. Чи ми морально до нього уже готові? Хтозна. Життя і смерть, війна і мир, – як би дико це не звучало, але людство неможливо здивувати війною. Втім, дивує й страшить лише та війна, яка торкається тебе безпосередньо; та, що впритул наблизилась до околиць твого міста, яке у новинах починають називати прифронтовим. Все інше – історія і статистика. У цьому сенсі Жадан видав цілком очікувану книгу віршів про країну, яка опинилася в пеклі. Найбільшу прикрість для всіх становить той факт, що це наша країна і наша війна, попри те, що окремі голоси схильні вважати інакше. Мовляв, ця війна – неоголошена, це – лише гібридна війна, забавка хворих політиків. Не знаю, що думає про цю підлу війну сам поет, але у будь-якому разі, вона вже реальність. Зокрема й реальність його найновіших віршів, інспірованих так чи інакше, але війною та її численними наслідками. Тож перед нами не зовсім вірші, це радше поетична хроніка війни. Ці свідчення потрібні сьогодні, вони також будуть потрібні завтра. Без них уже неможливо уявити нашу новітню історію. Наше життя й наша кров – усе це становить деяку вартість на шальках невидимих небесних терезів, що їх тримає в руці вічна жінка Марія. Ворожа куля прошиває легеню бійця навиліт. Легеня згортається, відкривається кровотеча. Марія дивиться і мовчить. Вона навіть не плаче, бо цей боєць далеко не перший перед її очима. Марія, як і більшість жінок у світі, мріє про мир, але вона добре знає, що кожному миру передує війна. Це – один із законів світобудови, і його не уникнути. Втім, його можна перетривати, – з гідністю, підтверджуючи свій високий статус людини у цьому світі. Атакована зовнішнім ворогом Україна сьогодні в вогні. Вогонь має властивість нищити, але водночас і гартувати. І це ще один із законів, якому з гідністю корилися наші предки, який також приймають і сучасні захисники вітчизни. Про всі ці складні та печальні речі й говорить поет, намагаючись зрозуміти одразу всіх: героїв і дезертирів, біженців і коляборантів.

Інший вагомий аспект війни – люди з окупованих територій, так звані зрушені люди, тимчасово переміщені особи. Не впевнений, що сучасний читач (і, передовсім, читач молодий) іще пам’ятає давніший текст Жадана «Переваги окупаційного режиму». На час оприлюднення цей вірш можна було кваліфікувати як ігрову постмодерністичну деконструкцію радянсько-імперського ідеологічного міту. Можливо, так насправді й було. Надто точно схопив тоді ще досить юний поет симультанний образ окупації. Там було все, включно з так званими коляборантами. Варто було уважніше читати вірш Жадана. Втім, читання зусиллями виключно літературних критиків нічого не здатне було скасувати, а відтак і відвести сучасну біду. Нині цей, значною мірою несерйозний вірш трансформувався в сувору реальність окупованих територій. Навряд чи сам Жадан щось подібне очікував чи прораховував шістнадцять років тому. Бо він – усього-на-всього поет. Відкрився канал, перед очима побігли картинки, а він лише записав. Можливо, не варто було записувати? Нічого подібного, історію у такий спосіб усе ‘дно не переграти, вона рухається власними об’єктивними стежками і маґістралями. Окремо взятим народам слід лише пантрувати, аби не залишитись назавше на її марґінесах. Мотивний комплекс, пов’язаний із біженцями та численними артефактами, що супроводжують їхню реальність, є у цій книзі поета чи не найпомітнішим: «Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць. / Нам ніколи не пити з сухих криниць. / Нам ніколи більше не бачити знайомих облич. / Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч». У біженців багато чого вже ніколи не буде. Натомість, попереду досвід, який їм із радістю дарує війна: «Буде розмазане сонце за плацкартним вікном. / Буде холерна яма, залита вапном. / Буде криваве взуття на жіночих ногах, / вимучені вартові в прикордонних снігах, // підстрелений листоноша з порожнім мішком, / підвішений за ребро священик із безжурним смішком, / цвинтарна тиша, гамір комендатур, / списки загиблих, друковані без коректур, // такі безкінечні, що навіть часу не стає / шукати в них щоранку ім’я своє».

Жадан, як жодний інший письменник сьогодення, сприйняв цю війну, як свою, і вирушив їй назустріч, – іще під час революції Гідности. Чимало його колишніх симпатиків сьогодні інкорпоруються в інші, показово відчужені від теми війни дискурси й спільноти. Ці люди ставлять під сумнів право поета писати про війну. А той факт, що Жадан за останній рік об’їздив десятки прифронтових міст і містечок, їх здебільшого відверто дратує. Я спочатку не розумів, у чому тут справа; власне, в чому проблема. Наразі ж я думаю, що війна, як фактор безкомпромісної поляризації етичних установок і дискурсів, побуту і життєвої поведінки, – розвела поета і деяких його колишніх прихильників по різні боки екзистенційної лінії фронту. Жадан обрав перебування на лінії вогню, а його супротивники – глибокий ментальний тил. Як не дивно, старий добрий фройдизм усе це вичерпно пояснює. Коні, звісно, не винні. Все, як завжди, у світі людей нічого насправді не змінюється. Жадана, і це природньо, – сьогодні найбільше цікавлять люди війни. Вони складають цілу галерею образів, виповнюючи книгу своїми думками і відчаєм, уривчастим диханням і заранньою смертю. Що йому, поетові, до цих людей, із якими не завше навіть зрозуміло, на якому вони боці перебувають? А й справді:

Прийде час – і яка-небудь наволоч

обов’язково буде писати про це героїчні вірші.

Прийде час – і яка-небудь наволоч

скаже, що про це взагалі не треба писати.

Суть життя універсальної жінки Марії – народжувати, проводжати і зустрічати. Якщо доведеться, – то на війну і з війни. Якщо так складеться, – ховати й оплакувати; водночас – зустрічати й радіти, славити героїв і знову у муках – народжувати, даючи перспективу новому життю, вічному миру і вічній війні. У цьому – вся суть людини, подобається це нам чи ні, але такою є історія людства й іншої в нас не буде. Відтак, життя Марії, – це наше життя – вчора, сьогодні й завтра. Універсалія, зіперта на вічні Книги і спільний досвід, – вивірений хід письменника. Господь знову копається в давніх блокнотах, вагається, омина і викреслює чиїсь імена. Поет спирається на матричні файли людської свідомости і, як на мене, має рацію. Десь там, дуже глибоко, все це уже прописано, достатньо лише активувати давні ресурси пам’яти: «Пам’ятати сніг у тебе на віях, / пам’ятати сонце – різке, мов опік. / Діти, що народяться по таких сніговіях, / будуть пізнавати цю землю на дотик». Усе це потрібно не так поетові, як читачеві, який на складному відтинку національної історії напружено шукає власні контексти і перспективи:

тримаючи небо в очах і повітря в руці,

боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,

мову своєї ніжності, яку розуміють усі,

межі своєї свободи, бачені звідусіль.

Жадан у цій книзі акцентовано діялогічний. Тут вистачає розмов, і це, треба думати, розмови про найголовніше. Ось розмова військового капелана з мешканцями міста, якого уже немає: «Прийшли сюди, принесли покору і втому. / Передай своїм, що стріляти більше немає по кому». Що це було за місто? Іловайськ? Дебальцеве? Значно суттєвіше, як тепер виглядають їхні зізнання, сповнені абсурду: «Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні. / Їхні пальці вночі торкались безодні. / Джерела в місті були глибокі, наче жили. / Церкви були просторі. Ми їх самі спалили» (курсив мій. – О.С.). Поетові дуже добре вдалося ввійти у їхні автентичні голоси, в їхній зміст і семантику, що відгонять шизофренією та інфантильністю: «Розкажи нам, навіщо спалили наше місто. / Скажи хоча б, що зробили це ненавмисно. / Скажи принаймні, що буде покарано винних. / Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах». І капелан терпляче відповідає-пояснює: «Чому саме ви потрапили до темних потоків? / Потрібно було уважніше читати книги пророків. / Потрібно було оминати пекельні діри. / Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри. <…> // Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними. / Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними. / Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати. / Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати». Наприкінці розмови із тими, що так криваво заблукали, капелан говорить про спільну українську біду, яка ще триває, але осмислення якої вже почалось: «Я не знаю нічого про неминучість спокути. / Я не знаю, де вам жити і як вам бути. / Я говорю про те, що кожному з нас властиво. / Якби ви знали, як нам усім не пощастило». А ось приходять умовні наші і звертаються до Марії, яка лише слухає, але діялог тим не менш відбувається. Хоча, можливо, це зовсім не діялог і не дискусія, а специфічне звернення мешканців Сходу до сина Марії, який «чомусь завжди поміж чужих»: «Інакше ми пустимо в небо важкі дими, / спалимо їхні базарні будки й молільні доми, / їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети, / всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми. // Хай їх виводить і сам забирається теж, / хай не чекає початку нових пожеж, / хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами, / ми все одно топитимемо вздовж узбереж». Але все-таки, щось вони відчувають, ці тимчасово затьмарені люди, і з їхньої сліпої ненависти прозирає бажання бути хай навіть і не сьогодні, але колись; нормальне людське бажання врятувати хоча би своїх дітей:

Хай повернеться згодом, щоб врятувати

якщо не нас, то хоча би наших дітей.

І, насамкінець, декілька слів про переклади. Вони концептуальні й доречні, з огляду хоча б на місця і дати написання багатьох із представлених віршів Чеслава Мілоша. Те саме стосується і понад вагомого вірша-заспіву, взятого з циклу Райнера М. Рільке. Читаючи ці переклади перед і опісля нових віршів українського поета, читач розуміє: війна почалася не вчора й не завтра завершиться, ця проклята війна віддавна у наших судинах і на пергаменті нашої шкіри. І завше знайдеться жінка, яка на противагу Марії народить того, хто почне чергову криваву війну. Мені складно щось говорити про Мілоша у інтерпретації Жадана. Але я майже упевнений, що Жадана в цих перекладах не менше, аніж самого Мілоша: «Глянь, йде із міста дівка весела, / Легкі черевики, підстрижена гривка, / Давай, хороша, побався з нами. / Безплідне поле, / Заходить сонце» («Передмістя»). Колись я почув думку про те, що особистости перекладача у перекладах не повинно бути (він має бути сливе непомітним). Але ж це абсурд. Для чого взагалі перекладати іншою мовою, якщо автентичність, стиль і смак інтерпретатора підлягають повній редукції? Жадан у представлених сьогодні перекладах залишається на своєму місці. Причому, не тільки на місці перекладача, але і на місці поета. І на місці громадянина так само. Разом із Мілошем він плекає особливий іронічний стоїцизм і незайві захисні механізми психіки. Говорячи патосно, тут укотре йдеться про оборонні бої, про захист вітчизни, але і кожної людини – також. А ще Жадан нагадує мені кулеметника, який довгими дискретними чергами стримує просування ворожої піхоти вглиб української території. Цю метафору я не годен пояснити, вона просто є у моїй свідомості. Не уявляю, наскільки вона доречна, і що про це скажуть люди війни, але відчуваю, що наближаюсь до істини. Кулеметник Жадан нині там, де він має бути, – Маріюполь, Волноваха, Артемівськ, Краматорськ, Слов’янськ? – останнє уже не суттєво. Головне, що ворог не зможе безкарно підвестись у повний зріст. І най хлопці у шанцях вибачають мені цю метафору, – сьогодні метафори теж воюють.

3 червня 2015 р., м. Вінниця