- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Останнім часом я багато всього прочитала, різного — і давнього, і сучасного. Постійно цікавлюсь літературними новинками і авторами. Втім, далеко не все із сучасного виданого мене дивує і приваблює. Скажу навіть, бо більше сучасного прикро вражає. Либонь, тому, що мені, як фаховому філологові, не смакує дешеве чтиво, де ні сюжету, ні гарної мови, ні вигадливого сюжету... (на кшталт Ірени Карпи, Наталки Сняданко, Ірен Роздобудько, Лесі Романчук, Дари Корній і подібних). 

Однак, мене приємно вразила легка еротична книжка «Пор´ядна львівська пані» (знаю, що справжня авторка цієї книжки — Марина Гримич) — таке чтиво, написане гарною мовою і з добрим сюжетом, може бути і легким, і дотепним, і добірним. Прочитала в книжку «Танго смерті» Юрія Винничука, але там є повтори. Втім, Винничука люблять, читають, цитують, і я тут не маю що заперечити... Винничука поважаю за те, що невтомно досліджує історію і культуру Львова. А те, що хизується своїми особистими інтимними здобутками і описує їх у своїх творах — то це, звичайно, його справа...  

- Як обираєте книжки для читання?

- Прочитала всього Володимира Даниленка — це мій автор, люблю його всього і безповоротно! Люблю його малу прозу (книжки «Місто Тіровиван» і «Сон із дзьоба стрижа»), а також романи «Газелі бідного Ремзі», «Капелюх Сікорського», «Кохання у стилі бароко». І на одному подиху прочитала «Тіні в маєтку Тарновських»...  

Із задоволенням читаю все, що виходить з-під пера Галини Пагутяк. Хоч знаю, що не всім її проза розкривається. Раджу також почитати прозу Василя Слапчука, зокрема «Жінка зі снігу», «Осінь за щокою». Дуже імпонують мені переклади із польської: Катажина Грохоля, Йоанна Фабіцька, Ольга Токарчук. Польська проза цікава мені тим, що вона написана з гумором. Вона легка, дотепна і панська. 

Легко і приємно читався мені «Залишенець» Василя Шкляра. Примітно й те, що якось натрапила на його роман «Ностальгія», виданий ще 1989 року. Також сильна річ. Вважаю, що цей роман варто перевидати. 

Цікавими стали для мене романи молодого українського автора Олексія Жупанського «Побутовий сатанізм» і «Першими до мене прийдуть діти» —це така химерна, театральна проза, чимось схожа на старий радянський фільм «Місто Зеро» із Леонідом Філатовим. А я люблю химерну прозу. А от його нова книжка «Лахмітник» уже не така динамічна... 

- Що можете порадити для читання іншим?

- З такого більш традиційного, але добірного  раджу прочитати Олександра Жовну «Її тіло пахло зимовими яблуками». Знаю, що і фільми є... (Зокрема «Ніч світла», і «Партитура на могильному камені»). 

Витягла із книжкової шафи і кілька книжок, виданих у 70-ті роки. Щоправда, проза наших українських радянських класиків пахне радянщиною, але «якщо відкинути деякі неточності, сленг, жаргон і матюки», як казав Сергій Притула, то читати можна. Зокрема «Професор Жупанський» Дмитра Дереча. Або ж навіть книжку Миколи Зарудного «Гілея»... І от буквально вчора дочитала дуже милу книжечку Віктора Вакуленка «Шукаючи цвіту папороті».

От яка книжка мене справді вразила до глибини душі — роман Романа Андріяшика «Люди зі страху» — це сильна книжка, написана тоді, коли про таке говорити не можна було... скачала собі з нету... це сильний автор, і я не дивуюсь, що тоді його так цькували... тоді, у 1960-х роках...

Ні історичної, ні «програмної» прози я не читаю... напевно, наситилась у шкільні та студентські роки. Також не читаю класики — або ще не доросла, або поки що не надивувалась із сучасних книжок. 

Із закордонного мені страшенно сподобався роман Бернара Вербера «Імперія ангелів», хоч фантастики я загалом не читаю. Читала також детективи, видані раніше. Вразив мене детектив Джорджо Щербаненко  «Шість днів на роздуми» — про історію одного актора... ну, а мова там яка! А переклад! То вам не «гуглити в перекладачі»... там душа перекладала, а не машина...

Насолоджуюсь образками Андрія Содомори — цей Майстер Слова для мене Вчитель у літературі! Так, як працює зі словом п. Андрій, є хіба одиниці! Поважаю, люблю і читаю його із трепетом і побожністю! 

Із публіцистики раджу прочитати книгу Андрія Бондаря «Морквяний лід» — файний автор, мислячий і цікавий! 

Насправді є дуже багато гарної літератури, але її треба шукати, відкривати для себе. А поганої не читати, бо погана література — як гамбургер... ніби й напхав шлунок, а насолоди не одержав... тому уникайте літературного ГМО, шукайте справжнє...