Уперше знайомство зі львівським щоквартальним літературно-мистецьким альманахом «Форма[р]т» (2001 - 2002), що ставив за мету відображення «формату реальної української літератури у всьому його стильовому та віковому розмаїтті» з залученням на «сторінки усіх без винятку творчих вікових поколінь та груп у поступовому взаєморозумінні та переході від малоформа[р]тності до широкоформа[р]тності», відбулося в мене 2005 року, коли ще на той час наукова універсальна бібліотека Донецького  національного університету не позбулася (а наразі пояснення саме таке - списано) шести подарованих їй номерів рідкісного й у певному сенсі унікального видання. Унікального в плані певної контраверсійности, опозиційности (разом із подібними йому «Четвергом», «Кальміюсом») до тогочасних неонародницьких періодичних орґанів, типу «Києва», «Дзвону», «Дніпра», «Березолю» тощо. Будучи студенткою, яку по-справжньому цікавив сучасний літературний процес, з неабияким задоволенням гортала сторінки вже історії української літератури (бо ж на 2002-му році альманах припинив існування), розподілених між цікавими рубриками (формат поезії, прози, критики, драматургії, перекладів, інтерв´ю, пародії, есею, полеміки, «білої риби», однієї книги) й актуальними авторами (А. Охрімович, В. Єшкілєв, О. Соловей, А. Біла, ІБТ, Т. Гаврилів, Є. Баран та ін.). Тому спроба відновлення періодичного видання Олександром Гордоном наприкінці 2012 року була сприйнята доволі похвально: попри кризу друкованого слова (в усіх контекстах), певне засилля електронних шляхів приходу до читача, головним редактором промацується прихильність навіть молодого покоління до паперового носія.

Маючи на руках друге число відновленого «Форма[р]ту» (№ 1 за 2013 рік), що позиціонується віднині як «альманах найсучасніших літературно-мистецьких текстів та перекладів», говоритиму про нього - переваги й недоліки. Привертає увагу насамперед та деталь, що концепція видання лишилася тією ж: ходить не лише про структуру - поділ матеріалів на різновидові й різножанрові формати (щоправда їх кількість значно розширена за рахунок нових форма[р]тних компонентів: формат наших гостей, літературознавства, одного поета), а й домінанту в підборі матеріалів: до участі запрошуються «автори з різними поглядами та віковим і творчим досвідом» [с. 1], тобто принцип друку авторів «без винятку», закладений в основу альманаху 2001 - 2002 рр., діє й наразі, і це направду помітно, хоча не зрозуміло, наскільки він, цей принцип, доцільний (можливо, саме за рахунок цього О. Гордон сподівається на ширшу й змістовнішу дискусійність, про яку мовиться нижче: «Альманах - полемічно-аналітичне видання» [с. 1]).

Відкривається це число «Форма[р]ту» традиційним вступом головного форма[р]толога, як воліє називати себе головред, під назвою «Формат 2013 року: за європейські цінності в наших серцях», де констатовано факт відновлення існування альманаху «за авторської участі багатьох українських письменників, зокрема львівських» [с. 2]. Власне щодо вставки «зокрема львівських», то кількісно в номері переважають саме представники Львова й області - шістнадцять із двадцяти п´яти, тому і складається певне враження його камерности. Само собою така камерність може бути пов´язана ще з недостатнім рівнем інформативності, мовляв, альманах існує й до участі запрошуються різнодосвідні автори, а не якимись упередженнями головного форма[р]толога. Повертаючись до редакторської передмови, годилося б відзначити її основні змістові орієнтири: за рядом перерахованих літпроцесівських ініціатив Львівської організації НСПУ, зазначених «перших кроків львівських письменників у Європу», О. Гордон закликає майбутніх дописувачів долучитися до вшанування творчости цьогорічних українських ювілярів, просуваючи українську літературу в европейський літературний контекст. Справа, звісно, потрібна, тож, чому й не долучитися. І, так розумію, перше число 2013 року «Форма[р]ту» покликане здійснити функцію такого собі провідника - між нами і ними.

Тож, наскільки ж альманаху з його головредом вдається подібна місія? Козирів у О. Гордона два: по-перше, представлені переклади окремих поетичних творів знакових постатей европейського літературного процесу (Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, П. Верлен, Ґ. Аполлінер та ін.), здійснені у виконанні одного перекладача - самого форма[р]толога, по-друге, в числі подано матеріали словацько-чесько-українського літературознавця Миколи Неврлого (відгук на доробки поета О. Гордона й публіцистична праця «Микола Хвильовий і Олег Ольжич у боротьбі за Європу»). Що ж до інших матеріалів, то маю подвійне враження. Аж ніяк не наближають до Европи, користуючись словами головного форма[р]толога, матеріали, зібрані в рубриці «Формат поезії», як на мене - це найслабша ланка цього числа, бо презентовані вірші не відзначається ані особливою оригінальністю, ані іншими атрибутами реально ліричного твору. Запропоновані для ознайомлення тексти з зужитою образністю, недоречним патосом, старосвітською формою викликають хіба що співчуття, бо поетам було б для початку ознайомитися із поданою в цьому ж номері перекладеною літературою, аби зрозуміти, що таке лірика й із чим її їдять. Безперечно, поетична рубрика вимагає від О. Гордона серйозних мізкувань-дій, аби аж так не вибиватися з загального приємного тла. У цьому контексті доречною буде цитата з новели «Туга» одного з авторів-прозаїків першого числа Ігоря Гургули (змушена, згадуючи це ім´я, відзначити й певну коректорську прикрість: в розділі «Автори випуску» він чомусь значиться як Горгула, та й у цілому обмовитись, що номеру таки не вистачає грамотного коректорського ока, бо навіть нечисленні друкарські помилки викликають малоприємну реакцію: на с. 31 перевимжають замість перевидають, на с. 53 дешеприсутність замість душеприсутність, на с. 65 вершів замість віршів, на с. 69 Ольджич замість Ольжич, на с. 80 Київо-Могилянської замість Києво-Могилянської та ін., у текстах часто трапляються дефіси замість повноцінних тире, відсутність розділових знаків, початок речення з малої літери в текстах рецензій): «І що ж? Хто нині згадує про усіх тих віршомазів-академіків? А більшість з них були людьми, аж ніяк не позбавлених таланту. І твори їхні наче щось вартували. Де те усе подівалося? Де ті ваги, що вимірюють істинну вартісність створеного?»  [с. 31]. Тут же можна вказати на рубрику «Формату прози», яка за кількістю авторів, порівняно з «Форматом поезії», - їх тільки два (згаданий уже І. Гургула й Ольга Яворська з етюдом «Божевільна») значно поступається, проте за якісним показником бачиться цікавішою, насамперед за рахунок тематико-проблемного рівня новели Гургули: безперспективність творчого існування письменника похилого віку в сучасну епоху; втім не дотягує твір формальною стороною, авторський голос виразно налаштовує на хвилю народницької прози С. Васильченка чи А. Тесленка.

Поважно в плані кількісному в першому числі за 2013 рік виглядає презентована критика (рубрики «Формат критики», «Формат одного поета»). Звісно, не обходиться тут без улесливих слів на ім´я авторів рецензованих книжок, використаних часом цілком доречно, як у випадку з поетичними збірками Богдани Матіяш й Маріанни Кіяновської (Олег Соловей «Щоденні розмови з Богом»), а переважно - невиправдано, судячи з цитованого, але менше з тим, адже без подібної рецепції українську критику складно уявити, хоча й хотілося б, принаймні без медової нісенітниці, типу: «Товстенький томик лагідно лягає в долоні. І раптом пропікає шкіру вогнем поетової душі» [с. 45]. Насамперед є бажання відзначити двох авторів, критичні тексти яких опозиційні за змістом і настроєм, але спільні за показником фаховости. Мені йдеться про рецензію Богдана Пастуха, виконану в стилі інвективи з опертям на конкретний фактаж, на збірку віршів Григорія Семенчука. Приємно усвідомлювати, що є критики, які беруться за роботу не тільки заради власної насолоди, а й з метою розвінчування малопритомних сучасних поетів-«ґоблінів», які явно загралися в гру, до якої ще не доросли. А також критичний текст Олега Солов´я, що об´єднав рецензії на вірші Б. Матіяш «Розмови з Богом» («Починаючи говорити») й М. Кіяновської «Дещо щоденне» («Молитви на щодень»), в якому передане істинне професійно філологічне враження від сакральних, у певному сенсі, творів, визначені провідні змістові концепти й дана влучна оцінка жіночої модерністичної лірики. І не помилюсь, якщо зазначу, що тактика Солов´я у створенні критичного тексту близька до манери роботи з подібним жанром Василя Стуса, коли критика зростає на паростках поетичности.

Дещо незрозумілим виглядає в структурі альманаху розділ «Проба пера», презентований одним шкільним твором на тему добра і зла. З якою метою включена подібна текстова комплектація - складно збагнути, бо ж ні змістового новаторства, ні глибоких власних міркувань (суцільні цитування й модальности). Думаю, таким пробам місце одне - лишатися на сторінках зошитів для контрольних робіт і не більше.

Утім, й попри зазначені хиби, над якими, хочеться вірити, плідно попрацює головний форма[р]толог, лишається побажати альманаху тривалого й дійсно сучасного існування, глибокого читача і реально европейської літературної інтеґрації.