Олена Пшенична – сучасна українська письменниця з вагомим досвідом у журналістиці. Авторка багато років працювала в медіасфері, здобувши цінний професійний досвід на провідних українських телеканалах. Після завершення річної програми майстерності «Літосвіта» вона розпочала новий етап свого життя - шлях творчості й літературного самовираження. Її твори вирізняються уважним поглядом на суспільні процеси та прагненням порушувати важливі, близькі кожному теми. Роман, виданий у «Лабораторії», - це перший твір письменниці, з яким вона увійшла до списку найкращих видань року за версією PEN Ukraine. 

Історія «Там, де заходить сонце» захопила читачів по всій Україні глибокою проникливістю та змалюванням гіркоти життя під час повномасштабного вторгнення. Повноцінних професійних рецензій на роман Олени Пшеничної у відкритому доступі немає: книжка здебільшого отримала короткі читацькі відгуки на книжкових платформах (Настя Клименко на «Культі критики»), сторінках книгарень й окремих сайтах про літературу (Goodreads).

Олена Пшенична обрала за головних персонажів пенсіонерів – одну з найвразливіших верств населення. Як то кажуть: «Що мале, що старе». У суспільстві майже не прийнято розмовляти про проблеми старшого покоління, увага зосереджена на молодих, адже саме вони рухають світ! Однак письменниця копнула глибше, створивши по-справжньому вартісну історію, де переплетене минуле, теперішнє та сподівання на краще майбутнє. 

Головній героїні – Вірі Петрівні – уже за сімдесят, але вона «добре ще тримається», може самостійно ходити в туалет і приймати ванну. Навіть зуби свої має! Життя її пливло розмірено, поки за вікном не розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Толік, її єдиний син, відразу почав волонтерити, рідко зв’являвся вдома, а невістка разом із дітьми виїхала до Швейцарії. Ситуація на фронті ставала все напруженішою. Віра Петрівна постійно хвилювалася, тому Толік прийняв непросте рішення – відправити маму до будинку для літніх людей «Золота осінь». 

Місяці життя в «стардомі», як висловилася сусідка Віри Петрівни – Ніна Миколаївна, - минали повільно. Щоправда, призвичаїтися до нових умов героїні було складно. Під час прочитання я мимоволі поверталася в дитинство, коли батьки відвозили мене до літнього табору, де був схожий розпорядок дня, панували певні правила, які зовсім не можна порушувати. Знайомство з новими людьми, спроба вжитися із сусідкою, стадія прийняття – Віра Петрівна пройшла всі етапи адаптації. 

На перший погляд здається, що інші старенькі зображені схематично й упізнавано – мрійливий Художник, вередливий Камбала, єхидна Язва, балакуча Ніна Миколаївна. Навіть Степанівна, і та нагадує всім знайому добросердну пані, що працює в продуктовій крамничці під боком. Проте з часом бачимо, як персонажі розкриваються, виливаючи душу. Адже кому можна виплакатися, як не таким самим утомленим ровесникам, що трішки побачили життя? 

Разом із Вірою Петрівною читач поволеньки прив’язується до Будинку. Яка ж поетична назва! «Золота осінь». Однією з головних розваг стареньких є спостереження за заходом сонця, яким вони милуються з думкою: «Добре, що не останній». Олена Пшенична вдало змальовує невеличкий колектив. Мешканці (і ходячі, і лежачі) разом збираються за столом, щоб пообідати, директорка Ірма Василівна влаштовує заходи на честь кожного свята, привозить подарунки від волонтерів з-за кордону. Пізніше Віра Петрівна навіть започаткувала читацький клуб, який буркотливий Камбала охрестив «Вставними щелепами». Хто там згадає справжню назву? Прижилася саме ця. 

Попри свій вік, старенькі теж здатні сваритися через дрібниці, бавитися з місцевим собакою та довірливо говорити одне з одним. Це тепло притягує, у нього хочеться зануритися, ніби в м’яке сонячне світло, але водночас і стримано відсторонитися. Адже тут і проявляється ключова різниця: літні люди - не діти. Їм уже не вдасться бути зовсім безжурними, бо за плечима - надто багато болю й прожитого. Як зазначає Настя Клименко: «Саме тому оповідь має свій особливий відтінок: вона зігріває, та все ж залишає по собі легку гіркоту. А в наш час без цього присмаку, мабуть, не обійтися».

У цьому й полягає особливість роману. Поки смієшся над черговою перепалкою Ніни Миколаївни та Камбали, авторка знову й знову підкидає згадки про перший рік повномасштабної війни. Спогади Віри Петрівни про її молодість – це окремий вид витончених тортур ностальгією. Жінка з теплотою пригадує свого вже покійного чоловіка, маленького Толю, їхні сімейні пригоди й труднощі. Коли по Україні почався блекаут, Віра Петрівна поринає в минуле. Світло в них вимикали щодня ввечері, тому жінка обов’язково пекла смаколики для Толіка й Віті, щоб разом потім повечеряти й зіграти в ігри. Легше зносити негаразди, коли поруч є родина. 

Окремо хочеться поговорити про тему батьків і дітей, яка в романі наскрізна. Толік усе менше й менше телефонує мамі, задовольняється коротким «усе гаразд», волонтерить. Та чи лише цим обмежується його діяльність? І поки син далеко, серце Віри Петрівни розривається від хвилювання. На противагу бачимо Ніну Миколаївну – усі три її сини стали на ноги, розбагатіли, розтовстіли, забивши кишені грошима. Проте дзвінків до жінки майже немає. Вони навідують її лише на день народження. Не цікавляться здоров’ям матері, хоча вона хворіє на рак. Смерть балакучої Ніни Миколаївни вразила всіх, у Будинку відразу стало тихо-тихо. Старенькі чекали на традиційне поховання подруги, однак сини самі забрали жінку. «Матір. Мертву. У багажник». 

Камбала – цей колючий і неприємний дідусь на возику – залишив своє око, здорові ноги й дім в окупації на Донеччині. Він із сумом і певною злістю згадує тяжке минуле. Язва, яка втратила дитину й більше не змогла народити, у старості не хоче ані чути, ані дивитися на малюків спокійно. Завжди розсудливий Демидович одного разу не витримує і впадає в істерику, згадуючи загиблого сина на війні. 

Наостанок хочу підкреслити особливість мови твору. Кожного персонажа можна впізнати за характерними словечками чи суржиком. Степанівна – наглядачка в Будинку, мабуть, моя улюблена героїня. Читати її фрази – ще те задоволення. Окрім своєї доброї вдачі, вона чіпляє любов’ю до стареньких, яких лагідно називає «сухариками». «Сан Санич, даже не просіть… Проштрафились – оддувайтесь» або ж «А кого я, по-вашому, тут жду? Павла Зіброва?» 

«Там, де заходить сонце» - це світлий і водночас гіркий твір про старість, яка не означає зникнення, а відкриває інший спосіб бути. Олена Пшенична створює ліричну, щиру й пронизливу історію, у якій поєднуються буденність і поетика, гумор і біль, самотність і ніжність. Роман вирізняється емпатійністю та точністю в зображенні персонажів, звертає увагу на тих, кого сучасний світ часто відсуває на периферію. Це книжка, що залишає після себе тихе, але сильне відчуття присутності людяності - навіть там, де «сонце заходить», та не згасає.