Чи можна знайти гармонію серед хаосу?

Чи вмію я слухати себе? Принаймні ― прислухатися до себе? Ось такі питання несподівано виникли у мене, коли перегорнула перші сторінки згаданої книжки. Зізнаюсь, вони й стали для мене своєрідним камертоном під час читальної мандрівки. А ще ― формат збірки. Він нагадав мені щоденникові записи, тільки на відміну від традиційних, ці ― опоетизовані. Через те й цікавіші. Та й сам автор про це пише так: «Я писав в перервах між заняттями, у потягах, кав’ярнях, у метро, вдома перед сном чи під час обідньої перерви. Іноді писалося легко й швидко, іноді ― ні. Тоді я слухав, Себе, людей, тишу, вітер, Бога». І на підтвердження цьому ― назви розділів: «Спостереження й висновки» і «Підслухане та почуте».

Автор шукає гармонію посеред зовнішнього хаосу, прагне зрозуміти Вічність. Ці намагання знову і знову повертають його на дорогу… до самого себе, де він вже насправді давно вже визначився у своїх духовних орієнтирах. Кожний новий день із його новими ситуативними подіями і зустрічами стає для нього лише підтвердженням: він на правильному шляху. Із набутим досвідом письменник щиро ділиться із майбутніми читачами. Світ в Олександра Козинця багатогранний, він не обмежується набором красивих фраз, чи порівнянь. У свої тексти вкладає глибокі інформативні сенси, які допомагають розкодовувати закладені в них знання першоджерела. І, що цікаво, у кожного, хто читатиме цю книжку, виникатимуть свої асоціативні уявлення про те, чи інше явище буття. Саме так й сталося  зі мною. Тож мені умовно виокремились такі важливості: основні прояви життєвого потоку, світлоносність, подячність, досвід і гармонія, духовні миттєвості, значення рідної мови.

Значна частина сучасників глибоко занурена у світ матеріального, а це ― безмірні бажання, яким немає кінця краю. Чим більше бажань, тим менше простору для власного духовного росту. Це закономірно. Але й бажання, як застерігає автор, бувають різними і з ними треба бути обережними, бо вони мають здатність здійснюватися, як про це йдеться у тексті «День народження» про жінку, яка мріяла у цей день бути не на кухні, а на самотині. Її випрошена мрія «здійснилася».  Її «почули»,  вона зламала ногу, оперували під наркозом: на своє свято вона залишилася наодинці із собою. 

Прояви життєвого потоку

Вони у всьому. І це неможливо не помітити, бо радість життя і співчуття іншим, відкритість душі світові, взаємопідтримка , бажання «слухати дощі / серця й душі близьких / зцілювати поглядом / та множити обійми» ― притаманні самому автору. Добре це, чи погано? З одного боку, звісно, так і має бути. А з іншого… дуже часто люди через таке світобачення страждають, оскільки мимоволі хочуть бачити довкола таких самих… І це ― своєрідний «Досвід», «Себто», «Про що?» Про те, що дуже важливо прийняти світ таким, яким він є: з його негараздами, викликами, випробуваннями, відчаями і розчаруваннями. Приймаючи, дізнаємось «багато нового» про себе («Говорити й слухати») і лише тоді до нас прийде усвідомлення того, що Небо плекає в нас «мудрість наставників / якими маємо стати / для нового світу», для світу «творців світлого чистого / давнього нового / себто вічного / себто божественного / себто нашого спільного  ― / людського» .  І що важливо ― «вийти з вод басейну життя / двічі незмінним або сухим / неможливо». 

Життя кожного з нас ― це своєрідний щоденник. У відомого українського письменника Петра Сороки  були денники (день ― світло). І що ми в них впишемо ― залежить насамперед тільки від нас: наших помислів, думок, дій, спостережень. Зловити власну думку ― це ще той пілотаж! Зазвичай впоратися з цим вдається не всім, хіба… якщо перебувати у спокої і зосередитися. За різними даними, мозок генерує від 6 200 до 70 000 думок упродовж дня, багато з них повторювані. Бути ловцем своїх думок  і вміти відрізнити зерно від полови ― це також неабияке мистецтво. Про це автор натякає у  ― «Додому», послухайте серцем, бо в останню хвилину нашого перебування тут, на Землі, це надважливо, оскільки це визначатиме наш поступ після Переходу:  «ми часто перед виходом з тіла  починаємо хандрити й хочемо «додому» / це й визначає ту мить / коли наш земний шлях завершений». 

Серед численних фіксувань думок письменника багато різних. Акцентую увагу на тих, які вихопили мої «сердечні» очі. Я їм в акурат довіряю і відтак ділюся тут думками, які виникають в мене. Тому світ і прекрасний, що ми у ньому всі різні. Це і визначає окремішню сутність кожного з нас. Тож мій асоціативний ряд, як своєрідна реакція на написане, збагачує власний внутрішній світ і я уклінно завдячую цим автору згаданої книжки. 

Світлоносність і душа

Це про окремі занотовані думки, які випромінюють енергію з вищих духовних сфер. Автор називає їх одним узагальнюючим словом ― Небо. Переконайтесь самі: «що робив я йдучи темними вулицями? / уявляв як від мене / наче від ліхтаря ллється світло / і кожен хто його бачить / починає світитися» («Світло»).  Ось як він зізнається про свій внутрішній стан світові, мандруючи не лише рідним містом, а й містами України  («Світе»): «і ти теж розростаєшся / на нові міста / країни людей / а серце твоє / при цьому випромінює / світло та вдячність». І навіть пишучи про «Рай» на землі, який за його переконаннями існує  (ра – світло), він легко і просто доносить святеє святих: «рай існує на землі! / рай існує на землі! / і починається він у горах (слово гори тут закреслено) / у серці!» Принагідно згадується мені наш сучасник- письменник Євген Пашковський  і його золоті слова до молодих літераторів про те, що «Світло творчої енергії яскраво горить в чистому світильнику». А хіба ж не так? Тому пильнуймо свої творчі світильники так, як це робить інший наш сучасник, талановитий український поет Олександр Козинець.

Внутрішнє світло в душі спонукає ще й до випромінювання радості. А що таке радість (ра-світло!)? Нею сяють очі, вона промениться усмішкою. От як у випадку із продавчинею «Плани»: «― будь ласка зважте мені / три місяці осені / трохи любові й тепла ― / прошу продавчиню на ринку / а вона усміхається».  Кожний аспект духовних законів плавно перетікає з одного в інший. Особисто я, коли пізнаю себе ― пізнаю Бога. Це найглибше пізнання і завдяки цьому все, що мене оточує, я сприймаю як Бога: небо, вітер, сонце… Куди б я не йшла, я знаю, що Бог завжди поруч, а я перебуваю всередині Нього. Коли ви знаєте, що Бог всередині вас, ви не можете витрачати час на рутину. Ці думки завжди зі мною. І несподівано у записах Олександра Козинця знаходжу суголосне мені: «слухаю море ― чую Бога / слухаю вітер ― чую Бога / прислухаюсь до серця ― чую Бога/ і хай як би я оминав / у віршах чи в житті / роздумів про Бога / знову й знову переконуюся / що він усюди» («Чую Бога»). 

У кожній збірці автора, а їх у нього (разом із цією) вже вісімнадцять, обов’язково присутня тема  «душі». До слова, моя улюблена, оскільки душа ― як метафізична величина, немає відношення до жодної релігії. З цього приводу автор слушно зауважує: «тож не треба думати / що чим більше молитов / різних релігій ти знаєш / тим легше буде / достукатися до когось на небі / стукати треба / у двері своєї душі / знаючи хто ми є» («Реакції»).  Ще важлива деталь, на яку не всі звертають увагу. Одного разу, побувавши перед концертом у гримерці знайомої, він побачив наступне і дійшов висновку: « ― треба інакше мислити / та змінювати себе зсередини ― / каже вона собі / й плаче на камеру / бо як не крути / а очі та душу / ми поки що не навчилися гримувати» («Грим»). І наступне: «бо душа ― постійний рух / від світла до ще більшого світла / а тіло ― шлях / який їй у цьому сприяє / ми навчимося цінувати / й любити смерть / бо в ній стільки ж любові / як і в життя / але ми про це забуваємо». Про вічний вогонь духу у душі несподівано дізнаюсь на 95 сторінці  у «Якщо…» Цікаві роздуми про «Сон і душу». Переконана, що інформація, закладена в цьому тексті для багатьох стане метафізичним відкриттям. 

Подячність

Відразу зауважу, що в новій книжці автор багато разів висловлює вдячність Небу за все що має в житті. Він буквально наголошує на цьому і закликає всіх пам’ятати про це, не забувати.  Справді, важко не погодитись, що «якби ми частіше дякували / нашому тілу ― половини  б хвороб з нами не сталося / якби ми частіше / дякували нашим хворобам ―  одужували б швидше» («Дякувати»);  «намагаюся встигати більше / бути уважнішим до себе і світу / дякувати за все ― / і бачу результат» («Вразливий час»); «… «дякую» точно входить / до п’ятірки слів / тих людей / які готові рости любити / та змінюватися / на краще» («Дякую») тощо. До слова. Хто читав псалми, той знає, що в Псалтирі є дванадцять подячних псалмів на всі випадки життя. Бо не всі можуть молитися словом, є такі, що промовляють серцем. У випадку нашого автора відбувається синтез слова із першоджерелом. Воно (слово) пульсує із непідвладних людському розумові часових просторів. Народжується, будучи народженим… Вивершується, сіється, плодоносить… Ось як у цих подячних рядках: «дякую небо за те що живу / що відчуваю щастя / що маю змогу зростати / що спав сьогодні / що маю їжу одяг і тіло / що маю кого обійняти / й сказати «дякую» / дякую що пишу / і ти мені у цьому сприяєш» («Сім пунктів»);  «дякую за те що я є / продовженням свого роду / його світлом / та живим проявом любові на землі / по лінії матері й батька». Після щонічних тривог і безлічі шахедів, які збиває ППО, кожний ранок у цього письменника, який живе в Києві, починається з вдячності «за те що живу».

Про таємну, але дуже відчутну «систему», яка тримає всіх на контролі, «щоб людина духовно не росла», вперше прочитала колись в одній з езотеричних книжок, згодом ― у романах  сучасного письменника Олексія Ганзенка із Київщини «Блюз на холодній землі» і «Курява». І ось щойно ― в Олександра Козинця. Це правда, про яку значна частина людства не те що не говорить, а навіть не замислюється : «вона (людина) має бути вічно втомленою / мати безліч розваг і спокус / постійно розпилювати свою увагу / між усім інформаційним сміттям / ходити на роботу / й сидіти там з 9: 00 до 18: 00 мінімум / ще й за мінімум коштів / тоді в неї не буде ні сил, ні часу / на те щоб відновлювати зв’язок / зі своєю душею / згадувати все що вона знає / ким є і куди має рухатися».  

Записані тексти Олександром Козинцем, дуже актуальні: вони щирі і ненав’язливі, окремі ― болючі, вони пізнавально насичені, а за енергією ― притягальні. Коли брала до рук книжку з втаємниченою назвою «Усі вже знають», навіть ще не читаючи, подумки дешифровувала її… І як же я помилялась у своїх «передбаченнях»! На передзавершальній  сторінці побачила текст із ідентичною назвою. І він був зовсім не про те, про що я спочатку подумала.  Ось у цьому і є увесь Козинець: непередбачуваний і світлий, вразливий і чесний, ранимий і відкритий до світу. Тому, друзі, читайте Козинця і втамовуйте спраглі серця! Живемо в часи великих прийдешніх змін, а вони ― не за горами...