До прочитання книжок приходять по-різному: комусь бракує співрозмовника, дехто прагне порівняти себе із головним героєм і перейняти його індивідуальні риси, інші — з нудьги або самотності, ще комусь украй потрібен суголосний внутрішнім переконанням товариш, а декотрим — хочеться відчути катарсис. Однак не лише читач (якщо справжній) перебуває у вічних пошуках книжки, що задовольнила б його потреби та проговорила ті проблеми, які хвилюють на певному етапі життя. Бо ж найкращою для нас є та, у якій віднаходимо ті думки, які не зуміли сформулювати самостійно. Автори також приходять до книжок по-своєму. Ідеться передовсім про шлях до їх написання. 

Євген Баран почав вести діалог із читачами в дещо іншій формі — верлібровій, адже сам автор відомий передовсім як критик, літературознавець та есеїст. Однак ці, за визначенням автора, «історії, що просилися на Божий світ» є спробою проговорити різноманітні теми, пошуком істини та відповідей, сакралізацією ціннісних орієнтирів та сповіддю перед самим собою. Це своєрідні незавершені сюжети розповідального характеру, у яких кожне слово виважене, емоційно вистояне, гостре, а отже — готове стати рушієм до розмислів. 

Читаючи верлібри Євгена Барана, вбачаємо тематичну полігранність — не зацикленість на конкретному — тому, що можна осягнути раціональним осмисленням, а прагнення вийти за межі дійсності. Тому «Щоденник Пилата» — книжка, де кожний наступний вірш відрізняється від попереднього темою і книжка запитань, на які Євген Баран не завжди має відповіді, однак зумисне не уникає їх. Кожна думка автора миттєва, зафіксована в часі, тож читач ніколи не передбачить, якими рядками завершуватимуться верлібри. Часом автор неоднозначний у власних висновках — іноді вони суперечливі, а ще — сумнівні: «бо не всі // хто говорить // знає // і не всі // хто розуміє // уміють».

Однією з основних тем збірки є родинно-спогадова, бо: «родинна правда // й історія, // ніби дві пані: // разом були, // та не разом // плакали». Євген Баран — один із небагатьох, хто добре знає родовід. Тому перший верлібр у збірці присвячено мамі, другий — батькові Михайлу. Ті рядки — спроба зберегти в пам’яті вічні образи рідних, духовний зв’язок з якими Євген Баран відчуває повсякчас. Слово автора, як влучно зауважує в передмові Анатолій Стожук, «міцно закроєне на особистісному, але так близьке кожному, навіть тим, хто оддалік стоїть од розмислів про людське буття, забуваючи, що кожен несе свій хрест на своїй Голготі».

Автор не стоїть осторонь реалій сьогодення — у збірці фіксуємо болісні реакції щодо теми війни: «Сигнали // повітряної тривоги // як гемінгвейський // дзвін завжди не знаєш // по кому…». Також читаємо в Євгена Барана: «Десятий рік // войни // яку світ // називає // українською // мені // з гадки // не йде // вбивство // звитяжця // якому // кацапи / /відрізали голову // фіксуючи // варварське жахіття // на відео // болить // кричала // людина // Достоєвський // сей злочин // трактує // як кару // за любов».

Для XX-XXI століть актуальне явище міжкультурного діалогу, тобто взаємозв’язок літератур різних національностей, а також взаємопроникнення мистецьких та естетичних віх двох, а то й більше, художніх світів. Відкритість — ще одна особливість верлібрів, тому в «Щоденнику Пилата» знаковими є міжтекстуальні зв’язки. Євген Баран опосередковано апелює до написаних раніше текстів відомих письменників, не запозичуючи їх, а критично осмислюючи, — і зроджуючи в читача асоціації. Прикладом може слугувати попередній верлібр (згадка про Достоєвського). Однак ще одним є роздуми автора про те, «що таке поезія?». Автор поділяє думку професора піїтики XVIII ст., але й має свою чітку позицію: «митрофан довгалевський // у своєму саді поетичному // є категоричним // щодо дефініції поезія // відносно назви // що таке поезія // твердить сей викладач // барокової піїтики // то я відповідаю // поезія поема і поет // це грецькі терміни // які означають видумку // творіння наслідування // (…) // вказує на різницю // між поетом і віршописцем // (…) // вважаю що ані // природні здібності // без знання поетичного мистецтва // ані мистецтво без // природних здібностей // не може створити поета // нарешті висновковую // поезія як і бог // живе у серцях тих // хто вірить // для того // одні вигадують // инчі творять // треті наслідують // треті наслідують // ніхто не може // впіймати».

Також можемо виокремити основні світоглядні позиції в «Щоденнику Пилата»: окреслення сутності такою, як вона є, причому автор подає її читачеві в доволі доступній формі; відхилення від усіх інших традиційних форм, що в багатьох текстових сегментах споріднює верлібри із німецькими; пошук відповідей через осмислення власного «я». Тому «ця книжка ще раз підкреслює оригінальність стилю письма... справжності зрештою... необмеженості тематичної чи жанрової,  незаангажованості трендової чи іншої...» (Тетяна Качак).

І найконцептуальніше: «Щоденник Пилата» Євгена Барана — виїмковий феномен з огляду на концентрованість розмислів над наболілими проблемами людської сутності, їхнє виповідання ущільнене, узагальнене та необтяжене. Першопричиною недомовленості та змістової необтяженості є невміння автора грішити нагромадженням слів. Неприховані світи «верлібрових філософем» (Оксана Тебешевська), своєрідних сюжетних верлібрів-подій спонукають читача до роздумів і живлять його енергією. Їхнім нервом є правда, хоч екзистенційна, експресіоністична, пропущена крізь емоції, імпульсивна, дещо іронічна, але — таки вона.