Перша книга для автора — як перша дитина. Бо народжується, зазвичай, зі всепоглинаючою любов’ю, з вірою у правдивість кожного слова, кожного подиху сторінки, захоплення несподіваним відкриттям світу та сплеску емоцій. А дитина від любові, кажуть, завжди красива. Як і книга Вікторії Краснопір «Без тебе я не воскресну», що з’явилася на світ цьогоріч, на помежів’ї літа й осені. Гарна пора у природі дивним чином поєдналася з життєвим досвідом та духовною зрілістю авторки. Сама вона родом із Фастова, що на Київщині. Невдовзі родина переїхала до Запоріжжя, яке вважає своїм, бо це місто сонячного дитинства, теплих мрій та впевненої дніпровської сили. Потім — Житомир та Київ, де здобула дві вищі освіти — інженерну та юридичну. Працювала у різних сферах, у тому числі виробничій, але більшу частину трудової біографії Вікторії займає державна служба та служба в органах місцевого самоврядування. Наразі вона є очільницею департаменту соціальної політики Житомирської міської ради, значну увагу приділяє розвитку та впровадженню новацій у соціальну сферу міста. Як зізнається сама, писати почала не так давно — близько трьох років тому. У час ковідної епідемії та повномасштабної війни рятівним колом стала творчість, адже через рядки есеїв та віршів вдавалося краще осмислювати та передавати іншим власні почуття. 

На диво, державна служба не зробила з неї чиновницю, наділену  стереотипним мисленням, обмеженою лише діловими якостями. Вона виявила у собі незбагненну потребу у художньому Слові, яке, либонь, вже давно тліло десь у найпотаємніших закапелках душі, а прийшла пора — і вітри нової доби роздмухали з того жару-попелу справжній вогонь. Мабуть, завжди так буває: у лихі часи одні складають крила, ховаються у свої гнізда, а інші напинають вітрила і пливуть за горизонти відкривати нові землі. Вікторія Краснопір за освітою не філолог, не журналіст, але її тексти «в авторській редакції» у більшості своїй граматично і стилістично вивірені, без грубих філологічних хиб. Навіть маючи цей незначний літературний досвід, вона тричі ставала переможницею Всеукраїнських літературних конкурсів авторської прози, оголошених БФ «Талановитий Світ», а також лауреаткою Літературного марафону України/Житомирщини «Війна росії проти України. ВІДСІЧ» — 2023. Її твори видрукувані в однойменному альманасі та часописі «Світло спілкування». Авторські читання письменниці проходили на різних майданчиках, зокрема, у Житомирському шпиталі, Домі української культури та бібліотеках міста, на книжкових форумах. Щемність, теплота, відвертість та потужна енергетика гарної і сильної жінки захоплювали глядачів та переносили у світ мистецтва, спогадів та… життя, життя без війни, на «зупинці щастя». 

Й ось, нарешті, її перша збірка «Без тебе я не воскресну», до якої увійшли вірші, есе, образки. Кажуть, перший млинець нанівець, але не в даному випадку. Сьогодні можна назвати немало авторів, які мають у своєму творчому доробку не одну, і не дві, а й більше книг, далеких до художньої довершеності, а то й звичайної стилістичної грамотності. Вікторію Краснопір, вочевидь, Бог уберіг від такої участі і явив світові досить пристойний, як на перший раз, витвір художнього слова. Хоча сама каже, що вона, швидше за все, «не письменниця, а записувачка життя», їй справді таки вдалося «скласти легкий човник із думок і емоцій... та відправити його у плавання до сердець читачів». 

Хочу не помилитися: поява цього видання — це і поява нового імені на літературному овиді, поки що невідомого широкому читацькому загалу, але світлого і чистого, як отого ледь помітного джерельця, що тільки-тільки виривається з-під каменю на волю у пошуках свого русла. Скільки стачить йому сил пробиватися до ріки чи самому перетворитися у річище, покаже час. Саме час і внутрішня енергія таланту зроблять свою справу. 

Тематика творів Вікторії Краснопір близька практично кожному, адже у них те, що всі ми переживаємо, відчуваємо, спостерігаємо... У збірці читач обов’язково знайде для себе щось своє, близьке і зрозуміле, до того ж виписане у різних літературних жанрах, так би мовити, на всі смаки й уподобання. Тут натрапляємо на міні-оповідання, як от «Ясочка», або ж безсюжетні психологічні етюди («Любов як сила») чи емоційні есе, зшиті словами болю («Каховське море», «Вони не пробачать», «Діти воєнної пори» й ін.). Для любителів поезії знайдуться вірші, що змусять замислитися, чому «Серед сотень людей ти, як Правда — ідеш одинокий», або шукатимуть відповіді на запитання, «…де те поле… / Під небом блакитним – не чорним…», або ж співчуватимуть ліричному героєві з розбитим серцем: «Не треба дереву листя, / Не треба лютому весну. / Ти. Мені. Не потрібен. / Без тебе я. Не воскресну». Хоча оцей жанровий коктейль не всім смакуватиме, у читача є вибір. Головне, що авторка пропонує споживати його малими дозами, аби не «отруїтися» емоціями, встигнути осягнути глибину думки, зупинитися на тій чи іншій сентенції, зробити той чи інший висновок. 

Одне із найбільш художньо довершених, актуалізованих есе, як на мене, — уже згадуваний твір «Ясочка», яким відкривається ця книга. І не тільки тому, що порушено тему депортації українців з їх земель до Сибіру, Казахстану, Уралу восени 1947 року, а тому що авторка подивилася на цю страшну трагедію в історії українського народу очима маленької дівчинки Ясочки — головної героїні однойменного твору. Її «матусю в сорочці та босого тата» посеред ночі забирають «якісь невідомі чорні люди» — і хата наповнюється тінями жаху. Розповідь ведеться від імені першої особи, самої героїні твору: 

«Мене, притиснувши до себе, прикрила хусткою сусідка баба Крамариха, щоби не помітили оті чорні люди. 

Раптом я почула мамин крик: «Орисю, бережися, живи, дитино!». 

Не Ясочко, а Орисю…

І від того мені здалося, що божого світу, який пахнув хлібом, більше немає, немає корбинського люду, зігнаного на вулицю жовтневої ночі, отих чорних страшних людей, тільки я, одна-єдина на всій землі, заплющила очі і не дихала від жаху під вовняною сусідчиною хустиною…

Більше я ніколи не бачила своїх батьків.

Ніколи». 

Особливо вражає есе під назвою «Піаніст», присвячене Харкову, що потерпає від щоденних ракетних та бомбових атак підступного ворога. У ньому йдеться про піаніста, який мав виступати на концерті, але через приліт ракети все було зруйновано — зала, глядачі, сцена, мікрофони… Проте піаніст прийшов і грав… на руїнах. Він натискав клавіші, як ніколи до того, під гучний акомпанемент тиші та зруйнованих стін. Усупереч всьому, концерт відбувся. «Харкове, твоя музика — вічна», — стверджує авторка, сповнена оптимізму. «Це есе змусило мене задуматися: як страшно було б прийти до школи, в якій немає дітей, — написала про твір вчителька однієї із житомирських шкіл у соціальних мережах. — Так само, як для піаніста було важливо грати для аудиторії, для мене неможливо уявити своє вчителювання без учнів. Адже не лише стіни роблять школу живою, а діти, їхні очі, голоси, питання та прагнення вчитися».

Характерно, що у цьому та інших творах Вікторія Краснопір намагається відкривати світ крізь незначні, здавалося б, непомітні з першого погляду деталі. Тут присутні лаконізм образотворення, заглиблення у сутність подій, явищ, предметів. Уникаючи тривіальних сюжетів, авторка тяжіє до психологічної прози, динамічної та емоційної по суті, подекуди навіть містичної. Вряд чи можна залишитися байдужим, якщо заглибитися у зміст невеличкої за обсягом (у збірці всі такі) зарисовки «Пам’яті садівника», присвяченої Яну Квілінському, квітникарю-воїну. Вишукана стилістика, висока культура художнього мовлення цього твору не відпускає читача з першого до останнього рядка. «Ангел торкнувся землі босими ногами, здивувався незвичній прохолоді твердої поверхні…» — так починається твір. Далі стає зрозумілим, кого шукає на землі небесний посланець, — він шукає квітникаря. Бо тим, «хто на небі, потрібен небесний квітникар». І він знаходить садівника Яна, до безтями закоханого у квіти. Про «сад Квілінського багато хто знає, з того саду трояндоньки по всій Україні ростуть…». Та доля невмолима. «І він, взявши янгола за руку, відштовхнувся від твердої запеклої землі та полетів до свого життя — до небесного саду. / А десь далеко Осирії, Дольче Віти, Супер Гріни ховали солону росу між пелюстками, проводжаючи на небо свого садівника». 

Ця чуттєвість авторки передається у кожному слові, наелектризовує цілі фрази, збуджує уяву. У книзі вона постає не просто «записувачкою життя», а метафоричним ліриком, людиною із художнім світосприйняттям. За формою її проза — мала, але глибока за змістом, на грані метафізики, медитації.  Її стиль письма — легкий, як подих, наповнений одкровенням та щирістю. Її мистецтво — лаконізм та втаємниченість. Вочевидь, не випадково для опису реальних чи ймовірних подій авторка обрала сконцентровану форму, яка у вік інформаційних технологій та швидкоплинності явищ якнайкраще сприймається читацьким загалом. І найголовніше, у фокусі її візій — мікрокосмос як невіддільна частинка чогось великого, де приховано відповіді на чимало житейських запитань, де усі виклики часу, що потрапляють у семантичне поле письменниці — олюднені, наповнені глибинним сенсом. Як ось в есе «З виставки картин Юрія Нагулка», де авторка дає свій рецепт духовного зцілення. Здавалося б, відповідь тривіальна: «Прийдіть у мистецтво». Але ця фраза «Прийдіть…» стає більш переконливою, коли в уві постають оті «образи з картин, які, не розтуляючи вуст, мовчки скажуть вам: «Так, це до нас». 

І ваші очі просвітлішають, зустрівшись поглядом з їхніми…

…І хатка простягне вам руки старого паркана, а, може, й підморгне напівсліпим віконцем. І затріпоче крильми, витягне тонку шию лелека з картин, і якісь дивні засвіти передадуть вам привіт поколінь. 

І жінка, що схилиться над плетінням золотих клубків, усміхнеться вам так дивно-втаємничено, неначе її нитка і є безперервний зміст Всесвіту. 

Ви вийдете іншим, оновленим, наче в спекотну літню днину випили запотілу кварту холодної кришталь-води з колодязя Вічної Сили.

Картини Юрія Нагулка треба побачити». 

У цьому аспекті мова не тільки про «Записки на вцілілій скатертині», де так чи інакше присутня тема війни та людського горя, а й подальших розділів «Зупинка щастя», «Персеїдовий дощ», «Сміятись можна». Зі зміною тональності есе, образків та віршів не змінюється автологічний тип художнього образу, який у своїй структурі є чуттєвим, самозначущим, самодостатнім. В есе «Заходити в Любов» втілена вічна ідея любові та справжніх цінностей, суть яких — у контрастах. До цього ж кола чуттєвих образів можна віднести і зарисовки «Небесна наука», «Чаклунство як воно є», «Тим, хто чекає на зустріч», «А ти люби», де тісно переплетене фізичне і метафізичне, де стверджується: «живеш, поки любиш».  

Вікторія Краснопір репрезентує себе і як майстер побутової оповідки, позаяк у звичайних подіях, явищах, предметах вміє знайти щось важливе, неординарне, значуще. Попри назву розділу «Сміятись можна», її історії цілком серйозні, у яких вдумливий читач завжди знайде натяк на щось суттєве. Так, у замальовці «Шубині науки» використано художній прийом алегорії, де придбана за талони каракулева шуба (хто жив у 90-х, пам’ятає ту систему), «розташувавшись у шафі… розправила плечі, роздивилась очима-гудзиками навколо, вставила кучеряві рукави у боки-кишені і почала керувати куртками, плащиком та пальтом. Мовляв, ви, недолугі, не торкайтеся мене: хто ви, а хто я». Нічого не нагадує? Не про шубу мова — про людей. Хіба не зустрічалися нам у житті такі «шуби», одягнувши які, люди ставали іншими, підлаштовувалися під чиїсь критерії, входили у не притаманні їм образи? Авторка у такий алегоричний, дещо іронічний спосіб виводить на чисту воду і тих, хто грішить зверхністю, пихатістю, хто вважає себе ледь не центром всесвіту, конструкцією, на якій все нібито і тримається  («Конструкція»).

У цьому розділі, либонь, читачеві потривожать душу образки про перші почуття і танці під «Беладонну» у літньому дитячому таборі («Звідти, здалеку»), про фальш, з якою так чи інакше зустрічаємося у житті і яка рано чи пізно «злізе, як стара фарба з дверей веранди» («Ноти не моє»), і про те, як заряджає та зв’язує різних людей ланцюгова енергетика робити добро («Ланцюгова реакція добра»). 

Всього у збірці – 87 творів, дві третини із яких – мала проза. Саме вона є квінтесенцією літературного дебюту Вікторії Краснопір, яка прагне підняти із дна життєвих нашарувань себе у всій справжності емоцій та проявів, щоб і ті, хто відчує їх, змогли подивитися на світ новим поглядом й усвідомили себе у ньому сповна, надихнулися Словом і воскресли духом. 

26.10.2024