Re: цензії

27.06.2025|Ірина Фотуйма
"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
26.06.2025|Михайло Жайворон
Житомирський текст Петра Білоуса
25.06.2025|Віктор Вербич
Про що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
25.06.2025|Ігор Зіньчук
Бажання вижити
22.06.2025|Володимир Даниленко
Казка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
17.06.2025|Ігор Чорний
Обгорнена сумом смертельним душа моя
13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Звичайний читач, який став незвичайним поетом
12.06.2025|Ігор Зіньчук
«Європейський міст» для України
07.06.2025|Ігор Чорний
Сни під час пандемії
03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Каміння не мовчить: контур герменевтики

Re:цензії

25.07.2024|15:08|Тетяна Череп-Пероганич

Книжка про літо, коли сонце стало чорним…

До власного короткого списку найзмістовніших та найцікавіших книжок для дітей про Чорнобиль — Олександра Єсаулова «Мамо, а що це було?» та Віктора Васильчука «Чорнобильські поневіряння Бучі» — хочу віднині додати ще одну, яку написав журналіст, видавець, письменник, волонтер Костянтин Климчук, назвавши її «Літо, коли сонце стало чорним» (Біла Церква: Час Змін Інформ, 2023. — 108 с.).

Книжка побачила світ минулого року. Це повість для дітей середнього шкільного віку. Але читати її  рекомендую всім: від малого до великого.

Чому я люблю такі книжки? Бо це історія. Навіть хай місцями художньо оздоблена авторами, та все ж про події реальні, які давно б вже могли і  загубитися в часі, аби не оці письменницькі оповідки.

Трагічні долі, необдумані кроки влади, страшні наслідки, які й досі відгукуються багатьом, безліч сімей, які змушені були залишити свої домівки назавжди, смерті, довічні хвороби тих, хто гасив пожежу…

 У своєму творі Костянтин Климчук змальовує життя звичайного хлопчика Жені, дитинство якого переривається подією, що назавжди змінює все. Аварія на Чорнобильській АЕС зриває з місця сотні тисяч людей. Вона розлучає на певний період Женю з сестричкою, бо ту везуть в інше місце, з батьками.

Тато Жені стає ліквідатором, провівши кілька місяців за крок від смерті, в самому епіцентрі подій. Зворушливими до сліз в книжці є листи батька до сина, які він пише, не для того, щоб надіслати дитині в табір, а для того, щоб коли прийде час – син дізнався всю правду про те, що відбувалося насправді.

Є ще багато цікавих моментів у написаному – тодішні дитячі табори, що часом нагадували колонії,  відношення до української мови в радянському Криму, черги в магазинах і страшенний дефіцит товарів. Все це вкотре розвінчує міфи про щасливе дитинство та й взагалі життя за часів СРСР. І, не дай Боже, аби воно хоч в якійсь мірі знову повернулося до України. Коли йдеш вперед, аби досягти цілей, не варто й на півкроку повертатися назад.

На що ще звернула увагу — родинні цінності, вони тут прослідковуються в кожному абзаці: діти, батьки, родичі, повага, взаєморозуміння, підтримка, любов… Те, що має бути  з нами, у кожного з нас. Від діда-прадіда зігріває українців саме родинне тепло. Головне — не дати в поколіннях згаснути цьому вогнику.

Мова твору динамічна, жива. Тож зичу всім приємного читання і хай сонце над українським небосхилом більше ніколи не буде чорним!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери