На обкладинці цієї книжки зародження всесвіту з квіткової мандали – це моє особисте бачення. В її епіцентрі сакральний фіолетовий ромб. Здавна його вважають символом родючості, жіночого начала в природі. Довкруж – барвисте квіткове пелюстя, яке нагадує нам про вічну красу земного світу. Від квітки розходяться пружні кола. У них вбачаю енергію божественної сили, яка не перестає бути. Ім’я якій – життя. В осерді мандали – насичений фіолет, цей колір викликає довіру до світу. І лише десь там – бовваніє веселкове коло, від якого веселіє душа. Калейдоскоп візерунків ­ як в дитинстві – налаштовує на позитивну хвилю. Ілюстраторка – авторка книги Лариса Дубас.

Здавалось би, звичні слова у нашому повсякденні – небо і земля. Але як змінюється звукопис і вібрація цих двох слів, після об’єднання їх в одне єдине ціле – небоземля. Новонароджене слово породжує нову вербальну субстанцію – цілісність. Нова поетична збірка Лариси Дубас присвячена світлій пам’яті артиста балету Київського національного академічного театру оперети – Вадима Хлуп’янця з коротким приписом: «Низький уклін мамі героя-воїна п. Олені». А також усім Героям України: і живим, і тим, хто відійшов за позачасовий вимір. Винятковість книжки у її глибокому філософічно-планетарному змісті: вона про істинну свободу правдошукача, про те, як звільнити зовнішній і внутрішній простори (людини) від зла, як стяжати Дух любові до людей, щоб пришвидшити нову еру Добра і Світла. Нових світлоносних людей авторка називає влучним словом – небоземляни. Вони – у її трактуванні, будівничі справедливого життя на Землі, вони вже є серед нас. «Небоземля – це в сучасному світі ті осередки життя на нашій планеті, де кипить боротьба добра зі злом, і Україна стала центром цієї битви, її фінальним акордом». З цим важко не погодитись.  

Її душа вболіває за планету

Живемо у «Часі брехні» як в зачарованому колі, і то вже не одне століття, але ж є Час протилежний, непідвладний облуді й омані . Як? Як знайти до нього шлях? Відповіді знаходжу у наступних текстах: знати душу свою, жити в злагоді з нею («Це безглуздо – страждати, коли ти тримаєш»); в ближньому усесвіт чистий полюби… («Коралова вірність»);  побач людей довкола братами («Івана-Купави»);  «Бо Христос ся в тобі/, Чуєш, В ТОБІ рождає!» («Колядка – 2020); «Душа має тут / На Землі вільним птахом щомиті літати», «думати тільки про добре/ Казати й робити так само» («Ми – діти добрих богів»); «Тільки слід щодня, щораз добріти» («Не на Україну»)…

«Стоока» доброта , яка «напинає вітрила», любов, мир, спокій, мудрість, світло  – головна духовна зброя, яку майстерно вплітає авторка у свої рядки. Іноді вона дешифрує свої тексти, як от у «Лицарю беззлобства», прагнучи донести до читача найсокровеннішу інформацію: «Бо доброта – це зброя неосяжна,/ Як чистота – незрима, замість крил». Несподіваний її погляд на українську пісню, яка «Поки люди сито сміялися – пісня плакала…», а виявляється «Слово як у віночку – в музичній синкопі – / Чистить повітря і благодаттю кропить». Авторка торкається найболючішого – забуття народних традицій.

Її душа вболіває за планету, яку сучасний люд перетворив на «велику сміттєбазу» («Зовнішність, зовнішність…»). Поетка не сприймає окремих усталених традицій сучасних сімей, де «Люди оточили себе / цими мертвими символами: / канарейками-папугами в клітках,/ рибками в акваріумах, / домашніми улюбленцями у будах / чи на хідниках у передпокої,/ та хоч би й у власних ліжках…». Вона переконана – це не любов! Бо «У любові ж одна-єдина традиція – / постійно змінюватися-розвиватися-створювати…» («Традиції»).  

Про багатолику радість

Згадування природних явищ насичує текст (тексти) своєрідними емоціями, почуттями. Авторка звертається до персоніфікованих образів, спілкується з ними, відтак, насичує образністю текст, мовотворчість якого не лише збагачується, а й починає «вигравати» особливою вібрацією. Приміром «Ой, ти зоре ясна», за ритмікою нагадує замовляння - голосіння, де поетеса звертається не просто до зорі, як небесного світила, а як до Зорі-Сили, до Зорі-Діви. Саме це спонукає її промовляти найзаповітніше: «Ой, Боже Всесильний,/ Христе Сину!/ Хай піде Росія/ З України./ Хай загоїть рани/ Земля-Мати, Бо без неї стану пропадати».

У пропонованій збірці немає розділів, вірші виставлені у хронологічному порядку. Вони несхожі за тематикою, тому творять різні відчуття та емоційні стани. Для прикладу: після «Дзвоне, бий!» відразу йдуть «Радість внутрішня, незалежна», «Новорічний сон», а далі «Балада про гнів», після чого відразу –   «Ген радості». Лариса Дубас переконана: «Маєш, Земле, коріння Весни / і народжуєш  радість для миру». Окремо про «радість». Її у збірці чимало, вона в неї багатолика, означена найдобірнішими благочестивими характеристиками: дотепна, пісенна, ген доброти, не штучна, внутрішня, незалежна, найщиріша, сьогоднішня, прийдешня, найуважніша, ліки, прадавня, божа, охорона, найрідніша, божа наука, найджерельніша життєвода, серця джерело, неділима воля, чиста, осяйна, вітамінна, соковита, весняна, ніжності весло, сміх добра, літепло, літе-літера навчання, доброти бруньки, серденька пташина, глибша плачів, Богородична… У білому вірші- роздумах «Мабуть, я втратила все» лірична героїня рятується…радістю, яка струменіє від Матінки Божої. Богородична радість для неї як друге дихання. І навіть джерелиця, якою наповнені цебра (відра) у відомій на увесь світ пісні «Несе Галя воду» –  несе цілющу радість, у якій наше безсмертя. Безпосередньо про радість йдеться у творах «Радіти і надихатися», «Радість – серця джерело», «Чому слово «свято»…». Намагаючись глибше «вдивитись у Промисел божий в людині», авторці відкриваються його сакральні таємниці («Зустрічі всі відбуваються на мосту»), які вона прагне передати іншим. У даному випадку – читачам. Як тут не згадати біблійне про зерно як Слово боже: « А що впало між терен, це ті, хто слухає слово, але, ходячи, бувають придушені клопотами, та багатством, та життєвими розкошами, і плоду вони не дають».  (Євангеліє від Луки, 8:4-8). Ось ці тлумачення: «Жити в собі, а не в людях – не мати снаги./ Жити не задля людей – розпадатись на друзки. / Ми не сновиди, не зомбі, не робото дні  – / Ми вогняні духовидці і духопроходці». І наступні сакральні одкровення у «Недостатньо стати святим…» –  підтвердження моїм особистим думкам, які й мене часом  непокоять. Власне, мова про усталені церковні ритуали, яких певна частина людей дотримується, забуваючи у практичному житті про «рух до чеснот, до небесної доброти».

Про любов агапе, яка немає ані відпусток, ані вихідних

Бо Любов агапе немає ані відпусток, ані вихідних. Практикувати стягання Духу-Благосвятного і навчати цьому інших «Ось тоді недарма ти жив,/як священник, як Христу брат». Мова про Христосвідомість, про духовне «Лицарство» «… вірно служити істині доброокій… це дитинне радіння світлу». Упродовж цієї теми – «Чотири сонця»: всемилостивість, довготерпіння, великодушність, доброта. На думку відразу спадає східна наука: «Терпіння, співчуття і непохитна доброчинність – три стовпи, на яких тримається щасливе життя». Відчутно, що авторка ділиться зі світом власним досвідом. Отримавши духовні знання, вона прагне поділитись ними, а відтак застерегти сучасних людей від інформаційної отрути, яка ллється звідусіль, збиваючи з пантелику, не даючи вибрати правильний шлях для духовного розвитку, для вдосконалення і гартування душі, для збереження чистоти сердечної криниці, відтак для зміцнення духовного осердя – вмістилища енергії Святого Духа.

Ця книжка не для всіх, бо не всі готові до сприйняття запропонованої інформації. Але… рано чи пізно «час» постукає до кожного. І тоді горе буде тому (згадуючи біблійне), хто мав вуха, але не почув, хто мав очі, але не побачив. У кожного з нас є шанс для вдосконалення. Ніколи не пізно почати з нуля, з чистого аркуша паперу, чи навіть на смертному одрі. Навіть тоді головне – намір, думка, промисел. «Та не буває пізнім каяття» –  вихоплюю у «Романсі квітів» і розумію, що цей рядок написаний ніби спеціально для мене, бо дарує радість надії. Почувши жахливі звістки про звірства на сучасній війні, міркую: у катів були ж матері, вони ж не вчили їх цьому. Тоді чому? Чому?! «Неадеквати, бюрократи, торгаші / бариги, сноби /, крутії і казнокради / були в дитинстві, може й, добрі, / та в душі / погодились зі злом співпрацювати» –  у «Хорі жертв» отримую відповідь-підтвердження власним роздумам.

Що важливо

 Лариса Дубас володіє здатністю збагачувати синонімічний ряд окремих слів, а вони, як відомо, несуть у собі своє окремішне стилістичне забарвлення. Ось яке розкішне у неї слово «мама», яке поступово, у наростаючій прогресії, як той пуп’янок, розпукується пелюстками і стає квіткою: добрий янгол на Землі, найсвятіша, найрідніша, незламна, праведна, справедлива, служіння доброті, любові, мудра Леля-самоук, сіроптаха, «Бакалавр турботливих наук,/ Магістриня смакоти від стресу», мов бджілка, найпрекрасніша, скромна і рішуча, «рана світу безутішна», «затишок для серця… теплий… тихий». В особливий спосіб характеризує слово «поет» –  чутлива мембрана світів, незроджений, новонароджений, небіжчик, простий, той, що існує в різних часових вимірах. Окремо – про Василя Симоненка: глибина любові непорочної, глиба, лицар землі, божа зав’язь, живий пульс людської совісті, співець народний, жертвенний, земля обітована, Україна свята, вежа щастя для людства, цілюща для серденька істина, універсум богожиття, волі плекання. Торкнімось слова «музика» у баченні авторки («О музико…»): скарб сонцеликий, найчистіше в світі джерело, любов для людства, проявлена, доступна і відкрита, добра, душі вінчальний спів, людинолюбна, боголюдинна.  А у «Стрижні», шукаючи відповідь на одвічне «Що найцінніше на Землі?», авторка, звертаючись до людини, називає її різними чоловічими йменнями: чуваче, чумаче, козаче, вояче,бідаче, мудраче, хлопаче. Вразив мене діалог між людьми і Христом – у «Сьогодні прийшов Христос до людей вдруге», щоб нагадати всім про їхнє божественне походження. «Я чекаю від вас не пристойності, а богоносності, / і не разової благодійності, а богосовісті, / не добра на годину – на дві, а постійної чуйності / не розвою земного ума, а плекання премудрості, / не десятка лиш заповідей – а чеснот незліченних, щоб було чим зустріти Небесного Нареченого…».

У творах Лариси Дубас  йдеться також про особливу іпостась – духовне світло. Воно пронизує наскрізь букви, рядки, строфи, сторінки. Про нього вона згадує у «Ми – діти добрих богів», «Лицарю беззлобства», «Секрет про маму», «Пам’ятай», «Очі як терен…», «Хлопчик просто танцював…» , «Нехай зима», «На променистім мосту» тощо. «Народження серця згори»  –  на мою думку це і є головний посил згаданої збірки, який так і звучить в однойменному творі «Небоземля».  Ця збірка – своєрідний тест на визначення: хто я? З ким я? Для чого прийшов у цей світ? Ви особисто вже визначились?

Між тим, пам’ятайте: «На землю енергії сходять нові – високочастотні, божественні…» Чи готові ви впустити їх у свій внутрішній світ?