Автор нещодавно подарував мені цю книжку. Чи краще (за форматом) — книжечку, книженятко. У збірочці 45 текстів. Найперше про назву. Чи це щоденник? Якщо так захотів назвати видання Євген Баран, то нехай йому так і буде. Щоденник, але, звісно, не в класичному розумінні цього слова. Це своєрідний лет думок про те, що хвилювало/хвилює, боліло/болить, дратувало/дратує, розчаровувало/розчаровує, не покидало/не покидає, обнадіювало/обнадіює і т. п. А жанрову специфіку текстів автор означив сам: «Це не вірші, навіть не староукраїнська вірша. Це історії, які просилися на Божий Світ». 

Отож про історії — своєрідні верліброві філософеми Євгена Барана, себто Пилата. Судді? Можливо. Кого судив чи судить Пилат? Світ,  у якому є все: минуле і сучасне, суспільне і побутове, історія, політика і література, друзі і недруги, слава і ганьба,  село, в якому помирає рідна хата-колиска…  Та, видається, автор-наратор найперше обсервує своє тривання в цьому світі: діяння, пам’ять/непам’ять, дорогу до істини, пошуки вічного, початок/кінець вчинків і доль, справжність любові/фарисейство. 

Тематика текстів різноманітна, але, звичайно, без літературно-мистецьких «історій» знаному літературному критикові не обійтись. «Писати про Стефаника…» (стор. 16) — верлібр про несприйняття зрадників, пристосуванців і калейдоскопічно-штрихове змалювання «ріжного» і «контрастного» Стефаника — в деталях, не всім відомих, але прикметних («шанував Франка», «слухав Бачинського», «Черемшину любив»», «друзів у серці не мав»; «у Подюка зичив гроші», «в Шептицького просив милостині аби врятувати синів», «з татом воював», поки не зрозумів, «що б’є себе», «Василь не був ґаздою».

Ще один текст (цікавий, оригінальний за змістом та художнім його представленням) про Стефаника, того, що  в бронзі в місті Коломиї, — «Стефаник повернувся у Коломию» (стор. 46). «Ніби впійманий поглядом Медузи Горгони», він не перетворився на камінь — у його грудях б’ється серце, він «розмовляє» з Кобилянською, запитує себе, як цій «жінці-дитині» пояснити, що люди злі й «инчими не бувають», навіть через 150 років.

Про пам’ятник йде мова, але вже в зовсім іншому ключі, й у верлібрі «У Станиславові забажали…» (стор. 44). Це незавуальований крик-протест проти «найбридкішої копії Кобзаря» «з клешнею замість руки», «бронзового монстра» в парку його імені. У порівнянні з Хеллбоєм (знаємо, що це напівдемон, з хвостом, з рогами!), «який стоїть до повної перемоги над галиційським фарисейством», — мені видається, найвища точка авторового «кипіння» від несмаку владців, які красиве й геніальне представили в потворному. Сміливо. Відверто. У стилі Євгена Барана. А стиль, як казав Сенека, «є обличчям душі».   

У верлібрі «що таке ІМПЕРІЯ» (стор.54) розкрито суть цієї складної політичної організації із завше фатальним кінцем. Автор — документатор, свідок, спостерігач, суддя — проводить дві паралелі — людина в імперії (імперія — «ніщо», яке вбиває, «п’є людську кров») й імперія-вампір, народжена в серці в людині, «яка просто вірила у казку» своєї важливості/виїмковості/величі. І перше, і друге — пекло. А де ж рай? Там, де людина є просто людиною. Ці завершальні рядки звучать афористично і викликають у читача бажання розширити поле роздумів, бо проблема насущна і вічна. 

Хочемо того чи ні, ми є заручниками обставин, у яких і з якими мусимо жити. Нині це війна, яка внесла свої корективи в усе. Її рани є невигойними, втрати непоправними, а жорстокість російських загарбників не має меж, як про це читаємо у верлібрі «Десятий рік войни…» (стор. 14): 

                                 з гадки  

                                 не йде

                                 вбивство

                                 звитяжця

                                 якому

                                 кацапи

                                 відрізали голову

                                фіксуючи

                                варварське жахіття

                                на відео

Важко, але про це треба писати, бо пам’ять у людей така куца, що іноді дивуєшся, як ми взагалі ще є. 

А в «Зерні життя..» (стор. 42) нестерпно болять запитання «Хто поверне старій жінці єдиного сина?», «Хто розрадить мою сестру?», «Хто переконає молодшого брата, що вмирати легко?». Смерть заради життя. Саме так думаєш, читаючи завершальні рядки тексту:

                              мільйони ляжуть

                              у землю

                              аби вкотре

                              проросло

                              зерно

                             Життя

По-своєму відобразив автор нинішню війну й у верлібрі, присвяченому «Двоюрідному небожеві Андрієві Павлюку із забутої Богом Паушівки, який загинув, аби ми вміли розказати» (стор. 10): 

                            Нема бджіл, лише кров.

                            Нема меду, лише обгоріле

                            людське м’ясо.

Пасічник Андрій плаче не за людьми, а за бджолами, які складає у «БОЖІ СОТИ». У цьому антитетичному паралелізмі насправді одна думка — смерть найкращих — трагедія нашого сьогодення. 

Та все ж найбільше текстів книжечки присвячено «двом паням» — «родинній правді й історії». Не згрішу, назвавши Євгена Барана добрим родознавцем. Свідченням цього є численні дописи, світлини, поширені автором у соцмережах, а в збірці це низка верлібрів, серед яких «Про що мовчать хрести…» (стор. 29) — ретельна обсервація поховань представників свого роду на цвинтарі в Паушівці. Є. Баран не лише називає їх імена та прізвища, а й подає відомості про рід занять, майновий стан, цікаві події/випадки з їхнього життя, вказує, до якої гілки генеалогічного дерева належать. До прикладу, похований на цвинтарі прадід Іван Чикалюк — сільський війт, перша дружина якого (Софія) померла від тифу, «залишивши / чотирьох сиріт», його брат Михайло «загинув на першій світовій,/ затонув у Дунаї».

                   Десь тут лежать 

                   усі Барани — 

                   прапрадід Штефан із

                   жінкою Марією, 

                   донькою Івана Ковбля,

                   мого прапрапрадіда…

А далі історія його синів, один з яких подався до Канади, оповідка про землю, яку забрали совіти, татових сестер, які «живили» авторову пам’ять про рід, татового хресного Юрія Барана, про якого пан Євген дізнався із метричної книги. Пишу лише про окремі фрагменти тексту, але і з них видно, до якого «коліна» заглибився автор, напевно, по краплинці, збираючи спогади про рідних, зіставляючи факти, розповіді живих. 

Вразили мене до глибини душі кульмінаційно-завершальні рядки — слова неймовірної сили й неперебутної туги:

                  Хрести, як птахи, говорять,

                  Лиш люди не знають їхньої мови.

Верлібр «Мій прадід…» (стор. 59) — це знову ж фрагментарні повідомлення-оповідки про одну із галузок розлогого родовідного дерева: історії священника-ієрея Симеона Саврасевича, який мав тринадцятеро дітей, двадцять корів, сорок свиней, тридцять морґів поля; прадіда Симеона Цепенду; родака, надрайонового провідника «Яструба — Гриця Данилюка, який розрив могилу батька Василя, страченого фашистами в Станіславі після перегляду оперети Ярослава Барнича «Шаріка», і ніс труп 20 кілометрів на «каміннецький цвинтар», щоб там поховати (потім, після судів і заслання шукав те місце, та не міг знайти). Сумні, трагічні, але й величні події, які не дадуть забути про «великий дух воїна» й померкнути вірі в Україну. 

Рідна Паушівка згадана автором декілька разів. Це не просто село, де було родинне гніздо. Це щось значно більше й глибше — коріння, сила, надих, світло, душа… У верлібрі «Татови — не остатний  раз…» (стор. 65) немає пафосу, якихось особливих емоцій (зрештою, як і в більшості текстів) — здається, відсторонена розповідь-констатація про рідну хату (хоч словом «рідна» вона й не названа), але який же глибокий зміст у коротких рядочках інформації про родину! Пішли у вічність з тієї старовинної хати і прадід Симеон, і прабаба Ірина, і дідусь Василь, і бабуся Юліана, яку «кликали Юлька». Тут народився батько Михайло, його сестри. Бачиться, що душі підлітка/юнака було в цій хаті по-різному, але родинно-несамотньо. І вже читач відчуває, як незрима нитка пов’язує його зі своїм родинним минулим, як серце щемить від запитань «Чому я не запитав? Чому я не попросив згадати? Чому я раніше цього не знав?».

Є в цьому тексті і болісне — «село вимирає» («навіть не за Черемшиною»). Дуже прикро, бо це й насправді так, а, на моє переконання, власне, на селі найбільше трималася й тримається наша українськість.  

Розгортання теми бачимо в тексті «Перша картинка…» (стор. 79) — смерть баби Насті, яку інтуїтивно відчула дитина (автор). Ця картина криком і здивуванням назавжди закарбувалася в пам’яті. Лаконічними штрихами автору вдалося показати навдивовижу широку панораму побуту української сім’ї в другій половині 60-х років минулого століття: хата, в одній половині якої мама пече хліб на Різдво, а в другій — її хвора мама, баба Настя, прощається зі світом; старший брат іде до школи, у якій ніяких «празників окрім лєнінських немає; старі двері, «покалічені німецьким осколком; ліжко із залізною рамою і баба у «кухвайці» на ньому.  

У Євгена Барана свій стиль, своє бачення світу, явищ у ньому й людини. Тут мені згадуються слова Івана Франка про те, що «ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного... те, що з власної душі, з власного чуття вносить у свою поезію і в суспільність». В автора свої образи батьків (та й не тільки їх), власні інтонації розповідей про них, промовисті деталі: шкарубкість маминих рук, «бесіди до самісінького ранку», материнський біль і жертовна любов  — «сину, ти наступив / на моє серце, — не поранься» («Мамі», стор. 4); знеможений батько, який «великими сірими очима» вдивляється у стелю,  розуміє, що йому «вже кінець», і просить читати «Псалтир» («Батькові Михайлу», стор. 6). Відчувається, що син жаліє за тим, що було немовлене, не пережите, не відчуте, не почуте. Якби ж то молодість знала… 

У деяких верлібрах є давні й діалектні форми слів (споминаються, фасоля, їден, война, тіятр, знимки, остатний, перва, цьотка та ін.). Вони органічні в текстах і переносять читача в часи минулі, в незабутню ауру розмов з рідними, яких уже немає на цій землі. 

Верлібри майже без розділових знаків, часто не дотримано правил написання слів з великої літери. Не дуже таке сприймаю, бо ж розділовими знаками можна сказати дуже багато, але, з іншого боку, думаю, що це дає можливість читачеві інтерпретувати текст на свій розсуд. Хто вміє читати, прочитає, хто захоче зрозуміти, щось зрозуміє, щось ні, бо слово глибинне, а думка розгалужена, хоч і максимально сконденсована. Якщо історії Євгена Барана спонукають до роздумів, дисонують чи резонують із власними спогадами, судженнями, то вони виконують свою місію — допомагають зрозуміти світ і себе в ньому.