Re: цензії

Чергова книжечка Юрія Рогового виникає з давно знаних його читачеві контекстів, увиразнюючи цього разу (починаючи з оформлення обкладинки) концепт роду у трьох поколіннях, – діда, батька, сина. Юрій Роговий уже чверть століття наполегливо упорядковує та видає матеріяли, пов’язані з його батьком (письменником Феодосієм Роговим (1925 – 1992), до речі, першим лавреятом Національної премії ім. Т.Г. Шевченка в незалежній Україні (1992) за роман «Свято останнього млива», 1982) та полтавсько-київським літературним контекстом (тут найпомітнішою постаттю є Григір Тютюнник, близький та відданий товариш Ф.Рогового). Ці видання, помітно розкидані в часі, є своєрідною апеляцією до читача та пропозицією щодо складання цікавих і вагомих пазлів. Одним з основних компонентів у цій особистій та колективній пам’яті про Ф.Рогового виступають листи, – передовсім, самого письменника, а також Гр. Тютюнника й багатьох інших людей, які так чи інакше, але є причетними до історії української літератури ХХ ст. (від мало кому відомого, але симпатичного полтавця Дмитра Булаха до зірок із київських пагорбів на кшталт О.Гончара, Б.Харчука, Б.Олійника, А.Дімарова, Ю.Мушкетика й ін.). Наполегливість сина у збереженні та поверненні спадщини батька (на цьому шляху довелося повернути автентичний вигляд усіх його творів, – від суттєво спотвореної у 1973-му році збірки новель «Задумані вікна» до не менш упослідженої романної пенталогії, яку повністю вдалося видрукувати лише нещодавно) викликає захоплення і безперечну повагу. Я добре усвідомлюю сумніви, які облягають Юрія Рогового з його працею (що може іноді видаватися Сізіфовою у нашу, хоча і без цензора, але таку еґоїстичну добу), та раз у раз пробиваються наприкінці ляконічних есеїв «Ґенетики»: «Я не знаю, чи хто читає писане (переписане) мною... Не знаю, чи хто вдумується, коли читає... Я просто хочу, щоб хтось когось спам’ятав... і робив іншому тільки Добро... Доки ще є Час...». Одразу пригадується Василь Стус із його твердим переконанням щодо людини-добродія, а також Ігор Костецький, із формулою, зверненою ні до кого конкретно, але одразу до всіх, хто здатний збагнути: «... зрікатись, по змозі найбільше давати, по змозі нічого не брати». Це гасло відлунює і у художніх творах письменника, що є очевидним свідченням стосовно авторського універсалізму і загальнолюдського призначення творчости, – за прикладом його улюблених Шекспіра, Павнда, Ґеорґе...

Іван Дзюба, міркуючи свого часу про творчість Феодосія Рогового у ґрунтовній статті «Високо поцінований і мало прочитаний» (2010), відштовхується від дебютної новелістичної збірки письменника 1973-го р. та слушно зауважує: «Уже тоді почався нерівний двобій письменника із цензурою, видавничою рутиною, перестраховництвом, естетичною і мовною глухотою, – і він тривав усе його творче життя... Яке це типове для цілих поколінь українських письменників – для найталановитіших з них, звісно, хто не сповідував кон’юнктуру, – і чи може хтось уявити, скільки і що було втрачене?». І це сказано настільки слушно та переконливо, що ані жодної коми додати. У ґеніяльного письменника чиновники від культури вкрали чимало років п’янкого творчого життя; в українського читача – з десяток ненаписаних ним романів. За художню впертість і прямостояння, які важко було приховати, доводилось платити не чимось, а власне, – життям. Лише одне речення із записника письменника: «Хочу себе чути людиною, а не лакеєм; художником, а не придворним» (3.03. 1968 р.).

Тексти у книзі (за винятком двох) розміщені за абеткою, і це зовсім невипадково, як мені здається. У ляконічних за обсягом есеях різьбляться важливі для розуміння персонажів (реальних колись людей, і ця книжечка – саме про них, хороших і різних) поняття та ситуації, на кшталт «Шукання себе і свого», «Донос», «Зради», «Компроміс»... І це нагадує довідник (словник) із людської шляхетности й ницости одночасно. У будь-якому разі, це вагоме доповнення до розуміння доби, яка відійшла, але не так, аби зовсім далеко. Син Феодосія Рогового намагається, як мінімум, зберегти пам’ять про свого батька, його складну долю та неординарне (необарокове, хоча насправді, – питомо експресіоністичне) письмо, яке неабияк нагадує той унікальний напрямок у американській прозі, який традиційно пов’язують із творчістю Вільяма Фолкнера, Томаса Вулфа, Роберта Пенна Воррена й почасти, – Вільяма Стайрона. У цьому (світоглядно-філософському та стильовому) контексті І.Дзюба згадує також Василя Земляка з його селом Вавилон на березі річки Чебрець у романі «Лебедина зграя» (1971), і це слушно. Але, все-таки, Феодосія Рогового, як художника, визначає та інспірує цілком конкретна травма, звідси все написане об’єднується його сином у текстовий і психологічний феномен, назва якому «Сага затопленого Посулля». А понад усім у драматичній творчості Ф.Рогового – феномен любови до рідного. Його ж таки словами це звучить так: «Я дякую всім, в кому жива любов до рідного. Тільки вона, всевишня, тільки вона, ізначальна. Тільки з її волею можна здобутися до найвищих народних і суспільних ідеалів. Благословляймося нею! Борімося за неї, праведну, за неї, придушену, і будемо вічні».

Подивимось ближче на деякі із есеїв «Генетики». У «Компромісі» «героєм» есею є Володимир Яворівський (1942 – 2021); він, власне, і є емблематичним образом (уособленням) так званого компромісу. Скажу одразу: я не впевнений, що Яворівський ілюструє дискурс компромісу; думаю, його роля була дещо іншою. (Поняття компромісу, взяте окремо, є цивілізаційним маркером, особливо в дипломатії, але в наших контекстах воно містить семантику гнилизни, перманентної анабази і, врешті-решт, – відвертої коляборації з ворогом). Мені не дуже подобається толерантність (або й надмірна обережність), яку демонструє у коментарях до згаданої особи Юрій Роговий, але я намагаюсь його зрозуміти. Спробуй і ти, читачу: «Часто пригадую слова, написані одним літнім чоловіком, який служив (служить) усім владам і досяг звань, нагород і т. п. чи не більше від решти пишучої братії... Суть слів у тому, що він завжди умів, як йому здається, домовлятися із офіційним цензором щодо кількості видалених (викинутих) аркушів із написаного ним (роману чи іншого)... Мене і тепер дивує, що можна було отак просто відмовлятися від написаного самим же... Хіба що те написане зовсім не вартісне навіть для самого себе... (Цікаво, чи пам’ятає та людина все вилучене і як почувається саме вилучене?) ... Та це питання, мабуть, для тих, вибачайте за банальність, хто пише серцем, а вкінці-кінців – власним життям, з кожним написаним словом скорочуючи його. Бо як інакше?..». Загалом, у цих коментарях усе, що треба, є, розумному, – досить. Ю.Роговий має рацію, уникаючи ніби зайвих емоцій, але час толерування подібного неподобства – позаду. Про вимушену лояльність до режиму та його нікчемних міньйонів мусив свого часу дбати й Феодосій Роговий, але у написаних ним до Яворівського словах відчуваються настрій і намір, які неможливо з чимось переплутати, позаяк у них присутнє те, що робить людину людиною, – гідність і пристрасть. Помітний також і патос, але хто наважиться не повірити у його автентичність? Фраґмент із листа Ф.Рогового до В.Яворівського: «Приїхав оце додому, розгорнув папку, перечитав і... гірко заплакав: не можу позбутися почуття, що я сам себе ошукав, що я сам собі зрадив, давши згоду публікувати “пошматовану свою душу”. Готовий хоч і в цю секунду покаятися – душить у горлі, не стає чим дихати: чому мені – людині свідомій, народженій нашою добою, – за все життя ніхто ні разу так і не повірив до кінця? Чому мої почуття, мої ревні болі і некеровані думки вічно ревізують і обов’язково (як і цього разу) виявляють якусь у них “недостачу”, щось не таке, щось не туди, чогось багато, чогось замало, чому? <...> В романі, над яким плачу, немає жоднісінької авторської вигадки чи домислу – невже я винен, що Ти, Він і ще один Він не пережили, не зазнали подібного, а тому не можете бути моїй душі сповна співчутним і, як верхні, як повелителі (в даному разі), коротите, креслите, насильницьки підробляєте (ні, не під ті, либонь, чортзна-які 260 сторінок!), а під якийсь там усталений стереотип, під якесь там “можна-неможна” – не можу цього витримувати без пекельних мук і болей... В момент, коли пишу тобі цього листа, я зовсім не знаю, як мені зробити, щоб мої діти і внуки не назвали батька і діда праведним дурнем – для мене це в сто разів вище, ніж не мого духу публікації. Я не проповідую безбожництва, носячи на шиї хрестик, свідомості своєї ніде й ніколи не роздвоюю, не шастаю шпигуном через гряницю між Добром і Злом – тому всі оці два дні така на душі печина: що я зробив? Що станеться з тими... оторопілими сторінками, що потрапили у невідоме з мого благословення? Скажу тобі, дорогий Володю, таку вимогливу прісьбу: якщо складається отак, що хтось ще зніматиме бодай рядок – пробачай глупого селянина, але... нехай публікуються “гедзики” сиріч...» (26.02. 1987 р.).

Інший феномен, якого торкається автор у книзі, – донос, – у розділі, присвяченому полтавцеві Федору Тютюннику (1929 – 2003), який є помітним адресатом і адресантом у епістолярному корпусі Ф.Рогового. І тут читач, нарешті, чує адекватну реакцію Юрія Рогового, яку він висловлює двома короткими реченнями: «Ось така історія. Істинно – «в сім’ї – не без виродка!». Я, чесно кажучи, теж із полегшенням видихнув, почувши бодай такий ляконічний висновок опісля трьох дивних текстів Ф.Тютюнника й одного, полемічного до них, матеріялу Анатолія Шевченка. Отож, 20.11. 2001-го р. Ф.Тютюнник пише у листі до редакції ґазети «Зорі Полтавщини», в якому, серед іншого, знаходимо наступні, бозна чим спровоковані, пасажі: «Я поважав Рогового, він частенько бував у мене в Шилівці, цікавими були його розмови, але письмо... Далі десятої сторінки – ну ніяк. А його чадо (себто я – Ю.Р.) – звичайнісінький графоман-фанат». Далі почергово згадуються дружини Гр. Тютюнника й Олеся Гончара, але мене передовсім зацікавила атестація Ф.Тютюнником письма Ф.Рогового, з яким у нього «ну ніяк». Зацікавила чи, радше, здивувала, бо мені відомі його листи із епістолярного тому «Добрий день хай буде Вам» (Листи до Ф.Рогового, 2016), упорядкованого та виданого Ю.Роговим. Наведу лише один приклад: Листівка від Ф.Тютюнника, Шилівка, 11 січня 1983 р.: «Дорогий Фео! З насолодою читаю твою книжку, неквапки, щоб надовше, як говорив тов. Горький, ку, хватило. Вигукую, підскакую з радощів, що у мене є така річ. Молодцяга! Гадаю таке: все, що є найгарнішого, вже прийшло в твою хату. Мені лишається тільки вклонитися доземно тобі і всьому твоєму сімейству. Твій Федір». Привертає увагу форма звертання: «Дорогий Фео!». Ну і далі, за текстом, пр насолоду. А зачитувався Ф.Тютюнник ні чим іншим, як романом «Свято останнього млива» (1982). Феодосій Роговий, напевно, радів-теплів душею, читаючи такі рядки від товариша з Шилівки. А виявилось, майже по трьох десятках років після писання й читання цієї листівки, – що не кожний той товариш, що називається Федір. Уявляю прикрість, якої мусив зазнати син письменника. Але Рогові, усе-таки, на марґінесі цього сюжету, донос передовсім стосувався братів Тютюнників, – Григорія й Григора. Стаття Ф.Тютюнника «Сказав, та не зав’язав» є полемічною до одного лише речення із публікації Миколи Холодного у часописі «Молода Україна». Ф.Тютюнник береться спростовувати вигадки М.Холодного, але робить це надто брутально, поготів, коли згадує про горілку, або про той факт, що «з партноменклатурою і силовими органами він (Гр. Тютюнник. – О.С.) ладив». Ладив, то й ладив, хай навіть так, але от у іншій статті «До чого призводить дилетантство», поява якої так само інспірована чужим текстом (збірка нарисів В. І. Граба «В лещатах ДПУ») прозвучать звинувачення, які потребують верифікації. Передовсім це стосується всього роду Тютюнників та старшого брата, Григорія, про якого Ф.Тютюнник повідомляє, що він служив у вермахті. Автора статті неймовірно дратує ґлорифікація братів-Тютюнників, тому він принагідно згадує статтю О.Сазоненка «Недовговічні Тютюнники», яку називає «маразматичними вправами», «де в кожному абзаці – лжа», і пояснює, яким чином ветеран вермахту став радянським письменником: «Цей несусвітній виплід заробітчанської фантазії має вже сиву бороду. Не було осколка, з війни у нього (мова про Григорія Тютюнника. – О.С.) лишилася тільки легенда “зі слів” та завсідний холод у крижах від чекання, що за ним, за його словами, “ось-ось прийдуть”. Але тоталітарна система не завжди карала своїх відступників: коли вони талановито працювали на неї, їй вигідніше було до певного часу тримати їх на волі». Якщо лишити осторонь інформацію про вермахт, то багато інших фактів із особистого й інтимного життя братів Тютюнників виглядають цілком переконливо. От тільки якісь недобрі або й відверто злі інтонації автора – аж надто впадає в око читачеві: «А далі, після того суїциду в нетверезому стані, а не після “трагічної загибелі”, його бездарні поминальники та співзабігайлівці або й взагалі хтозна-хто (справжніх друзів у нього не було), яким байдуже кого “славити”, аби зайвий раз нагадати про себе, розвіяли за вітром про нього таку ахінею, що від неї ще й досі вуха пухнуть (“жертва брежнєвського терору”, “повна болю душа”, “незахищене серце” – і те все про нібито скривдженого і замордованого комуністами “шістдесятника”, якого було видрукувано і відзначено Лесиною премією саме ж за “брежнєвського терору”)». І ще один дивний пасаж від людини, яка, певно, розминулася з любов’ю до своїх: «Щоб перелічити справді великих письменників України, вистачить пальців однієї руки». Особі Ф.Тютюнника, якого, – відчуваю, і у мене вже забагато, – Ю.Роговий присвятив іще розділ «Розвилка-роздоріжжя», в якому подав два листи Ф.Тютюнника до «дорогого Фео», тобто, Феодосія Рогового, з 1980-го року. І ці, по-своєму, задушевні листи Ю.Роговий коротенько прокоментує, – анітрохи не злостиво, ніби надаючи заблукалій українській душі ще один шанс, – віднайтися нарешті серед своїх.

Підсумовуючи, зауважу, що книзі не бракує світлих людей, інтонацій, барв. Зокрема і в есеї, який присвячений власне «ґенетиці» роду, та якій так добре відлунюють рядки Оксани Забужко, винесені мною в motto до цього тексту. Родина Рогових, як і багато інших родин в Україні, зазнала страшних випробувань і втрат. (Навіть у суто родинні інтимні справи батьків Юрія Рогового намагалися втручатися сторонні люди під личиною моралістів, пишучи характеристики, розлучаючи людей, заважаючи їхньому щастю: «Недостатнім авторитетом користується серед учнів та населення села. Висновок. Є необхідна потреба дану вчительку перемістити на працю в іншу школу району. 19.06. 51 р. Директор школи Гунченко». Сподіваюся, ти у раю, недоумку Гунченко, і тобі там пекельно добре). Але ґенетика, наважуся ствердити, – перемогла. Свідченням цього є колосальний доробок Феодосія Рогового, творчість і подвижницька праця самого упорядника, Юрія Рогового. І, врешті-решт, – згадаю правнука Феодосія Рогового, який сьогодні захищає рідну землю на фронті.

Книга есеїв доповнена двома інтерв’ю Ю.Рогового; їх присутність у книзі є абсолютно виправданою. Як мінімум, вони є інформативними, а крім того, проявлюють власне феномен, окреслений автором у назві книги: «Генетика по-нашому». Читач не може не зауважити деякі спадкові (родові) риси характеру, що їх демонструє впертість (затятість) і наполегливість Юрія Рогового у справі унікального посередництва між творчим доробком його батька і читачем (теперішнім і майбутнім), яку він не обирав, але так воно сталося: приміром, він має усі рукописи батька. То хто б іще ними мав би займатися, як не син письменника? Хтось чинив би інакше, передавши усі папери до Музею літератури у Києві, або до Інституту літератури, аби вони там років за тридцять назавше згинули? Історія літератури бачила й не таке, але, на щастя, це не випадок Рогових – батька й сина. Знаєте, я іноді думаю: а можливо, воно й на ліпше, що пан Юрій – звичайний полтавський учитель на пенсії. Хтозна, що могло б статися, якби він володів сотнями тисяч доларів. Чи була б цікавою йому доля української літератури та одного з покликаних нею, – Феодосія Рогового? Знов-таки, хтозна. Умовний спосіб, і я це добре знаю, – хіба на той випадок, коли уже зовсім немає, чим зайнятися. А наразі я вірю, що дочекаюся ще якогось нового видання, пов’язаного із постаттю Ф.Рогового та упорядкованого й виданого Юрієм Роговим, хоча усі твори батька нібито вже й оприлюднені, але раптом лишається щось із цікавого, – попереду все-таки ювілей, який доволі стрімко наближається.

Наступного року – сто років із дня народження Феодосія Рогового. Його син видав власним коштом усі матеріяли, які вважав за потрібне оприлюднити (листи, нотатникові записи, відновлений у первісному авторському задумі корпус збірки новель «Задумані вікна» та всі романи в автентичному вигляді). Відчуваю просто фізично, як було страшно синові жити з думкою, що він може не встигнути все це здійснити, не маючи практично жодної підтримки зі сторони. (Хоча ще у 2010-му році Іван Дзюба у своїй статті згадував, що як лавреят Національної премії, Феодосій Роговий має законне право бути виданий державним коштом). Знаючи, що десь, не зовсім зрозуміло, де, але таки існують бюджетним коштом кілька потужних державних структур (міністерство культури, культурний фонд, інститут книги), які завалюють бібліотеки країни зарубіжним та вітчизняним мотлохом, але не хочуть долучитися до популяризації творчости направду великого національного письменника. Те саме можна повторити і про полтавське чиновництво, але чи варто чіпати сонне царство, яке забуло, звідки воно та якого роду. В одному з інтерв’ю, уміщених у книзі, Ю.Роговий із гіркотою зауважить: «Ця історія досить повчальна для тих, хто хоче розмірковувати про долі українських письменників і про те, чому їм ще й досі “не дали Нобеля”. Якщо “свої” не хочуть помічати “своїх”, то де ж у світі знайдуться “добряки на Нобеля”? Тим паче, що Феодосій Кирилович Роговий – єдиний лауреат Шевченківської премії Полтавщини, який народився і прожив усе своє життя на цій землі. Це так, для пам’яті нащадків...». Все це неймовірно сумно, поготів – напередодні ювілею Феодосія Рогового, але що з цим робити, – не знаю. Як на мене, Національна Академія наук України мала б провести наукову конференцію з виданням збірника наукових праць. Наукові бібліотеки у тилових реґіонах – так само мають заплянувати й здійснити науково-популярні заходи за участю фахових лекторів, письменників, студентів. Сторічний ювілей такого письменника не може залишитися подією лише у вузькому колі нащадків письменника, – це має бути подія національного масштабу. Якщо ж цього не відбудеться, – це буде навіть не ганьба, а значно гірша історія, співзіставна хіба що з національним культурним крахом. Водночас я розумію, що сам собі можу нагадати: на початку 2000-х (і це задовго до початку війни у 2014-му році) проминули сторічні ювілеї Підмогильного, Яновського, Шкурупія... і – нічого не сталося; ці ювілеї взагалі ніхто не зауважив. Минулого року минуло 100-річчя Василя Земляка. Чи хтось про це дізнався і почув? У 2013-му було 100-річчя з дня народження Костецького. Так от, до свого 50-річчя він сам собі упорядкував і видав цікавий і презентабельний «Збірник до 50-річчя», а от щодо 100-річчя письменника, то чогось подібного не сталося: абсолютний іґнор і звична байдужість, як із боку чиновників, так і від наукової спільноти (якщо не рахувати поодинокої авторської колонки, написаної мною для ресурсу «Буквоїд») та одноосібних зусиль канадського україніста Марка Р. Стеха. До сторіччя Феодосія Рогового я так само зможу написати невеличкий есей, оприлюднивши його на тому ж «Буквоїді». Але, чи не буде цього замало, враховуючи масштаби постаті Феодосія Рогового?

13 червня 2024 р.