Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

16.10.2023|23:20|Олег Соловей

Буковскі прийшов надовго

Чарльз Буковскі. Вірші останньої ночі на Землі / Переклав Мірек Боднар. – Івано-Франківськ: Видавництво «П’яний Корабель», 2022. – 768 с.

Find what you love and let it kill you.

Charles Bukowski

 

Те, у що складно було повірити ще десять років тому, навіть рік-два тому – урешті-решт, стається, спочатку знетямлюючи, далі перетворюючись в реальність свята, поступово вростаючи в будень. Так сьогодні сталося з віршами Чарльза Буковскі, якого свого часу доводилося читати виключно у російських перекладах, потім у поодиноких українських, і от, нарешті, – переді мною фундаментальне видання віршів цього правдивого еnfant terrible американської літератури в українських перекладах Мірека Боднара, здійснене видавництвом «П’яний Корабель». І це, одразу зауважу, без передмов-післямов, без тисяч приміток та іншого, такого бажаного, супровідного апарату, який був би не зайвим під час реалізації аж настільки представницького видання (це вибране представляє вірші з двадцяти шести збірок Буковскі). Автора, якого в наших краях, підозрюю, майже не знають, попри те, що не знати його – mauvais ton принаймні для спільнот літературоцентричних, які свого часу дізналися про Павнда й Джойса, але так і не спромоглися їх прочитати й осмислити. У цих спільнотах Буковскі, поза сумнівом, знають, хоча і мало читали. Втім, можливо, дивилися фільм «Фактотум», – за однойменним романом письменника, – хоча і не факт. У нас досі не всі подивилися фільм «Ґеній» (про редактора і письменника, про Макса Перкінса й Томаса Вульфа), – що вже розводитись про цілком екзотичний «Фактотум».

П’ятнадцять років тому мені вже доводилось згадувати про Чарльза Буковскі в тексті з химерною назвою «Буковскі проти Андруховича». Мова йшла про авторську антологію американської поезії 1950-х – 1960-х років «День смерті Пані День», упорядковану з віршів, перекладених Юрієм Андруховичем. Перекладач і упорядник тоді виявив дивний волюнтаризм стосовно Чарльза Буковскі у загалом цікавому та симпатичному проєкті. Непритомність позиції Андруховича полягала у кричущій відсутності Чарльза Буковскі у антології, що небезпідставно претендувала на статус представницької, бо коли ще нас порадують перекладами американської поезії у форматі антології двох найгарячіших десятиріч у сенсі витворення нової конвенційности (нового аванґарду, як слушно зауважив Андрухович). Андруховичу випав шанс, але він його незґрабно проґавив. Бо одна справа, якщо патріярх Бу-Ба-Бу, за його власним зізнанням, у 1995-му році не мав зеленого поняття про Френка О’Гару (що зрозуміло, бо хто з нас тоді хоч що-небудь знав?), але зовсім уже інша, якщо він, упритул займаючись американськими поетами середини ХХ століття, проґавив у тому огромі імен і текстів чи не найбільшого та найцікавішого з-поміж них, а саме – Чарльза Буковскі, автора, до речі, тридцяти двох (sic!) поетичних збірок. Тож, ближче до Буковскі. Поет, прозаїк, сценарист. Чи не найбільше уславився своїми оповіданнями, які склали сім окремих збірок. Романіст, автор шести романів. Письменник, що рухався у власній творчості, сказати б, приблизно тими ж стежками, що й бітники чи інші марґінальні та нонконформістські угруповання й рухи середини ХХ століття. Буковскі – автор понад відомий – як у рідній Америці, так і в Европі; і навіть передовсім у Европі, зрештою, так було не лише із ним. Як сценарист, він також причетний до кіноіндустрії, – за його творами й навіть за його участю були відзняті художні й документальні стрічки. Приміром, фільм «П’яниця», для участі в якому, подейкують, актор Міккі Рурк дозволив вибити собі передні зуби, – для більшої достовірности натури. Фільм, напевно, бачили всі, хто шанує акторський талант Рурка; але не всі знають, що сценарій до цього фільму написав Буковскі.   

Народився Чарльз Буковскі 16 серпня 1920-го року в Німеччині, на березі Райну в Андернасі, в родині дрібного службовця. Втім, свого німецького дитинства письменник, можливо, не пам’ятав. Бо вже з 1922-го року родина мешкає в США, спочатку в Балтіморі, потім у Пасадені. Ще пізніше остаточно укорінюється у Лос-Анджелесі. Шкільні роки пізніше знайдуть своє відображення в автобіографічному романі «Хліб із шинкою» (1982). Роман дає певне уявлення про те, з якого саме дитинства походить письменник, якщо погодитись із відомим твердженням, що всі ми родом з дитинства. Після завершення середньої школи вчиться в 1939 – 1941 роках в Міському коледжі Лос-Анджелеса на факультеті журналістики та анґлійської мови. З початком Другої світової війни вирушає до Нью-Йорка, потім до Філадельфії, де й буде визнаний психіятрами невідповідним до служби у війську з причини його «антисоціальної» громадянської позиції. Після цього їздить країною у пошуках заробітку; працював на бойні, у залізничній ремонтній бригаді, в американському Червоному Хресті – в багатьох містах і штатах величезної країни. Голодуючи й обмежуючись одним шоколадним батончиком упродовж доби, створює по 5 оповідань і віршів на тиждень; відсилає їх до літературних журналів. Вони мали звичку повертатись назад із відмовою. І лише 1944-го року перші два оповідання були надруковані в журналах «Історія» і «Портфоліо». Тут би кожен на його місці почав активно писати й розвивати успіх, але Буковскі припиняє літературні спроби на довгі десять років. (Про це він пізніше згадає в одному з віршів). Це були роки занурення в реальне жорстке життя й накопичення особистого життєвого досвіду. Саме в цей період формується загальновідомий образ трампа, життя якого позначене невпорядкованістю, бомжуванням, дивними та випадковими сексуальними контактами, алкоґолізмом, іншим перманентним розширенням простору боротьби. Його оточення – це здебільшого асоціяльні типи, які тим не менше, на думку письменника, були ближчими до розуміння глибинних первнів життя, ніж університетська професура. Цей період його життя завершився майже печально – в палаті доброчинної лікарні Лос-Анджелеса, куди він потрапив із кровотечею виразки шлунку, – йому надають якусь допомогу буквально за крок до смерти й радять неодмінно зробити операцію й загалом, подумати про своє життя. Після лікарні він знову повертається до творчости. Пише вірші й надсилає в журнали. Врешті-решт, починає стабільно друкуватися. Одне з чисел журналу «Арлекін» було повністю складено з його віршів. Одружується, і в 1955-му в нього з’являється донька Марина; шлюб, щоправда, невдовзі розвалився. Він і надалі багато пише; частішими стають публікації. У «Вічнозеленому ревю» друкуються його новелі, а Каліфорнійське товариство поезії видає накладом 200 примірників його першу, обсягом у тридцять сторінок, збірку віршів «Квітка, кулак і тваринне виття» (1960); далі буде збірка «Вірші на довгу відстань для гравців, що зазнали поразки» (1962). Основні збірки віршів Буковські, що викликали неабияке зацікавлення його творчістю, були видані в невеличкому приватному видавництві «Луджон Прес». На початку 1960-х добірка з 11-ти віршів Буковскі з’явилася вже у першому числі культового ліворадикального журналу «Аутсайдер», а поруч на сторінках цього числа можна було бачити імена Д.Керуака, В.Берроуза, Г.Міллера й ін. Перші книги – збірки оповідань і віршів – друкувалися у невеличких приватних видавництвах, що мали можливість, а можливо, й щире та зрозуміле бажання не залежати від анахронічної думки академічної літературної мафії. Видавництво «Луджон Прес» (Нью-Орлеан) залюбки друкувало твори невиправного марґінала Буковскі. Їх співпраця почалася з видруку двох поетичних збірок поета – «Це тримає моє серце в їх руках»(1963) з передмовою професора університету Луїзіани Б.Коррінґтона (який чи не вперше проаналізував ці вірші), й «Розп’яття в руці смерти»(1965). Зайве, мабуть, згадувати, що сьогодні ці видання є бібліографічними раритетами. Між іншим, критик Нілі Черковскі вважав Чарльза Буковскі найпритомнішим з усієї літературно-мистецької ґенерації бітників. 1966-го року один з палких прихильників творчости письменника, Джон Мартін, засновує в Санта-Роуз (Каліфорнія) видавництво «Чорний горобець», – спеціяльно, аби друкувати все, що напише Бук. Тут упродовж 60-х будуть виходити його збірки, а ще Джон Мартін, починаючи з 1969-го року, почав сплачувати Буковські по 100 доларів на місяць, аби той не відволікався від літератури. Сам же Д.Мартін навіть працював один час у фірмі з доставки товарів, і все це лише для того, аби його маленьке неприбуткове видавництво мало змогу й надалі друкувати твори тоді ще майже невідомого Буковскі. Ось вони, ці дивні атрактори літературного процесу, – не лише письменник, але і його видавець...

На початку 1970-го року Буковскі за 20 днів пише свій перший роман «Поштамт» (1971), у якому з’являється головний герой усієї його прози Генрі Чінаскі. Цей перший роман розійшовся в США накладом 75 тисяч примірників, а по світу – півмільйонним накладом. У наступному романі «Фактотум» («Factotum», 1975) його все той же герой живе в перманентних пошуках праці, ніде тривало не затримується; відвідує іподром і численні бари; вживає млинці, які його чергова божевільна подружка готує без олії; пише оповідання, які без найменшої надії скеровує до редакцій літературних часописів, а зворотні листи з відмовами опускає до принагідних сміттєвих баків. Але наприкінці 70-х років Буковскі стає направду популярним. Його часто запрошують почитати вірші за 200 доларів гонорару, а його відвідини Німеччини й Франції широко висвітлюються в пресі і навіть на телебаченні. Наступними романами будуть «Жінки» (1978), «Хліб із шинкою» (1982). В 1983-му році за його оповіданнями знімають перший фільм «Історія звичайного безумства», а вже 1989-го року фільм «Холодний місяць». Самого Буковскі запрошують у якості сценариста до Голлівуду й 1987-го року за його власним сценарієм з’являється стрічка «П’яниця», у якій знявся Міккі Рурк у ролі Генрі Чінаскі. Тим часом сам письменник видає невдовзі наступний роман – «Голлівуд» (1989). А останній роман – «Макулатура» (1994), побачить світ уже без автора. Помирає Чарльз Буковскі 9-го березня 1994-го року від лейкемії, встигнувши залишити в щоденнику принципову для нього думку (нічна нотатка від 28.08. 1991): «Письменник нікому нічим не зобов’язаний, окрім як своєю творчістю. Він нічого не боргує читачеві, окрім доступу до надрукованої сторінки». Відомий критик Д.Ньюлав назвав Буковскі «єдиним направду улюбленим поетом аванґарду».

Підозрюю, українському читачеві буде з поетом Буковскі непросто. По-перше, Буковскі ніколи не римував. Римував хіба що Рільке. А от Лорка – ні, аж поки не потрапив у перекладацькі лапи росіян. По-друге, і це головне, для Буковскі немає нічого святого, окрім написаної сторінки; крім цієї сторінки він більше нікому нічого не боргує: «В моєму уявленні письменник – це той, хто пише. Той, хто сидить за друкарською машинкою і записує слова. В цьому, як на мене, й полягає суть. Не вчити інших як, не сидіти на семінарах, не читати божевільному натовпові». Його літературоцентризм межує з безумством. А з іншого боку, у першого-ліпшого вінницького або кропивницького графомана наших днів – такий же діягноз. То як же нам їх розрізняти, – усіх цих хворих літературою? Подібне питання поставити значно легше, ніж дати на нього відповідь. Зазвичай, ідеться про справжність в одному випадку та про фальшування (імітацію) – у іншому. Якщо будуть проблеми із розпізнаванням цих випадків, кличте мене, і я візьму гріх на душу, – позбавлю когось ілюзій щодо, говорячи патосно, свята, що завше з тобою. Позаяк, «Буковскі це Буковскі це Буковскі це Буковскі», – написала свого часу Аліса Б. Токлас. Або я це щойно вигадав, – немає принципового значення. Головне, цю тезу складно заперечити. Складається враження, що Буковскі писав свої вірші у принципово антипоетистичній манері (якщо за нашим Юрієм Шерехом), хоча ніколи всерйоз не торкався політики. І це попри те, що у ранній, найраннішій творчості (стверджують університетські викладачі) він таки віддав належне чи то сюрреалістичній затемненій образності, чи простішому, але зовсім не елементарному, так званому автоматичному письму. Автоматичне письмо, це коли письменник відкорковує пляшку вина, лягає на спину й сплавляється за течією власної свідомости або й цілком несвідомого (хворобливого, шизофренічного, стресового, симультанно-обсесивного). Один леопард чого вартий. Якого ми також бачили у наших письменників, – у Хвильового, Костецького, Андієвської; а у Стуса – «кортеж оскаженілих тиґрів». До чого я все це веду? Ні до чого. Буковскі у своїх поетичних каталоґах раз-у-раз нанизує, ніби комах на гостре жало, Толстого, Турґєнєва і Достоєвського, але Хвильового зі Стусом не згадує, я упевнений, – він їх не знав. І тим ціннішим та показовішим є образ леопарда у віршах Буковскі. Це образ, із яким не розминутися письменникові, якого я називаю тут справжнім. Справжність також визначається пристрастю. Але щодо останньої, варто бути уважним, графомани здебільшого так само з неабиякою пристрастю пірнають у те, що вважають за творчий процес або навіть за працю (не підозрюючи, можливо, що Мішель Уельбек категорично забороняв поетам працювати, – лише творити). «А так письменник – це остання людина, з якою мені захочеться випити чи послухати її. Маю таке враження, що писання притягує найгірших, не найкращих, здається, що друкарські машинки всього світу лише нескінченно друкують пульпу неповноцінних душ, яку примітивні критики називають літературою, поезією, прозою. Це марна справа, якщо лиш не брати до уваги, можливо, однієї-єдиної яскравої іскри, яка час від часу спалахує хтозна як», – напише Буковскі у листі до Джека Стівенсона. Я згадую про графоманів лише тому, що їм чимало уваги приділив Буковскі. Зрештою, це, мабуть, зрозуміло й без цього пояснення.

Буковскі не схожий на жодного іншого американського поета (принаймні з тих, кого трохи знаю). Як і на будь-якого поета поза його країною. Якби він не народився, його довелося б вигадувати. У Тарбському скверику його би не вистачало. Але він там сьогодні, на щастя, є, тож його немає потреби вигадувати. Його достатньо лише прочитати, любити – не обов’язково, але знати про нього – варто. Хоча б із потреби самозбереження (це щодо поетів і прозаїків), бо є небезпека, що на певному етапі власного розвитку вам забагнеться написати «Найвродливішу жінку в місті» або «Північ без ознак півдня». Буде не надто весело в цьому випадку. Я дуже добре усвідомлюю, наскільки сьогодні у нашій країні не ті часи, аби читати Буковскі, писати або говорити про нього, не приховуючи власного читацького задоволення. Але письменник Буковскі – це читання й письмо про справжність. А ще, можливо, когось здивую, – про гуманізм. Вам не почулося: Буковскі і гуманізм – це врівноважені шальки трагічної доби, яка триває й сьогодні. Я цілком усвідомлюю власну суб’єктивність, – і щодо любови, і нелюбови – також. До чого у цьому контексті Буковскі? У нього є вірш «Дружня порада багатьом молодим людям і багатьом старим теж», який завершується таким рядком: «Але тільки не пишіть віршів». Він – один із тих, хто на прикладі власних віршів і прози максимально притомно пояснює, що таке справжність, і як вона досягається в художній літературі. Відтак, Буковскі сьогодні – ледве не педагог-практик на курсах із поетичної майстерности. Він би, напевно, сказав, що проблема не в натуралістичних (брутальних) образах і лобовій їх репрезентації читачеві, головна проблема полягає у фальшивих інтонаціях. Не знаєш, як писати під час такої страшної війни, – не пиши. Озирнися довкола, почитай щось із клясики, яка до тебе, на жаль, не дійшла у студентські роки, – звернися до Стуса, Павнда або Буковскі, – немає принципового значення. Головне, відчути й засвоїти розуміння автентики вислову. Буковскі, з позиції куртуазного канону, писав жахливо. Дехто, зі збитим поетичним прицілом, зустрівшись із назвою збірки «Любов – це собака з пекла», узагалі не визнає це за поезію. Втім, у цій творчості присутня родзинка, яка уможливлює існування доволі численного читацького огрому. Творчість Буковскі тримається на його раменах, на його п’ястуках і навіть на його череві. Письменник пірнав досить глибоко в хвилі життя, затримуючи дихання, не поспішаючи, аби добре усе роздивитися.  Звідси саме такий ґатунок письма. Зрештою, спробуйте писати якось інакше, випиваючи щоночі дві пляшки вина й дванадцять банок пива. Не говорячи про необхідність триматися ґрунту, жити на іподромі, відвідувати всі довколишні бари, дивитися у вікно (наприклад, на будівельників, які щось там будують, заважаючи творчому процесові), комунікуючи з величезною кількістю більш чи менш придуркуватих редакторів, критиків, письменників, усіх інших божевільних і, – лишатися, врешті, самим собою, аби написати однієї ночі про свого улюбленого письменника вірш:

компанія

 

Селін дивиться на мене з

фотографії.

йому варто поголитися.

схожий на збоченця з

фільмів.

очі дивляться крізь стіни,

стіни людства.

 

на Селіна з фотографії приємно

дивитись, коли

справи тут ідуть дуже

погано.

 

я дивлюсь на нього цієї ночі:

 

бачу, як танцюють його

кістки:

 

лікар з

потойбіччя.

 

Буковскі – в огромі своєї творчости (не лише поетичної) – це щось зовсім несусвітенне (з літературно-критичного арсеналу Ігоря Костецького). Давно вже написані його біографії, – переважно, друзями, як от Нілі Черковскі, але Буковскі належить до тих письменників, біографію яких найкомфортніше пізнавати за творами, – поетичними, прозовими, не минаючи, ясна річ, і щоденник останніх років життя, якщо вже нам пощастило його отримати. Творчість Буковскі схиляє до думки про апокрифічність усього ним написаного. Лише у власних текстах письменник був і лишається справжнім; із життям, чи пак біографією, усе значно складніше. Навіть найближчі друзі не знають, якими ми є насправді. Втім, достатньо звернутись до вигадок, тобто – літератури, і – маємо максимально повне уявлення про людину й письменника. Маємо також уявлення про його країну, більше немає потреби в далекій подорожі; Буковскі аж надто вичерпний, аж надто уважний у різноманітній деталізації щодо кольору і фактури, смороду й звуків, довжини та діяметру. Буковскі розповість навіть те, чого його країна ніколи не бачила. Між іншим, йому пощастило з країною, навіть із двома. Народившись у країні поетів-експресіоністів, він, завдячуючи батькам, дуже швидко потрапив до країни, в якій поет може голодувати (хоча це реальність не сьогодення, а середини ХХ століття,), але все-таки, має можливість вижити, написати свої вірші й навіть надрукувати їх. Надрукувати, ясна річ, у маленьких часописах, ставши чи не одразу їх королем. Маючи королівство, можна жити. Можна самому обирати друзів або опонентів (звісно, уявних), – Данте, Рабле, Війон, Шекспір, Сервантес, Готорн, Мелвілл, Кітс, Ніцше, Рембо, Чаттертон, Мопассан, Драйзер, Б. Шоу, Олдінґтон, Сінклер Льюїс, Фолкнер, Кафка, Гільда Дулітл, Селін, Арто, Т. С. Еліот, Павнд, Джойс, Генрі Міллер, Гемінґвей, Каммінґс, Джефферс, Д. Г. Лоуренс, Фіцджеральд, Дос Пассос, Мейлер, Ш. Андерсон, Лорка, Оден, Спендер, Д. Томас, Берроуз, Корсо й багато ін., аби читати їх і заочно сперечатися з ними, наприкінці дійшовши невтішного висновку про неможливість бути людиною. У Буковскі є пречудовий сновидний вірш «вони і ми», у якому кілька письменників (точна їх кільків лишилася невизначеною) із минулого гостюють у будинку його батьків. Батькі нервують, мої б теж нервували. Батько зрікається сина, Ерні тим часом виносить собі мозок, цю звістку до хати заносить Фолкнер. Така от маячня, така от шикарна поезія

жовтень 2023 р., с. Вороновиця

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю


Партнери