Сучасна українська література перебуває в фазі дуже динамічного розвитку, що не може не радувати. Уже в ХХІ столітті відбувся знаковий процес освоєння нею можливостей масової культури, хоча раніше цей сегмент жорстко контролювала сусідня росія, користуючись привілеями колишньої метрополії. Уже й призабулися засилля всяких марініних-донцових на книжкових розкладках України. Рішучі зміни відбулися після Революції гідності, на хвилі патріотичних ідей та відродження інтересу до всього українського. Найочевиднішим показником цих тенденцій стало поширення української книжки – зросли тиражі, поліпшилася якість поліграфії, розширився асортимент видань, оживилася мережа книгарень та інших способів книготоргівлі тощо. 

Усе це зовнішні атрибути. Але є й внутрішні, що не менш переконливо свідчать про позитивні зміни. Адже в останні роки активізувалися нішеві видавництва та відповідні сектори книжкового ринку. Українська література стає все більше універсальною, вона охоплює різні, в тому числі й непопулярні, екзотичні сфери. Звісно, війна дещо загамувала цей процес, але, на щастя, не повністю. В обставинах війни література продовжує виконувати свої властиві функції, в тому числі й роль своєрідної терапії, коли йдеться про подолання травматичного досвіду. І це не зводиться до моральної мобілізації населення та наголошування на патріотичних почуттях, попри всю важливість таких ідей у творчості українських авторів. 

Терапевтичну функцію виконують також твори, присвячена описові різноманітних хвороб та перебування людини у стані хвороби, як-от рецензована книжка. Це доволі специфічна література, ключовим словом до розуміння якої є інклюзія – теорія і практика суспільного сприйняття людей з особливостями. Така література уже з огляду на свій предмет, до якого суспільна думка ставиться принаймні неоднозначно, адже в публічному дискурсі не прийнято обговорювати подібні проблеми, – не претендує на масовий успіх. Утім, ситуація потроху змінюється, а культура долає табу, які раніше здавалися дуже серйозними та важкими. Якщо ретроспективно оглянути попереднє ХХ століття, то в ньому знайдемо немало травматичного досвіду різного штибу, а письменники, визнані майстрами та авторитетами, ніколи не цуралися цього досвіду, уважно описуючи його у своїх творах. Досить покликатися на Вірджинію Вулф, яка свого часу написала есей «Про стан хвороби» (1925), де спробувала узагальнити літературне осмислення такого стану. Або – вже ближче в часі – на Сюзен Зонтаґ, яка оприявнила символічний вимір недуги у знаному есеї «Хвороба як метафора» (1978). Якщо йти за логікою цих письменниць, хвороба зовсім не є чимось екзотичним та винятковим, проте таким вона стала в західній культурі через зумисне замовчування та марґіналізацію. Навпаки, варто говорити про недугу, хай як незручно це буває. Бо тільки проговорювання незручної правди свідчить про нашу людяність, про доглибне розуміння іншого, яке не приходить саме по собі, проте його слід практикувати через подібні виклики. 

Книжка, про яку тут ідеться, цілком підпадає під категорію терапевтичної літератури. Учені ще називають такий вид бібліотерапією – коли описування конкретного досвіду хвороби та боротьби з нею може допомогти зцілитися іншим хворим. Тут важливо завважити кілька аспектів оздоровлення – від безпосереднього впливу на тих, хто виразно потребує терапії тут-і-тепер, до суспільної думки, яка поволі змінюється під впливом подібних історій та їхнього публічного розголосу. По-перше, цільова авдиторія – це люди, що страждають подібними недугами, а в цьому випадку йдеться про рідкісні захворювання, що зазвичай не обговорюються в ширшому колі. По-друге, описаний досвід долання недугу та викликаної ним неповноцінності цікавий і корисний для всіх, він унаочнює той факт, що ми різні, що поруч живуть люди з особливими потребами, які потребують делікатного ставлення та нашої уваги. Зрештою, по-третє, бібліотерапія – це також цінний досвід для самих авторів, адже таким чином вони – через спробу описати незручні й неприємні речі – долають власні психологічні проблеми, визволяються від власних упереджень та страхів.    

На прикладі «(Не)помітних» Івана Байдака можемо спостерегти усі три вказані вище види терапії. У вужчому сенсі книжка буде цікава тим, хто страждає на хвороби, подібні до зафіксованих у героїв цієї прози. У ширшому – може справити оздоровчий вплив на ціле суспільство, спонукаючи його бути більш гуманним та вразливим щодо тих, хто бореться з певними фізичними вадами, а вони волею чи неволею вирізняються з-поміж загалу й становлять особливу позицію. Є й автобіографічний пласт, який Іван Байдак відкриває перед читачем наприкінці твору: не знаю, наскільки він щирий (не виключаю містифікації), проте доречний остільки, оскільки переконує читача до слушності провідних рефлексій цієї книжки. 

Через історії конкретних людей автор відкриває читачеві тему інклюзивності в усій її гостроті, на рівні психологічного відчуття й внутрішньої боротьби людей з особливостями, яким дуже непросто адаптуватися в нашому буденному житті з узвичаєними нормами та стереотипами. Із цим пов’язаний і дидактичний ефект книжки. Апелюючи до читача в передмові, Іван Байдак описує традиційний досвід «непомітних»: «Упродовж життя я постійно потерпав через побічні ефекти синдрому Туретта. Мене звільняли з роботи, дівчата вирішували припинити стосунки, а випадкові перехожі задля розваги мавпували мої рухи. Якби я писав цю книгу декілька років тому, вона була б сповнена таких спогадів, негативних емоцій і думок про несправедливість світу. Останній факт, до речі, підтверджений, тільки кожен з нас має особисту на це причину. Адже ця книга – зовсім не про негатив. Так само, як вона не є сміливим камінгаутом. Ця книга – тихе усвідомлення досвіду пережитого. Це заклик не ставити на собі хреста.   

Це прохання навчитися сприймати інших».

«(Не)помітні» – це збірка оповідань, що структурована за простим і зрозумілим ключем. Своєрідна колекція рідкісних хвороб, організована як особисті сповіді їхніх носіїв. Таким чином, пізнаємо кількох персонажів, що змагаються – як у фізичному, так і в морально-психологічному сенсі – зі своїми екзотичними недугами, що виділяють їх з-поміж інших та роблять особливими людьми. Це Адам – герой першого плану і в певному сенсі alter ego автора, хоча той застерігає нас перед також аналогією в передмові. Адам має синдром Туретта, що проявляється в мимовільному тикові й заважає героєві у спілкуванні з оточенням та веденні «нормального» життя. Він знаходить себе в дистанційній праці дизайнера, проте з часом виходить із внутрішньої ізоляції та повертається до повноцінного життя. Це також уражена вітиліго Єва: з цією косметичною вадою дівчина не може реалізувати мрію стати публічною особою, модельєркою. Подібною є й історія Марти, яка марить кар’єрою акторки, однак змушена приховувати алопецію: оточуючі бачать її лише в хустках або в перуці. Анна страждає рідкісною формою гемангіоми (це доброякісні пухлина на обличчі, яку не можна видалити без ризику для її життя) й рятується від світу, іронічно коментуючи свою ситуацію.

Чотири історії згаданих вище персонажів – Адама, Єви, Анни, Марти – і становлять зміст книжки Івана Байдака. До них додано ще одну – від Івана, який оприявнює свою ідентичність у передмові та прикінцевому розділі. Оповідання укладені в цілість книжки несиметрично, але за своєрідною логікою. Історія Адама є наскрізною, основною та структуротворчою – їй присвячено шість оповідань, що чергуються з іншими індивідуальними історіями. Оповіді Єви, Марти та Анни – скромніші, вони радше відтінюють основну тему, ніж вносять до неї щось істотне. Урешті, зазначимо також присутність двох арбітральних постатей – це автор-оповідач (Іван), що делікатно розставляє акценти у сповідях інших та спонукає читача до емпатії, а також Девід – тренер групи психотерапії, яка об’єднує всіх названих вище персонажів. 

Загалом у книжці міститься дванадцять нарисів. Цілком достатньо для реалізації авторської мети – зобразити постаті особливих людей, увійти у світ їхніх міркувань, тривог та радощів. Проте Іван Байдак означив жанр твору як роман. Таким чином автор наголошує на ідейно-смисловій єдності, в яку укладено різні «персональні» історії. Власне кажучи, в окремих оповідях бракує сюжетів, динаміки, акції – вони переважно схожі на сповіді, містять особисті рефлексії, навіяні станом  хвороби. Лише принагідно згадуються життєві епізоди, які справили вплив на героїв, проте вони не описані детально, адже авторові важливо зафіксувати не сюжетні деталі, а світ емоцій і переживань персонажів – він суттєво різниться від світу тих, хто живе нормальним повсякденним  життям, ні на що й ні на кого не озираючись.     

Зображуючи історії окремих героїв, автор показує їхній шлях «до себе». Кожен починав із усвідомлення своєї винятковості, причому це не був приємний досвід, а навпаки – вражаючий і шокуючий. Адже треба було пройти крізь нерозуміння, насмішки, ігнорування, тобто зазнати почуття кривди у всій його глибині. Проте це гірке усвідомлення – початковий пункт, точка «0», необхідна для того, аби шукати вихід зі, здавалося б, безвихідної ситуації. Сценаріїв тут небагато, і кожен з них автор проговорює. Можна затаїти безмежну образу на світ, який тебе не хоче розуміти, і впасти в депресію, ізолювати себе від інших. А можна, зазнавши негативного досвіду, продовжувати шукати контакту зі світом, змінювати себе, призвичаюватись. Можна також замкнутися у слонову вежу іронії (й самоіронії) та відважно кепкувати з усього: і з того, як до тебе ставляться інші, і з себе самого, і зі своєї хвороби, що робить нестерпним повсякденне життя. Кожна з цих стежок має свої переваги. Не випадково на початку колективної психотерапії тренер Девід, почувши від учасників гуртка різні думки, не зупиняється на одному рецепті виживання й успіху, а схвалює різні – саме через те, що кожен з них пов’язаний з індивідуальною вдачею людини, її вмінням комунікувати у відкритому світі. 

Утім, впадання в депресію – проміжна фаза практично кожного з представлених у книжці Івана Байдака героїв. Автор переконує в необхідності перейти цю фазу, не зламатися:

«Найбільший страх – здатися. Опустити через це все руки. Не витримати тиску, втратити над собою контроль, загнати себе в депресію, перестати себе сприймати або почати ненавидіти. Жаліти себе або піддатися течії, опинитися у вільному падінні. Варіантів самознищення – безліч. 

Життя з особливостями – це постійна боротьба, передусім боротьба із собою. Це як віртуальна гра, де проходиш різні перешкоди, але кожного нового рівня опиняєшся в новій ситуації, до якої ще не готовий».

Герої Івана Байдака саме тим і симпатичні, що вони – люди сильних характерів. Спроможні переступити через власні відчай і депресію. Спроможні віднайти шлях «до себе», попри непрості обставини й брак розуміння серед оточення, нерідко навіть серед рідних людей. Об’єднуючим елементом різних оповідей, зібраних у книжці, є спільність прагнення персонажів вийти зі своєї ізоляції, стати іншими, утвердитись у світі звичайних людей. Із цією метою вони замешкують на спільній квартирі, створюючи таку собі комуну неприкаяних. При цьому їх об’єднує не лише побут, хоча й спільний побут – це важливо, моменти теплого спілкування за кавою чи вечерею зближують людей. Та є щось набагато важливіше – взаємна солідарність, довірливі розмови, спогади й роздуми, тобто все, що можна назвати психологічною підтримкою одне одного. Таким чином, індивідуальні історії Адама, Єви, Марти і Анни не просто перетинаються, а поєднуються в принципово важливому моменті – власного самостановлення, виходу з тіні, набуття нової ідентичності.

Роман Івана Байдака цікавий не тільки тим, що описує ефекти інклюзивної психології й педагогіки. А відомо, що досі в українській літературі тема людей з особливостями була засвідчена доволі слабко і фрагментарно. Книжка «(Не)помітні» закладає також загальні гуманістичні настанови, як і унаочнює способи формування особистості, що так або інакше актуальні для кожного з нас. Автор виходить із переконання, що доля людей з особливостями може навчити не лише їм подібних, а й інших. Адже індивідуальні травми знайдуться практично в кожного, а їхнє долання є дуже складним і трудним процесом, що займає часом багато років або й ціле життя. Важливо це усвідомлювати, а отже, бути щирим і співчутливим щодо інших. Саме такі уроки виносять герої Івана Байдака зі своїх історій. Як-от Адам, який роздумує наприкінці книжки: 

«Ми всі ведемо свою боротьбу. Вона різного характеру, і якщо не зачепила особисто тебе, то мусить твого товариша. Щоразу, коли я зустрічаю нову людину, я неначе розгортаю книжку. Мені не відома її історія, вона так само не знайома з моєю, але я точно знаю, що саме в цей момент вона також може з чимось боротися. Тому я намагаюся бути добрим до неї.

За своє життя я ще не зустрічав жодної емоційно здорової людини. Кожен має багаж дитячих травм, підліткових комплексів чи просто втомлений буденністю життя. Але я також знаю, що з цієї боротьби набагато приємніше виходити переможцем. А секрет, насправді, дуже простий: щастя не потрібно шукати, не потрібно боротися за нього. Нам надані всі ресурси, щоб самостійно створити його. Достатньо просто дозволити собі бути щасливим. Але це неабиякий талант». 

У такому значенні сповіді героїв Івана Байдака – не просто історії відважної боротьби з хворобою, а й історії морального зцілення, що можуть розглядатися в широкому контексті – як цінний і повчальний досвід. Хоча передусім це – успішний сеанс бібліотерапії.  

Автор назвав цей твір романом