Інеса Путс тікає з Парижа від нелюба-чоловіка й повертається до рідного Проскурова, де хоче розпочати нове життя. Доля зводить її з місцевим магнатом графом Потоцьким, який запрошує дівчину на бал до свого маєтку в Антонінах. Після балу в парку знаходять тіло подруги Інеси Анни Замойської, яку жорстоко вбили. Інеса пропонує господарю запросити для розслідування злочину свого знайомого – начальника Проскурівського розшукового відділку поліції Олексія Завальського, в якого колись була закохана. Чи здогадувалась вона, що принесе їй участь у слідстві, на яку вона буквально напросилась...

Новий роман відомої майстрині українського ретродетективу Лори Підгірної переносить нас до провінційного Проскурова (так тоді називався Хмельницький) початку ХХ століття. Час, який чомусь особливо полюбляють автори вітчизняної історико-детективної прози. Ну, зрозуміло, то був період, коли в культурі щосили буяв модерн, і його вплив відчувався практично в усіх сферах тогочасного життя: в архітектурі, мистецтві, музиці, повсякденному побуті. Дворянство, яке занепадало, робило це з шиком і блискотом. Давало бали, впивалося шампанським і ще не визнаним шкідливим абсентом, нюхало кокаїн, виписувало плаття й шляпки з Франції, відпочивало в Баден-Бадені... Красиво, чи не так? Звичайно, як не спокуситися написати щось про ті часи, та ще й з присмаком містики, також популярної в la BElle Epoque. Спокусилась і Лора Підгірна. Що ж ми маємо?

Авторка вміло розсипала впродовж своєї оповіді майже усі вищезгадані ознаки часу. Є в книзі і розкішний бал, і бризки шампанського, і дрібки (ну зовсім крапельки) кокаїну, і шляпки з Парижу, і пікантні фото оголених красунь, і вільно працюючий (о, часи, о, норови) бордель на чолі з мадам. І навіть сеанс ясновидющої з викриттям убивці (тоді це також було модним наразі з сеансами спіритизму). А ще таємниче товариство, члени якого беруть участь у напівязичницьких темних ритуалах. Таким чином Підгірна досить точно відтворює місцевий колорит епохи. Викликає подив, що відбувається це все у провінційному українському містечку, а не десь у Львові або Києві. 

Показово, що поруч з вигаданими героями діють і реальні персонажі історії. Авторка воскрешає з небуття досить відомого промисловця і землевласника того періоду графа Юзефа Миколая Потоцького, одного з численних представників правлячої російської династії великого князя Бориса Володимировича Романова. Перший зображений з великою часткою симпатії, таким собі персонажем-помічником героїні, який допомагає їй виплутуватись з досить складних ситуацій. Попри це, нічого фальшивого в цьому образі немає. Окремі представники великого дворянства були таки людьми суб’єктивно порядними. Чого не скажеш про більшість, яскравим представником якої є Борис Романов. Авторка показує його в повній відповідності реальній історії цинічним гулякою й бабієм, який шукає пригод на власну голову.

Трохи складніше з героєм і героїнею роману. В принципі, Інесу Путс виписано в повній відповідності до духу часу. Трохи екзальтована панянка, розбещена батьківськими грошима. Вона досить емансипована, здатна прийняти важке для тогочасної жінки рішення покинути нелюбого чоловіка і навіть розпочати справу щодо розірвання шлюбу. Може задля куражу і з цікавості спробувати кокаїн. І навіть встряє у розслідування кримінальної справи. Багато в чому вона схожа з героїнями модної письменниці показуваних у романі часів Лідії Чарської. Навіть чвари між нею та її приятельками схожі на конфлікти, які є типовими для «дівочих» книжок Чарської: зітхання-кохання, непорозуміння через потенційних женихів, заздрощі через чужі статки. Проте інколи авторка трохи перебирає з мелодраматизмом, аж занадто згущує фарби. 

Олексій Завальський є типовим героєм жіночих мрій, а відтак і жіночої прози. Це ідеальний мужчина, лицар без страху й докору, юний атлет-геркулес. Ми не стільки бачимо його в якості розслідувача кримінальної справи, скільки в амплуа втішника героїні, який постійно доводить їй справжність своїх почуттів. Це, звісно, дуже важливо для жіночого роману, проте трохи дратує в детективі, де напружено чекаєш, коли ж знайдуть злодія. 

Попри мілкі недоліки, що існують хіба що в уяві прискіпливого критика, роман «Вежа Мінерви» є гарним зразком історико-кримінального жанру, який припаде до смаку читацькій аудиторії (особливо прекрасній її частині).