Сила вічної любові

Приходиш у цей земний світ (я про себе) і окрилюєшся земною красою, яка щодня тебе поглинає: наснажуєшся нею, радієш, з вдячністю приймаєш ці дари (землю, повітря, вогонь, сонце, воду, етер). Міркуєш, що «Є земля земляна, а є земля нагірна, заселена, небесна, Господня, духовна» (за Григорієм Сковородою). Але в якийсь момент тебе «накриває» і ти розгублено роззираєшся… Спочатку дозовано, а потім все більше і більше дізнаєшся про епоху болю, страждань, сліз і плачу, в якій ти опинилась… Починаєш усвідомлювати, що радість і біль, гнів і спокій, добро і зло, війна і мир – це частини одного цілого. Того великого «цілого», яке ще на початку Сотворіння світу «тріснуло» і стало половинками. 

Саме такі роздуми заполонили все моє єство після прочитання вже  другого об’ємного твору (майже чотири сотні сторінок) української письменниці із Закарпаття, членкині НСПУ Наталії Дурунди. З її творчістю знайома давно. «Під клеймом OST» – це продовження попереднього роману «За брамою пекла». Я довго міркувала над визначенням жанру, адже події  в обох книгах охоплюють значний відрізок часу, майже 90 років.  Це не просто вражаюча життєва історія роду Ярини Богуцької, яка бере витоки від її матері Євдокії і завершується  правнуком Авдієм… Це своєрідний ментальний зріз України на тлі 5-ти поколінь Богуцьких. Тому для мене це роман-сага про випростовування, проростання, проходження, зрештою вивільнення України крізь терня болю, людиноненависництва, знущань, принижень, зрад  до омріяної свободи. А ще – це великі сповідальні миті закоханих, завдяки яким і тримається тяглість поколінь, родоводу, яку можна означити одним єдиним правильним і влучним словом – незнищенність. Незнищенна тяглість, яка тримається на силі вічної любові. Обидва романи видрукувані у серії «За брамою пекла». Це велика самовіддана праця письменниці у пошуках і вивченні архівних документів, а їх віднедавна більше, ніж вдосталь… Тисячі понівечених доль, мільйони знищених життів. А віднедавна проходимо ще й нове коло пекла жаскої війни. 

Ярина і Ганс, Поліна і Матвій, Гнат і Ліна – які неймовірні спалахи закоханих сердець! Які карколомні випробування доводиться їм проходити, аби не втратити одне одного. Різні долі, різні ситуації. Якщо для Бориса Гладовського справжнє кохання стає запізнілим і не розділеним: «Коли кохання приходить до людини – наче ріка з берегів розливається. Воно не питає: одружений ти, чи ні. Мої почуття до вашої доньки – найчистіші і найщиріші. Так її не любитиме жоден чоловік». То для Матвія і Поліни воно вистраждане і взаємне: « Щоб не сталося – вони це переживуть. Нема такої біди, яку б не подолала щира любов…». Окремо про Ярину і Ганса. Кохання, яке несподівано спалахнуло між німецьким офіцером, майором, рейхскомендантом. Чи має воно право на життя, якщо Ганс представник воюючої сторони? Неймовірно тонка грань. Читаючи про долю цих молодих людей (бо в силу історичних обставин не могли бути ані парою, ані зарученими, ні нареченими, ні подружжям), навіть важко уявити, що така сумна історія мала право на життя. Очі… дзеркало душі. Достатньо було одного погляду, який ніби «запечатав» оту невідворотну точку відліку доленосного життєвого спалаху. Ось що таке справжнє кохання: тоді стираються будь-які визначення – посад, національностей, статусу. Бо хіба душа має всі ці світські умовності? Хтозна, якби склалась доля Ярини, якби Ганс не загинув, але однозначно, тоді вона б уникнула всіх тих страхіть, які їй довелось проходити мало не до кінця земного життя. 

Від брами пекла – до брами Вічности  

Екзистенційне випробування  –  смерть коханого, Ярина зуміє пронести крізь усе життя, в очікуванні майбутньої з ним зустрічі за межею земного. Пропустивши крізь себе (інакше не вмію) «всю Ярину», беззастережно їй вірю: а інакше й не може бути. Тому фінальну сцену (з нею) переходу за межу Вічности сприйняла більше, ніж реалістично: з’явилось беззастережне і переконливе усвідомлення: смерть не страшна, просто невдало означене слово певного стану тлінного фізичного тіла, приблизно так. Незбагненна віра і сила любові – ось що давало цій українській жінці виживати у найстрахітливіші часи. А ще рятівне слово «Пам’ятай» із прощальної записки Ганса, яке немов мантра повторювалося у її свідомості, живило, давало фізичну силу і духовну міць.  І якщо у першій книзі «За брамою пекла» Ярині вдається вирватися «за браму», то тільки задля того, аби потім, коли настане час, «зустрітися» з її коханим, аби «саме він повів її до брами Вічности, аби вже ніколи не розлучатися». До опису цього сюжету аж просяться поетичні рядки Григорія Лютого із його знакової «Мами-Марії»: «Мій Час, я вже стою перед тобою» і ось це –  «Мені ж замріяв шлях на небо». Тож читалося мені із глибоким затаєним внутрішнім співчуттям…

Ярина – це конкордійний персонаж. Космос її душі неосяжний, саме тому їй і вдалося вийти живою із тієї пекельної системи, у якій вона з дочкою, зацьковані спецслужбами, десятки років жили в холодному страху. Вона, як та невидима золота нитка, об’єднує у своєму просторі два світи – живих і мертвих (родовід). Конкордія – латинською означає згода, богиня згоди. Ярина нагадує мені внутрішній стан іншої жінки з далекого минулого, княгині Острозької (з ідентичного роману Марії Ткачівської), котра, втративши коханого, обирає самотність: «Тепер я знаю: шлях до себе лежить через тишу. А самотність? Хто обирає самотність – обирає себе». Наталія Дурунда виписує в романі різні види самотності, про які можна й не здогадуватись, але вони є, вони поряд з нами. Для прикладу, безногий дідусь від якого відмовилася рідня, Прокоп Устимович: «В душі кожна людина самотня, хоч поряд сім’я, діти, онуки» . І цей старший чоловік  має право на таку думку. Є в романі колишня театральна акторка, «яка була заміжня кілька разів, але власних дітей не народила, тому зустріла свою старість на самоті». Хоча її самотність насправді багатолюдна, бо жінка постійно «висне» у вікні, спостерігаючи довколишній світ, час від часу кидаючи репліки незнайомим перехожим, або сусідам. «Поліна відчула, як душу огорнув смуток. У її серці панувала самотність. Хотілося якнайшвидше покинути цей, наповнений радістю, захід» –  стан закоханого серця . «Самотність – важка ноша» – каже одного разу Поліна, Яринина донька, переживаючи за сина Гната.

Про важливість енергії роду – бачимо на прикладі Матвія. У тоталітарні часи відмовитись від батькового прізвища і взяти «зганьблене поміщицьке» –  матері, що не кажіть, було сміливо, це все одно, що ходити щодня по лезу ножа : «Від прізвища Запольських Матвій не відмовився. Глибоко в душі ненавидів владу, яка знищила шляхетний рід його матері. Носив це прізвище, як плювок в обличчя незламній системі, як символ безсмертя великої й заможної династії Запольських, яку більшовики намагалися втопити у крові». Голос рідної землі (а це далека Німеччина) несподівано починає кликати Гната, який народився… в Україні: «Гнат затамував дихання. Опустив голову. Ця земля роками голосно кликала його… Не розумів, чому, та відчував у собі нестримний потяг. Тепер усвідомив: вона – рідна колиска його матері Поліни, місце спочинку його кровної рідні».

А як бути з душею?

У романі вібрують дві сили: добра і зла. Не буває  трохи добра, чи трохи зла. Воно або є, або його нема. Ми живемо у дуальному світі, де присутні обидві згадані частки, які, насправді, складають одне єдине ціле. Людина постійно знаходиться перед вибором. Ким їй бути у житті, залежить, в першу чергу, тільки від неї. Який вибір, такі й подальші випробування. Уособленням конкретного зла в романі є представники кдб , зокрема – сім’я Грачових. Читаючи, в уяві вимальовувався Уроборос – міфологічний світовий змій, що обвиває кільцем землю, схопивши себе за хвіст, в результаті – поїдає сам себе. Дуже він нагадує Єгора Грачова, який не потерпів конкуренції в цій жахливій системі і знищує власного сина: ««Знав про кожен крок свого холоднокровно-незламного чада. Той рив під батька, мов армія кротів. Двом їм явно було тісно на цьому світі»;  « Де, як батько припустився помилки у вихованні? Чому виростив монстра? Розумів одне: занадто глибоко вселив йому розуміння відданості всепожираючій кровожерливій системі»; «Не хвилюйтеся так, – професійно роззирнувся довкола офіцер. Жінці навіть здалося, що його очі розчахнулися у різні боки. – Ми просто поспілкуємося»; «Олег стояв, мов у землю вкопаний. Серце майже не стукало. Усвідомлював, що зараз перед ним не батько, а московський полковник КДБ». Підлі методи, які використовували кедебісти, з одного боку не піддаються усвідомленню, а з іншого – чітко розумієш звідки тягнуться «ниточки» теперішньої російсько-української війни.  Тому те, що зараз відбувається – жахливі наслідки минулого. Що посіяли, те й пожинаємо. У творі прослідковуються демонологічні та технократичні ознаки нашого тривожного часу. Персонажі роману різні, але кожний з них важливий. Це все одно як великий килим, де без візерунків – ну, ніяк, не обійтись. 

 «Боже, – тихо помолилася й Поліна. – Кажуть, у найважчу хвилину Ти простягаєш людині руку. Недаремно Тебе так боїться радянська влада. Вірю, ти можеш усе, – жалісно молила. – Благаю,  – щиро просила. – Розсій цей кошмар. Врятуй… Допоможи… Спаси і Сохрани…». І Він допоміг, і Він врятував. «Нарешті в їхньому житті усе стало на свої місця». 

Яке жахливе і бридке слово «клеймо». Відмити, відшкрябати, відтерти – його можна. А як бути з душею? Чи ж є такі небесні води, якими можна було б змити той накопичений душевний біль, ті страждання? Кажуть, що в давньоримському суспільстві існувало клеймо, яке ставили на чолах людей і воно означало знак рабів або злочинців, засуджених до принизливого покарання. А душа? Як бути з нею? Вона така невидима, така ранима і чутлива? Як було тим людям, несправедливо заклеймованим і засудженим, і немає значення чи то п’ятсот років тому, чи вісімдесят, чи й зараз у фільтраційних таборах рашистів?

Душа – як невидима субстанція, має здатність пам’ятати накопичений гіркий життєвий досвід (хоч який би він не був). І це добре, бо безпам’ятство породжує омертвіння духу, а щоб цього не сталося, читайте роман Наталії Дурди «Під клеймом OST» із серії «За брамою пекла».