Далекого від нас нині 1930-го, сотник колишньої армії Габсбурзької монархії, а відтак УГА Олекса Кузьма написав у своїй праці Листопадові дні 1918 р. такі рядки: «Крайня вже пора глядіти на цю боротьбу двох народів із чисто історичного становища та імя принціпу: пізнай як слід самого і свого противника!»

Тож, коли я з цікавістю історика, почав читати новий роман Сергія Германа Готель «Цитадель» (Харків: Дім Реклами, 2021), не приховував скептичного ставлення до самої теми хай і нового твору. Адже, здавалося б, що нового і оригінального можна було б написати про перепитії польсько-української війни на Галичині 1918–1919 рр., творення Галицької Армії і т. д. Підкреслю, саме нового – після ґрунтовних досліджень О. Кузьми і решти очевидців тих подій, комплексного дослідження Миколи Литвина і решти моїх колег-істориків (Олега Павлишина, Володимира Великочого, Миколи Кугутяка,  Максима Гона), фундаментального двотомника Олександра Дєдика «Бої у Львові. 1-21 листопада 1918 року». Вочевидь тут треба було мати або письменницьке щастя, або надмірні амбіції і/або нахабство щось і комусь доводити, хай і художнім словом, про давно відомі і очевидні речі. Надто для істориків Української революції 1914–1923 рр. і Західно-Української Народної Республіки. 

У наш час «збентежених ідентичностей» (за Л. Донскісом) будь-який інститут і процес має значення. Тому, читаючи роман С. Германа, мене цікавило, а що ж нового може розповісти професійний журналіст і письменник, професійним історикам і загалові історичного цеху? Чи не помилився автор, обираючи тему і ті символічні двері, через які він захотів увійти у святая святих історичних покоїв, не володіючи, на перший погляд, ані необхідним фактажем, ані дослідницькими методами, ані пірнувши в історичні наративи, які, у кожного з історичних народів на Галичині, є, за визначенням, різними, а тому суперечливими. Адже авторові не йшлося лише про констатацію латентного польсько-українського конфлікту, протистояння кількох націоналізмів ув обраному хронотопі (українського, польського і єврейського), діалогічну міжетнічну взаємодію, яку я оцінюю як «Разом, але майже окремо», чи, нарешті, дилеми «прощання з віденством» (за М. Гоном)?

Зовсім, ні. Позаяк у дев’яти розділах, що палімпсестом розлізлися на понад 350-ти сторінках, йдеться про вічну тему – кохання, здавалося б, одвічних ворогів. Погодьмося, що ця ідея аж ніяк не нова. Згадати б, Шекспіра чи Гоголя з аналогічними мотивами їхньої творчости. Здавалося б, що нового можна мовити про українсько-польські взаємини на Галичині, окрім того, що вони у революційну добу, а ще на «кривавих землях» (за Т. Снайдером), є історично складними, такими, що й досі бентежать українське і польське суспільства. Кохання українця і польки? Річ не нова, та й не цілком нечувана, якщо згадати мішані шлюби і цілу шеренгу їхніх наслідків, з дітьми-білінгвами на чолі. Гадаю, що автор цілком свідомий свого задуму – на широкому, вміло закроєному історичними лекалами, тлі показати дилему ідентичностей – подвійних, потрійних, ще якихось, свідомого і уявного обрання того чи того шляху в житті. А ще додаймо сюди зовнішній фактор – воєнно-політичного конфлікту, який, у випадку наратора і його протагоніста, починається геть не у листопаді 1918 року!

Мене особисто заскочила інша авторова ідея: розповісти простими словами про прості речі воєнного і/або революційного повсякдення не лише у Львові, а й Відні, а то й загалом регіону Серединної Європи 1910-х. І це, треба визнати, йому вдалося. Зауважмо, що досі українська література не мала прикладів того, як можна інструменталізувати історію новітньої національно-визвольної боротьби західних українців. Адже в часи Листопадового зриву, державного будівництва ЗУНР, а відтак польсько-української війни просто не встигли з’явитися художні твори (деякі поодинокі поезії таки були, хоча й не надто знані), а уся художня продукція про досліджувані події – спогади і окремі тексти – це вже продукт міжвоєнної доби і справа української еміграції. До речі, про цей невідрадний стан речей я писав у своїй книжці «Зоосад революції» (2020), у якій зокрема стверджую про неможливість творення у ЗУНР власної культури. Переконаний, що оця «неможливість» і була цілі десятиліття бар’єром для того, аби хтось з авторів нарешті зважився написати художній твір про Листопадовий зрив, особливості польсько-українського протистояння за Львів і Галичину, а, можливо, й подальший InterRegnum. Бо ж, якщо оглянемося на ті тексти, що могли б скласти конкуренцію (якої, фактично, немає) Германовому роману, згадаємо лише роман Антона Крушельницького «Духим помахом крил», і то з великим застереженням, адже автори жили і живуть ув інших історичних добах і культурних ландшафтах.

Роман С. Германа зовсім не химерний, він радше лінійний, хронологічно і тематично виважений, однак не нудний. У його тексті відчується динаміка подій і явищ, герої – не мовчазні фігури, а активні творці свого життя в умовах етнічного різнобарв’я на Галичині, позначеного чорно-білими відблисками конфлікту нещодавніх друзів, коханців, сусідів – українців і поляків. Хоча у тексті знайдемо і австрійців, і євреїв. До слова, у романі чи не вперше в українській літературі зображений як другорядний персонаж відомий австрійський письменник, єврей, уродженець Бродів Йозеф Рот – той, який довго не міг «попрощатися з віденством».

Загалом роман С. Германа – ціла галерея відомих українських військових, політичних і церковних діячів того часу (Андрей Шептицький, Кость Левицький, Теофіл Окуневський, Петро Франко, Дмитро Вітовський, Василь Вишиваний, Лонгин Цегельський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Осип Букшований, Гнат Стефанів, Ілько Цьокан та ін.), лейтмотивом активности яких є пошук власної ідентичности в умовах Великої війни 1914–1918 років, краху Габсбурзької монархії, Листопадового зриву, творення ЗУНР і відновлення Польської держави водночас. Саме тому мене не відпускало відчуття, що історичного матеріалу, мабуть, у тексті С. Германа таки забагато. Але, якщо йдеться про конструювання «переобрамленого націоналізму» (за Р. Брюбейкером) – українців і поляків – на одній території (місті, фронті, запіллі), доброго, хронологічно вирізьбленого, фактажу не може бути мало. Тим паче, якщо з-поміж другорядних фігур Германового роману будуть активними й Юзеф Пілсудський, Михайло Омелянович-Павленко, Жозеф Бартелемі, Роман Дмовський, Євген Петрушевич, а ще осібно – Антанта. Остання вміло пересувала фігури на геополітичній шахівниці не лише повоєнної Європи, але ще й далі воєнної Галичини, перекреслюючи на ментальній мапі долі колишніх цісарсько-королівських підданців, затискаючи їх у Прокрустове ложе «інших своїх».

Лише непосвячений у особливости тексту, вважатиме роман С. Германа таким собі довільним переказом відомих історичних подій, рясно приправленим історією кохання українця Леонтія Корсаковського і польки Франки Славінської. Однак саме у діалектиці їхньої персональної історії знайдемо ключ тогочасних українсько-польських взаємин, зокрема двох різних політичних культур, національних традицій, етнічної психології тощо. Відтак фабулою Германового роману є історичне пізнання двох націй-сусідок, від державности яких і нині залежить майбутнє Серединної Європи. У ній не буде дилеми, чи кохати польку, чи любити українця, адже любов єднає.

Щоб зрозуміти це, не вистачить просто прочитати роман Готель «Цитадель»,важливо нарешті вийти за межі власних національних мурів, як сучасним українцям, так і полякам. І пам’ятаймо те, про що застерігав Олекса Кузьма: «При аналізі обєктивних і субєктивних причин наших невдач слід відкинути всякий самообман, якщо хочемо, щоб історія була справді вчителькою життя».