Можна спостерегти, що віддавна в нашій культурі час від часу з᾿являються книги – спершу рукописні – загального пізнавального характеру, проте особливі. Не претендуючи на ту чи іншу інформаційну вичерпність і, тим паче, не випинаючись своєю поліграфією, вони витворюють або закріплюють панорамність, широкі мисленні та звичаєві горизонти. До таких книг, котрі й нині «трудяться» на самоусвідомлення й розвиток українства, відношу, звичайно, деякі літописи і ранні друки, декілька антологій, словників – передовсім Грінченків, Голоскевичів та синонімічний Караванського, окремо – відповідні видання Пантелеймона Куліша, Шевченка, Грушевського. Це найвідоміші, заслужені знаменитості. Та не маймо сумніву, що існує й чимало інших правдиво потрібних, неразових книг, – на жаль, майже невідомих. Книжок-культуртрегерів. Коли вгинаються книжкові ляди й полиці (як у наші дивні, майже нечитальні часи), такі губляться, стають небажаною рідкістю. Хоч саме вони здужають найкраще підтримати живий інтерес до слова, факту й зображення, переданих на папері. Зрештою – до синкретичної доладності, яку здатна явити тільки книга.

І завважмо: від самого початку автори таких видань – люди дуже, не раз універсально талановиті. Ось Караванський – мовознавець, правозахисник, поет, перекладач; мовознавець Грінченко й історик Грушевський – водночас самобутні прозаїки (перший ще поет, педагог, а другий – урядовий діяч), Шевченко…

Тарас уклав і видав вельми повний і компактний «Буквар» (1861) для дітей, з якого, зокрема, вичитую: «З брехні не  мруть – та віри більш не ймуть», «Ледачому животові – й пироги вадять». Отож – чесність і працьовитість! А його славний, сказати б, етно-мистецький подорожній проєкт  1843–1847 років (від першого приїзду в Україну навесні 43-го й до арешту навесні 47-го) – «Живописна Україна», включно з виданням та розповсюдженням  однойменного альбому і дослідницькою працею в Київській археографічній комісії (не знаю, чи подібне ще десь у тодішній темнавій  Європі провадилося, позаяк славетного чеха Вацлава Ганку сповістили про це доволі швидко), підносить – не зважаючи ні на що! – такі цінності, як любов до рідного, красивого і доброго у повсякденні. Історія начебто звісна: уже визнаний в імперії поет і художник, автор «Кобзаря» (первородного) і «Гайдамаків», мандруючи теренами, навіть західними, рідної України (Чернігівщина, Київщина, Полтавщина,  Черкащина, Запоріжжя, Волинь, Поділля… Київ, Кирилівка…), відвідував друзів, зав᾿язував нові теплі взаємини (зосібна з Михайлом Максимовичем і Пантелеймоном Кулішем), віршував, записував народні пісні… І малював, малював, малював! Міста і села, церкви і хатини, краєвиди. Багатьох людей. В усьому щиро дошукуючись творчої й життєвої правди. І цим усім, гадаю, зцілюючи свій присаджений петербурзькою північчю імунітет.

Якраз у тій часово-просторовій мандрівці Шевченко, між іншим, читав Шашкевичеву «Русалку Дністрову», несамохіть закохав у себе княжну Варвару Рєпніну, розписав флігель у Яготині (цей розпис ще має шанс бути відновленим), уперше відвідав запорізьку Хортицю, створив свій проникливий «Заповіт» (назва не початкова), здобув високе офіційне звання художника, ступив «однією ногою» (як викладач малювання) на поріг Київського університету…

Окреслюю факти, які, без сумніву, є рушійними, іноді парадоксальним чином, у долі нашого національного генія. Разом з багатьма іншими, роблять її питомо українською, правдиво європейською. Таких подостатком у книзі-альбомі «Стежками ‟Живописної Україниˮ Тараса Шевченка», що її скомпонувала (власні есеї, ілюстративні репродукції й фотографії) і видрукувала (правда, обмеженим накладом) львів᾿янка Ірина Вовк – відома українська поетка й етноміфологиня. Видання середнього обсягу та формату, але незайво розкішне – і саме цим усебічним, а насамперед візуально-мистецьким фактажем. Його прочитуєш принаймні кілька разів – очима, серцем, власним творчим дотиканням. І згадана вище неразовість стосовно цієї книги – в тому, що її гортатимеш з однаковою цікавістю й через, скажімо, десять літ. Бо талановите в ній, у зв᾿язку з нею тягнеться до талановитого, ніби взаємно намагнічуючись… Авторка гоже згрупувала («згронувала») й описала розмаїтий матеріал, не оминувши, звісно, ні Суботова, ні Мотрониного монастиря, ні Спаса Межигірського, ні Кирилівки-Керелівки, ні «Садка вишневого коло хати…» (Що ж до останніх двох у переліку, то маємо барвисту розповідь-згадку про засновника рідного – одного із двох рідних – Тарасового села і знимку місця, де шумів легендарний садок; є й інші унікальні, з 1908 року, світлини). Вона шанобливо «пройшлася» місцями культурницької історії нашої мальовничої Батьківщини, освяченими стопою таланту з талантів, його стежками, і ця книга-альбом – то вже її стежина…

А тепер уявім собі, що хтось із наших сучасників (від початку століття) намислив би допізнавати, долюблювати отчі краї у Шевченків спосіб. Можливо, й по ознайомленні з рецензованою книгою. Адже Україна під Московщиною, заледве не втративши душу, багато що й затримала. О, цьому мандрівникові треба було б бути передовсім висококласним поетом і  художником! Оглядаючись довкола, наразі не бачу в українській культурі, навіть кілька десятиліть тому, такої, достеменно «двокрилої», особистості. Щоправда, два претенденти на неї таки є: безмежно талановитий автор верлібрів і полотен з ухилом у безпредметність, лауреат Шевченківської премії Микола Воробйов, як і до певної міри його антипод, особливо в поезії, із задатками Нобелівського лауреата, маляр і скульптор Олег Лишеґа (вже відійшов у засвіти). Обидва вони – яскраві представники поетичного модерну, але й Тарасова поезія для свого часу була явищем наскрізь новітнім; та й нині, по двох століттях від написання, багато речей поета не втрачає своєї, навіть формальної, свіжості. Треба було б ще стужитися за ріднизною в чужинецьких Москві чи Петербурзі, але сьогодні це геть не проблема… Певно, непереборні труднощі виявились би в обставинах суто наших, ментально-поспільних, побутових, інфраструктурних. Чи спроможний нині український інтелігент належно прийняти гостя, хай і невибагливого, замешкати його? І скільки знайдеться серед маєтних українців охочих поважно сприяти творчій особистості? І яка держадміністрація звернулася б до мандрованого митця з проханням дослідити і художньо зафіксувати певні терени, фінансово забезпечивши цей захід, чи конкретно займалася б ширенням його народознавчого альбому? У ХІХ столітті це спрацьовувало в режимі швайцарського годинника. А як передбачити в нинішніх умовах, без огляду на карантинні обмеження, параметри синдроматики Лукашевича (маю на увазі поміщика-грамотія, який на очах у Тараса спокійно вдарив свого слугу, що навічно розвело гостя й господаря)? Або й синдрому Куліша (попри визнання небуденності Шевченка – «творча» заздрість, вѝгодлива підтримка тощо).

Цей клубок можна було б розмотувати й розмотувати… Чи не задля майбутньої писемно-культурницької утопії/антиутопії? Але в будь-якому разі талановиту книгу-альбом Ірини Вовк, що містить ретельне реферативне дослідження і натхненну популяризацію етно-мистецького, літературного й синівського подвижництва Тараса Шевченка під час його ранніх подорожей в Україну, слід перевидати належним накладом.