Новий роман Олександра Вільчинського «Інші двері» –  абсолютно вільна за формою проза, цікава своєю здатністю глибинно осягнути реальність. Безумовно, що основу  роману становить особлива, інтелектуальна, духовно-лірична харизма письменника. Його авторефлексія, на мою думку,  є ознакою фахового  стандарту. Адже на моє глибоке переконання, про що б не писав Олександр Вільчинський, він пише про себе. Тому що мистецтво прози – це завжди про себе. Це зустріч із собою. І це завжди переконливо. І завжди зачіпає. Пропоную декілька своїх розмірковувань і спостережень, що виникли після прочитання роману.

 Спостереження перше – пам’ять

 Мене не покидає відчуття, що я прочитала  історію родини,   щось на зразок  «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі, але же, даруйте, хіба можна порівняти об’єм текстів! Як це вдалося письменникові? За рахунок яких літературних засобів, а чи їхнього синтезу, створено адекватну просторовість й одночасно наповненість  змісту? Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік,  в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. Що саме згадує наш автор, а з ним і його герої, і що з їхньою пам’яттю відбувається, коли вони згадують? Саме у такий спосіб кожного разу ніби триває перезапис заново подій минулого. Читач відчуває, бачить, чує, як вони розмовляють, чогось бажають, чогось очікують, всіх люблять і всіх пам´ятають, або пам´ятають вибірково…Проза роману насичена формою внутрішніх монологів, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам´ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Запам´ятався  символічний образ сільського цвинтаря – метафори зв´язку поколінь, що так чи інакше впливає на сьогодення.

Спостереження друге – фройдівське

Багато чого можна пояснити, якщо знати основи вчення геніального психіатра Зігмунда Фройда, зокрема, про  неконтрольовану підсвідомість, що у багатьох випадках впливає на особистість,  на її пам’ять, пояснює проблеми комплексів, фобій та іншої чортівні! Письменник використав один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажів, коли їхня пам’ять – це потік, у котрому “нелогічно» перетинаються елементи раціо/емоціо та інтуїції. Відповідно автор запровадив цілий ряд стилістичних новацій, а саме, переривання фраз, пропуски слів, що ілюструють забудькуватість, провали в пам’яті або раптові осяяння, образно кажучи, стрибкоподібність мислення своїх персонажів. (« У такі моменти, коли в кімнаті стає тихо, то вона просто лежить і згадує, їй тепер легше згадати те, що було давно, ніж те, що робила нині чи вчора… Війна… Маріїні думки рвалися й плуталися, мов нитки із старого клубка, і їй вже важко було зібрати їх і зв’язати докупи»).

  За словами автора, головні герої  –  «три споріднені душі, три лінії життя, три погляди на одні й ті ж події, кожним прожиті по-своєму».  У кожного персонажа є своє індивідуальне обличчя, своя доля і своє призначення, а ще  по кілька  персональних коротеньких розділів, де вони мають можливість зіграти ролі  очевидців і учасників спільних подій. Автор дивиться на досить драматичні повороти сюжету очима своїх героїв одночасно, майстерно використовуючи потенціал паралельної оптики,  ніби вивертає дійсність навиворіт і показує її з боку лаштунків (якщо вже продовжити асоціації з виставою). Композиційний каркас, що ідеально тримає  конструкцію роману є очевидним, не вельми прихованим, однак його можна не помітити, тому що гіпнотизує, принаймні, мене,  мінливість зчеплень/розчеплень та  обертання його численних  сфер.

Олександр Вільчинський – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм неочевидний, його ще треба помітити й виловити!  Принципова особливість твору – автор занурює читача в илюзію присутності у свідомості персонажів. («Він уже давно помітив, що книги й ті його «польоти-ульоти» не заважали одні одним. Найчастіше все відбувалося приблизно так: він починав читати і деколи вже з першої сторінки раптом переставав бачити літери, хоча в такі моменти рефлексивно ще продовжував водити очима по рядках, але... був уже не тут. І це не залежить від книжки, а від чого — невідомо. Хоча якщо книжка попадає цікава, то й польотів не треба. А якщо вже злетіти гарантовано швидко, то тільки алкоголь. Щоправда, тоді стрімкий політ і стрімке приземлення, а часто ще й мордою в баюру».

Історія, авантюра і фантасмагорія

У життя героїв втручається історія – минула і найсучасніша («Ти шо, поранений?.. А яка бригада? –   Добровольчий корпус, перша окрема штурмова рота, –  відповів брат, знявши долоню з грудей.  – Слухай, друже, вибач…Я ж також там був, в смислі, в АТО…Сімдесят друга бригада, саперний взвод, і піднявши правицю, продемонстрував відсутність двох пальців, мізинця й безіменного, а від середнього залишився лише обрубок…»). Щедро  використані  елементи, що мають фольклорно-казковий  присмак: місцеві міфи-легенди, прикмети, повір’я розсипані по сторінках книги. Це –  яскраве фентезі, до якого   органічно додаються звірі, птахи, комахи, дерева,  теж є частинкою повсякденного приватного життя. («Там, на Загреблі, як називають у селі той куток, колись і справді був замок. З дитинства вони чули про начебто якісь Залізні двері, про які ще бабуні її бабуня розказувала,що, мовляв, за ними відкривається підземелля аж до Крем’янця і Почаєва. Втім, ті двері хто тільки не шукав, бо начеб за ними ще й скарби гетьмана Богдана, як казав тато, заховані…Люди кажуть, шо то чари-мари…Де ті двері, ніхто не знає, бо хто їх знайшов і зайшов у них, то потім не пам’ятав нічого…Старий ставав молодим, а молодий міг на очах постаріти чи залишитися з дитячим розумом»).  Принагідно нагадаю, що Олександр Вільчинський – автор вельми популярних серед читачів детективів. Тому абсолютно логічною є авантюрна ліния сюжету про «чорних археологів», які копають на приватному городі й таки знаходять  двері, хоча, шкода, «інші»… Роман містить трагічне, комічне й ліричне начала, поєднані між собою так тісно, що не відразу можна визначити пріоритет,  і ця контамінація, цей мікс подробиць подій,  на мою думку, додають  потужності    силовому полю  впливу на читача.

Прихована іронія – ознака інтелекту 

Вельми приваблює гумор прозаїка, що має різні тональності, проте в його основі лежить легка іронія під маскою серйозного, у нашому випадку, серйозного тону оповідача. Ось дещиця прикладів вельми характерного оповідного стилю  для нашого автора: «Там завжди було найбільше болото, бо вулицю на честь першого космонавта назвали, але так і не заасфальтували, і в дощ на Гагарінській болота було по коліна. Алік колись назвав це символом епохи…Тесть мій вернувся з війни, ще тамтої, без ноги, то його щороку заставляли на комісію з’являтися, підтверджувати групу інвалідності, так ніби нога могла відрости…Від хитавиці старий диск проскакував, і Сінатра тричі починав з того самого, поки дорога нарешті не стала рівнішою»). Добра іронія і …трагічна іронія долі у фіналі, коли «манюсенький осколочек» у грудях  Аліка почав свій кривавий шлях до його серця.

Coda 

Модерний реалізм, як орнамент авторської нарації, спонукає мене до ще одного висновку, на цей раз, підсумкового:  головні герої –  це  не так персоналії, як їхні думки, почуття і пам’ять. І вже разом із ними читач ніби передивляється   і пригадує  постдраму  свого власного життя. Упевнена, що роман Олександра Вільчинського «Інші двері» допоможе зацікавленому читачеві  більш прискіпливо  подивитись на себе самого, навчіть прислухатись до внутрішніх діалогів свідомості та підсвідомості. Письменник воскрешає  давні й прості істини, котрі забуваються в стильовому хаосі сьогодення. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі і віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ у людині, котра проходить випробування долею. («Мамо, мамо! Хвилину, не більше, тривало те їхнє стояння в сінях, він ніжно й водночас міцно тримав маму, начеб повз них мчав швидкий поїзд, найшвидший з усіх можливих, беззвучно і невпинно»).

 Коли прочитаєш цю книгу, усвідомлюєш подальшу неможливість дивитися на речі, що наповнюють твоє життя, як на узагальнені й невартісні,  –  складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш…