Здається, що описані, переписані, переказані історії про так званого «карпатського Робін Гуда» вже вичерпали себе і сказати щось нове радше неможливо, аніж реально. Проте новий роман прикарпатської письменниці Марії Дзюби «Писане серце» (Див. Дзюба Марія. Писане серце: роман, Львів: Апріорі. 2020. 452 с.) зумів заговорити до свого читача раніше невідомими істинами та символами.

Народний месник Олекса Довбуш у романі письменниці постає збірним образом тих кмітливих та непокірних «гуцульських стрільців», які так ревно та наполегливо відстоювали права простих селян. Знахабнілі польські магнати, панки та підпанки пекучими батогами своїх податків, наруги та знущань в’їдалися у шкіру беззахисного сільського люду. Здавалося, що ці знущання триватимуть вічно і вирватися з-під ганебного панського чобота неможливо. Але, як у добрій та гарно скомпонованій казці, з’являється герой, який береться покласти край жорстокому пануванню та знущанню над людьми. Слід звернути увагу на те, що із тексту авторки можна відчути не лише сильний та мужній дух Довбуша, а ще і його ніжну й трепетну душу, яка здригається від гучної гуцульської пісні, тривожиться від символічних знаків природи і з таким трепетом та пієтетом піклується про своїх побратимів, що це викликає повагу та захоплення.

Проте слід повернутися до самого початку, оскільки вступ до історії, яку майстерно подає авторка, починається з тривожних та хвилюючих подій. Нещасна та покривджена дівчина біжить полем, заливаючись слізьми. Що ж трапилося з нею? Неминучість та панічний страх відчуваються уже з перших рядків: «Біжи, дівко, біжи! Ридай, небого, ридай! Рви на собі волосся, бо сорочка на тобі вже порвана! Та якби лише сорочка! Твої ясні, гей би дві небесні повні, колінця горять від наглої сили їх приборкати» (с. 9). Такий вступний фрагмент викликає своєрідний подив і нерозуміння: чому в книзі про Довбуша історія починається з наруги над бідною нещасною селянкою Ксенею? Такий авторський хід зумовлений специфічним художнім обрамленням, оскільки ця дівчина, яка стала джерелом сили для Олекси, його натхненням та розрадою, в кінці роману стане його ахіллесовою п’ятою.

Але про це пізніше. Спершу зосередимо свою увагу на майстерній та послідовній манері авторського викладу. Багата та різнобарвна письменницька мова переплітається із яскравою та запашною гуцульською говіркою, що слугує своєрідним елементом для розкриття світоустрою простого гуцульського села. Письменниця наділила діалоги сакральним гуцульським діалектом, проте авторські ремарки та міркування воліла залишити літературними: «– Іди здорова, Ксене. Та й дєкуємо тобі, шо-с одна-єдина на наш ґвалт прибігла, коли ті збуї нас так тєжко били та й рабували. А решта всі навколо, ади, певно, лиш втішєлиси біді наші. Файна то собі худоба в людські подобизні! Ади, браму на тріски рознесли, двері поломили! Аби їм так кости чорна година ломила!» (с. 43).Це дозволило авторці продемонструвати як яскраву гуцульську ментальність, так і власне авторську майстерність. Мова для М. Дзюби слугувала тією необхідною та ключовою ланкою зв’язку між її письменницькою душею та єством корінного та істинного гуцула.

У найкращих зразках канонічної української класики зобразила авторка й непересічний та неординарний образ головного героя роману – Олексу Довбуша. Сильний і від природи мудрий та поміркований, жорстокий у стосунку до ворогів, проте чуйний та ніжний до побратимів і близьких, Довбуш став носієм контрастних та непоєднуваних між собою людських якостей. Його спрагла до справедливости та правди гуцульська душа ніколи не дозволяла собі переступити тривку межу: «– Я вбиваю лише в рівні борні. І не грабую, а награбоване відбираю, аби людем вернути. Ти се добре знаєш. До рівної борні прийдеси й вам зо мнов стати, єк не врахуєте отут сказаного» (с. 211).Олекса добре засвоїв батькову науку і ніколи в житті не дозволяв собі ані битися з неозброєною людиною, ані вбивати людину, щоб іншим було лячно, а чи навіть присвоювати собі більшу частину відібраного у панів майна. Відчайдушний опришківський отаман зарекомендував себе гідно та гордо, його соратники понад усе цінували його мудрість та справедливість і вірили Довбушеві, як власному відображенню у дзеркалі.

Варто звернути увагу на те, що письменниця, змальовуючи образ безстрашного народного воїна, захоплювалася не лише його шаленою та неосяжною відвагою, а глибиною та широтою його чуттєвої натури. Олекса умів не просто чути звичні звуки природи, він умів відчувати їх кожною клітинкою свого серця: «Любувався Олекса, як кучерявиться біластими баранами вода на великім камінню, грає таємничим одвічним шумом, несеться прудко і звивисто, дихає прохолодною свіжістю і чистотою… Ріка ця відчувається йому, наче ще одна вена в тілі, що задає якусь особливу гру життєдайного руху, аж тіло легшає, мов до злету приготоване» (с. 195).

Лише така спрагла та чуттєва людська натура змогла перейнятися всіма кривдами та жалями звичайного кріпосного люду. Страждання та біди простих людей Олекса відчував з подвоєним болем, множив їх на важливі категорії людськости, і вони віддавали у його свідомості некерованими приступами люті та ненависти. Проте таке неконтрольоване шаленство герой приборкував незбагненною силою своєї надмірної віри справедливість. Письменниця зобразила опришків не страшними та загрозливими варварами чи «збуями», як їх називала шляхта, а набожними та сакрально закоріненими людьми. Кожен свій похід на нещадних ворогів опришки починали з молитви та із запального аркана – священного гуцульського чоловічого танцю. Такий ініціальний чоловічий союз, умовно іменований арканом, додавав сили та відваги перед прийдешніми подвигами: «А може навпаки – цей Аркан є близнюком небесного сонця, що поселився на землі і вибухає магічними вібраціями, які коронують кожне відважне серце? А в єдності такі серця розпалюють потужну ватру високих устремлінь, намагаючись освітити чорні дії і наміри чорних душ та визволити з них вічно крадене в людей щастя» (с. 68).Тоді опришки відчували неймовірну і досі неосягнену їхніми душами єдність та спільність, енергетичний та нерозривний зв’язок із природою, землею, із тими першочерговими витоками їхньої сутности, які й додавали снаги та сили у запеклій боротьбі за справедливість.

Репрезентантом беззаперечної віри та відданости є дід Макар, якого авторка зобразила як відлюдника, проте наділила його голосом совісти та глибокої мудрости: «А щодо Бога, то скажу тобі то, що єкраз прийшло на ум: єк ми ше не гідні і не доросли розуміти Бога, ані Єго промислу, то Богу натомість має бути дуже просто розуміти нас – чого ми, осьде, під хмарами на Верховині. Чого-смо заповідане ним терпінє і смиренє мусили під ноги взєти, а натомість бартки наострити» (с. 201). Вводячи в канву свого тексту такого героя, письменниця, на нашу думку, намагалася акцентувати на тому, що будь-який нестримний та відчайдушний молодечий норов потрібно гасити виплеканою часом та настояною на прожитих роках мудрістю і поміркованістю.

Із ніжним трепетом та чуттєвістю зобразила авторка й образ Ксені – коханої Олекси Довбуша. Почавши свою масштабну оповідь із страшної трагедії бідної дівчини, авторка вела її шляхом гірких потрясінь та поневірянь, аж доки вона не знайшла спокій в обіймах коханого чоловіка: «Але… ці очі. Думка знову й знову до них вертає. Все таки вона й не уявляла собі такого ніколи, аби людські очі могли лиш за одну мить так черкнути поглядом об саму душу. Від цього помислу їй робилося так просторо в грудях, аж хотілося заковтнути вітер, злетіти понад Зелену Верховину і ширяти, ширяти собі вільною орлицею» (с. 45). Жертовність та місткість жіночої душі настільки неосяжні та невідомі, що й досі непідвладні ані людському розумові, ані часові. Осквернені душа і тіло молодої дівчини більше жадали помсти, аніж любови, тому вірна супутниця відважного ватажка опришків безболісно ділила свого чоловіка з нетрями писанкової Верховини, з густою крислатістю її лісів та гір, з відданими братами-однодумцями… Без вірного та мужнього чоловічого плеча Ксеня гідно переживає втрату їхнього спільного дитяти, достойно витримує смерть найближчої їй людини, місцевої знахарки Оди. Загартувавшись втратами та болісними потрясіннями, Ксеня перетворюється на жінку, що своїми гадками лякає Олексу, який ніколи не відчував страху у своєму єстві. Проте в той же момент надає йому сили та натхнення на нові подвиги. Кожне нове повстання проти кріпацької системи для молодого та сильного отамана – мовби подушне до скарбниці його совісти.

М. Дзюба продемонструвала свою майстерність і в зображенні процесу підготовки до походів. З такою чіткістю та послідовністю авторка зображувала кмітливість та вигадливість опришків, що вкотре повертає читача у той далекий доцивілізаційний час, коли люди черпали свої сили від природи, де за всім необхідним чимдуж мчали до лісу, де за кожною новою думкою та ідеєю стояв глибокий, непізнаний досі ніким людський розум. Опришки славилися своєю вигадливістю та кмітливістю, тому авторка цю ключову рису виводить на п’єдестал всіх подій: «Плелися також сіті різних розмірів з вимоченого в лою бадилля старої кропиви та кінського волосу, що були не менш важливою зброєю, ніж кріси та пістолі. Сіть, залежно від розміру, накидалася на одного чи на багатьох людей і вони легко у ній заплутувалися та ставали безпорадними» (с. 377).Мозковим центром всіх операцій, безумовно, виступав Олекса, візитною карточкою якого були так звані опришківські універсали, підписані самим ватажком. Бачачи автографовані підписи самого Довбуша, пани не тямилися від страху та безвиході. Здавалося, над Олексою і справді почаклували тих дванадцять мольфарів, про які говорила у своїй легенді Ксеня, зробивши його невразливим та безсмертним, та лише істинні побратими знали слабке місце їхнього ватажка. І тим місцем виявилося відчайдушне та спрагле любови серце завзятого воїна, у яке так непомітно та непередбачувано помістилася його кохана. Прагнучи помстися за смерть свого сина та за передчасну кончину Оди, Олекса вирушає до свого затятого ворога Стефана Дзвінчука, який і вкоротив віку славному ватажкові опришків Олексі Довбушеві. Та на цьому історія не закінчується (хоча в романі авторки цей епізод стає фінальним акордом), вона продовжує жити в серцях та діях затятих відчайдухів, які не можуть знести наруги над своїм народом.

Безумовно, у зображенні писанкової та екзотичної Гуцульщини, чарів її магічної краси та етнічної своєрідности М. Дзюбі немає рівних. Передовсім кидається у вічі вправна й відточена душа художника, яка помічає найтонші нюанси: «Сонце вже було низенько і луговина над рікою пістрявіла усіма барвами гуцульських вишиванок, грідушок, стрічок, дармовисів, віночків… Посеред луговини дівчата з розпущеними косами квітчали купальське гільце та плели собі віночки. Хлопці поруч обвивали акуратно соломою колесо – символ сонця, який опівночі покотиться, обійнятий полум’ям до ріки, аби вогонь зріднився з водою і творив щасливе буття на землі для людей і тварин, дерев і всякого зела» (с. 144).

Згодом ловлять за душу влучні та доречні дотепи, які свідчать про ваготу народної мудрости та вигадливости. Авторка вирішила розбавити серйозність та виваженість дій опришків масними жартами, коломийками, співанками та специфічним гуцульським гумором. Вибрала письменниця для такої місії реального персонажа, опришка Семена Киселюка, який був «…як світильник у печері. Чим темніше, тим світло яскравіше. Завжди веселе і влучне до кожного моменту Семенове слово розганяє туман у ватазі, нагадує, що життя домінує над усіма прикростями і перемагає, якщо тим прикрощам просто розсміятися в лице» (с. 161). Цим самим авторка продемонструвала свою глибоку та всепоглинаючу закоріненість у скарбницю народної мудрости.

Уже минають століття, а загадкова та знакова постать легендарного і кмітливого ватажка опришків Олекси Довбуша й досі захоплює і цікавить. І скільки б хтось не гасив вогонь історичної правди та дійсности, дим від нього заполонює кожну шпаринку такої гіркої буденности. Ми вартуємо нашого минулого рівно настільки, наскільки даємо йому право воскресати у наших серцях. Такі історії не повинні воскресати – такі історії повинні жити. Повинні відлунювати в серці тривожним звуком трембіти, звучати дзвінкою гуцульською піснею, осідати з подувом першого весняного вітру на писанкову верховину, на той славнозвісний Писаний камінь, який ще й досі одухотворений символічно-сакральним духом.