Re: цензії

18.01.2021|Валентина Семеняк
Маємо пам’ятати: у кожного з нас своя, наймиліша у світі «Загребля»
17.01.2021|Олександр Козинець
Добро, яке випромінює радість
17.01.2021|Ярослав Поліщук
Знаки часу
15.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Митець живого слова і думки
13.01.2021|Ігор Фарина, член НСПУ
Голоси з перехрестя епох
12.01.2021|Сергій Синюк
Наука болем
11.01.2021|Богдан Дячишин, Львів
Сотворіння живого слова і думки
11.01.2021|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Божі птахи прилетіли: минуле і сучасність в жіночому письмі Наталії Яреми
11.01.2021|Віктор Шарпатий, доктор історичних наук, професор
Лідер, якого пощастило мати Франції
10.01.2021|Ніна Головченко
Погані слова та капосні історії для дітей від Івана Андрусяка

Re:цензії

23.11.2020|08:48|Євген Баран

Станиславів - Станіслав - Івано-Франківськ: краєзнавчі версії Петра Гаврилишина і Романа Чорненького

Петро Гаврилишин, Роман Чорненький. Станиславів: віднайдені історії. – Брустури: Дискурсув, 2020. – 256 с.

Цим історіям бракує сюжетної інтриги і забагато у ній необов’язкової історико-патріотичної дидактики. А чому так сталося у цій книзі? Бо вона не планувалася книжкою, а відкривалася у вигляді газетних публікацій. Для книжки варто було всі історії доповнити і дещо змінити. Але, усі мої претензії є віртуальними, сиріч альтернативними. Бо книжка є такою, якою є. І як така, - виглядає цілком пристойно. Написана легко, доступно, що мене «лякає» в істориків. І з тією професійною недобалаканістю, яку старі історики мали за «святую святих».

Історичне краєзнавство набирає ваги. Глибина краєзнавчих досліджень конкретизує історичні висновки. В Україні історичне краєзнавство існувало на рівні ентузіястичних поривів одиниць, як і літературне. І було таким дилетантським, що інколи виклало здивування, як історичні дослідження у нас виростали у претензійно-наукові.

Для мене клясичним варіантом історико-краєзнавчих досліджень є серія польського історика і краєзнавця Станіслава Ніцеї «Кресова Атлантида» (2012-2019). Написана з претензійно-великопольських позицій, книги цієї серії (чи не всіх тринадцять) відтворюють життя поляків на східних кресах – Східній Галичині. Там є легкі виходи на українство. Але настільки легкі, що нагадують «звук павутинки» - подув і нема.

Проте Ніцея відтворив ілюзії польських поколінь, які жили на українській землі майже шість століть (без двох років, від 1342 до 1939), а тому цілком вважали її своєю вотчиною.

Молоді історики Петро Гаврилишин і Роман Чорненький не створили ілюзії української, бо надто багато у книзі реверансів до Польщі й закликів до польсько-українського порозуміння. Так ніби головна перешкода цього порозуміння – галицькі українці.

У книзі маємо декілька історико-краєзнавчих блоків: «У складі Австорійської імперії та Австро-Угорщини», «Вир Української революції», «Міжвоєнний період – затишшя перед бурею», «Війна, що найбільше змінила Stаnisławów і не тільки», «Радянський період».

Серед матеріялів цієї книжки найцікавішими виглядають нариси Первого циклу. Бо тут є і про Францішека Камінського, батько якого похований біля польського костьолу в Отинії, про боротьбу між Коломиєю і Станиславовом за єпархіальну столицю, про Агатона Гіллера, Івана Франка, Андрея Шептицького, Артура Німгіна, який був найдовше з усіх відомих бургомістром Станиславова, Володимира Гнатюка.

Щодо Другого блоку – про українську революцію, то у ній бракує критичної оцінки Євгена Петрушевича. Немає матеріялів про Окуневських, Теофіля і Ярослава, про Миколу Євшана, нічого не сказано про Петра Бубелу, хоча ім’я згадано, як людини, яка підготувала ґрунт для державного перевороту у Львові 1 листопада, на завершальному проведеного Дмитром Вітовським. Хоча є історія Петра Болбочана і частково Петлюри. Можна було сказати і про Олександра Петлюру (1881-1952) і про Степана Скрипника – Патріарха Мстислава (1898-1993), молодшого брата і небожа Симона, які одружилися на станиславівських сестрах Вітковицьких.

Серед матеріялів Третього блоку – міжвоєнного Станиславова – то цікавими видаються нариси про Юзефа Пілсудського, Нестора Махна і Теодора Цьоклера.

Воєнний Станиславів – чомусь уваги найбільше зосереджено на голокості жидів (на 1939 рік у Станиславові проживало майже 27 тисяч жидів, майже 24 тисячі поляків і трошки більше 11 тисяч українців, а жертв голокосту називають близько 100 тисяч), про блаженну Марію Антоніну Кратохвіль, що була похована на міському цвинтарі за нинішнім драмтеатром і могила якої втрачена,  і шефа станиславського гестапо Ганса Крюґера, що був арештований лише 1965 року, засуджений до довічного ув’язнення, але за два роки до смерти в 1988 році випущений на волю (крайнощі європейської демократії).

Найстатичніший і найневиразніший останній блок, про радянський Станіслав, дуже багато статистики і мало «крови» живої історії.

Як і відсутня унікальна історія про врятування поляками пам’ятника Адаму Міцкевичу (описана у книзі спогадів Тадеуша Ольшанського «Станиславів, однак живе»). Як за одну ніч Казімеж Татара (1904-1978) вкрав пам’ятника з перед носа гітлерівців, які хотіли відправити його на металобрухт, а потім так само за одну ніч поставив на постамент, коли Станиславів було визволено совіцькими військами (Татара, як і всі поляки, сподіялися на повернення кордонів ІІ Речі Посполитої, не дивлячись на їхнє незаконне захоплення земель Східної Галичини).

Але всі історії в цілому окреслені професійно і дають можливість розширення пошуків і виповнення забутих чи й незнаних сторінок.

Історія ж бо завжди балансує між незнаним і забутим. А між ними походжає собі Краєзнавець і олюднює події. Зі Статистики творить Живі Сюжети.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери