Читача завжди цікавлять книги про речі невідомі, мало висвітлені в літературі або й узагалі заборонені і які при цьому мали б художню цінність. Життя-буття в сучасному монастирі, без сумніву, – не виняток і зацікавить багатьох. Досі, здається, такого твору на галицьких теренах не було. Його автор – наш співвітчизник, а сьогодні – громадянин США, взяв на себе сміливість написати про один із монастирів Західної України, де він провів частину свого життя.

Втім, Петро Камінський не став надто зупинятися на детальних описах побуту чернечої спільноти, а поставив перед собою надзавдання – показати читачеві проблеми духовного рівня. Головна тема „Останньої війни” – складнощі, з якими зіштовхується головний персонаж – отець Василь, – коли вирішує оформити стіни храму зображеннями подвижників, які віддали життя за Україну.

Через образ головного героя – отця-екзорциста Василя – автор розкриває специфіку життя у монастирі – у постійних молитвах, відреченні від світу. Оскільки життя на місці не стоїть, то світові зміни не могли якось не вплинути і на життя в монастирі. Але попри те, ніколи не мине актуальність Божої благодаті, потреба в наближенні до Бога. 

Багато місця П. Камінський відвів для платонічної любові, яка служить прагненням представника ліричної лінії роману до осконалості, бажання любити не тіло, а душу, і духовного єднання з головною героїнею книги: „Ліда. Вона, як зірниця, запалила широкі обрії його маленького життя. Як схід сонця, спалахуючи, освітлює те, що ховалося під покровом ночі, так вона вивертала навиворіт все, що так щільно приховував безтурботний, впорядкований монастирський побут”.

Моя оцінка була б не повною, якби я обминула увагою другу сюжетну (бурлескну!) лінію книги „Остання війна”, що представлена священиком-монахом Мироном – антиподом отця Василя: автомобілістом-лихачем, не байдужим до чарки, ласим до жінок, простюхом, хамом і взагалі циніком. А сцена вечірки в ресторані „Під конем”, яку влаштував цей неправильний монах – на мою думку, найефектніша і наймайстерніша в творі, так асоціюється зі сценою поминок в геніальних „Сестрах Річинських” Ірини Вільде, завдяки колоритним персонажам, психологічності, галицькій та гуцульській говірці. Читач, познайомившись із розділом „Друзі”, ні на мить не засумнівається, що письменник списав його з конкретної забави, зі знайомих йому осіб, а застільні репліки п’яних бенкетувальників –  перенесені на папір не з уяви, а – з реальної дійсності...

В книзі зустрічаються й інші цікаві персонажі, як от тітонька Рахиль, яка має так багато спільного з мудрими бабусями народних казок. Як Іван-царевич іде на пораду до древньої бабці, так і Василь звертається до тітоньки Рахилі в тяжку годину, коли ніде притулити голову. Тільки ж казкова бабця живе в дрімучому лісі, у хатинці на курячих ніжках, спілкуючись із котом та совою, а сучасна пенсіонерка Рахиль – в аварійній квартирі зі щурами, які поводяться досить толерантно. Запам’ятовуються  близнюки Петро й Павло – монастирські кухарі, які в минулому воювали в Нагірному Карабасі. Щось богатирське, з народних легенд, просвічується в цих добродушних персонажах, завжди готових прийти на допомогу друзям.  

Однак, звертаючись до фольклору і стоячи на традиціях класичного сюжету, П. Камінський не відхиляється від сучасності. І не лише тому, що події твору відбуваються в наші дні. Неважко здогадатися, що він захоплюється кінематографом, бо в романі простежуються риси, притаманні кінострічкам Голівуду: зокрема, видовищність, спецефекти, баталія з монстром (в даному випадку – з дияволом), епізодність, неодмінний хеппіенд з перемогою добра. Тож із чіткими розділами та цікавим розгортанням сюжету – роман „Остання війна” можна покласти в основу кінофільму. І залишається тільки  дивуватися, що автор відмовився від якогось складнішого закінчення, ніж у романі, адже з перших сторінок зарекомендував себе добрим оповідачем, що відчуває сюжетні лінії і вміє творити інтригу! Але його можна зрозуміти, якщо припустити, що твір – якщо не автобіографічний, то принаймні – про близьку йому людину, скажімо, приятеля Петра Камінського, з якого він змалював головного персонажа і для нього, вочевидь, було принциповим – не відходити від житейської достовірності.

Враховуючи все це, можу зазначити: трилер „Остання війна” – це твір нового покоління, це – нове слово в сучасній українській літературі. За такою прозою – майбутнє, за умови, якщо автор не задовільнятиметься легкими варіантами, обминатиме проторені дороги,  шукатиме власну стежину, яка приведе його до творчої досконалости!