Сергій Постоловський. Диктатор. – Х.: Фоліо, 2020 

Цей роман – динамічна, гостросюжетна і захоплива подорож у наше сьогодення з далекого 2068 року, коли Україна стала квітучою державою лише завдяки жорстокому Диктатору. А також історія про те, як і хто його вибирав, шукаючи не стільки месію, скільки противагу Росії. «В тому образі було щось від Скоропадського, а щось і від Петлюри, - розповідає онукові друг Диктатора, - нагадувало азійських лідерів типу Лі Куан Ю, але також і білоруса Лукашенка». Тим не менш, нового президента любили бідняки, віддавши йому право на розстріли і розправи, Розповідає своєму онукові історію сходження нового диктатора його найближчий друг, якого так само «любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти», і ненавиділи вороги. Зокрема американські та російські шпигуни, один з яких робив усе, щоб  «рівень ненависті до «хохлів» зростав і так міцнішала державна машина, замішана на релігії і тоталітаризмі, імперськості та нахабстві, силі і підступному обмані, який не можна було пробачати» і навчав «тих «комбайнерів» та «шахтарів» з Бурятії, як правильно та ефективно вбивати людей», а другий просто відстрілював людей на Майдані, будучи одним із тих самих снайперів. Вражаюче, психологічне, фантастичне чтиво – справжній конспіралогічний роман про наше недалеке майбутнє.

Славенка Дракуліч. Кафе «Європа». Життя після комунізму – К.: YakabooPablishing, 2020 

У цій відвертій екскурсії міським життям Будапешта, Тірани, Варшави та Заґреба, які ще продовжують акліматизацію в пост-комуністичних реаліях, її авторка – відома хорватська письменниця не пропонує простих рішень чи політично-знеболювальної терапії. Вона просто фіксує побачене по той і це бік колишньої залізної завіси, пропонуючи свої точні, але людяні спостереження, цінні потужною емоційною відвертістю та ограненою ясністю інсайтів. «Подорожній також помітить багато прозаїчних моментів, як от повсюдний дивний та нав’язливий запах, брудні вулиці, зіпсуті зуби місцевих, дивне ставлення до грошей, проблему з громадськими вбиральнями, те, що більшість людей брешуть чи хитрують, або ж мають звичку обвинувачувати інших у кожній своїй невдачі... – констатує авторка. - Не достатньо стверджувати, що справа в різному сприйнятті минулого чи концепціях часу. Але відвідавши ці краї, ви швидко усвідомите, що ми, східноєвропейці, існуємо в іншому часовому поясі. Ми живемо в цьому столітті, та, водночас, успадкували минуле, сповнене міфів та казок про кровну та національну приналежність».

Залця Ландман. Моя Галичина. Край за Карпатами. – Чернівці: Видавництво 21, 2020

Більшість подій у цій книжці розгортається у Східній Галичині й зокрема Жовкві, рідному місті авторки, а її головний колективний персонаж – найближче оточення: батько й мати, дідусі й бабусі, дядьки й тітки, кузени й кузини, друзі й знайомі. Саме вони є оповідачами або дійовими особами плетива нескінченних історій, які утворюють наративний простір цих спогадів. А поза тим тут діють також десятки інших персонажів – епізодичних і випадкових: польські поміщики, українські селяни, хасидські вундеррабі, австрійські гусари, російські козаки, єврейські комерсанти, орендарі, шинкарі, шадхени (шлюбні посередники), жебраки, міські божевільні, священики, черниці, няні й служниці тощо. Під пером швейцарської письменниці ще раз колоритно постає автентична панорама Східної Галичини початку 20 ст. – з усім своїм розмаїттям, буднями й святами, соціальними контрастами й історичними катаклізмами. «Змінилися, однак, коментуючі надписи біля зброї в «Міському музеї Лемберга», - згадує авторка львівські новини недалекої давнини.  Спочатку алебарди й бердиші були означені як зброя середньовічної міської сторожі Лемберга. А про шаблі з їхніми розкішними, тонкими грифами, можна було вже з надписів, Які були вигравійовані на лезах, довідатися, що ці розкішні мистецькі витвори аристократи дарували своїм синам на повноліття чи до дня чоловічої зрілості. За потенційних ворогів тут, у цій найсхіднішій частині країни, вважали, через сто років після перемоги над турецькими військами та їхнього вигнання з простору слов´янських поселень, безумовно, росіян. Але що ж стояло на коментуючих табличках тепер? Це була - так гласили віднині надписи - зброя бунтівливих селян-кріпаків, якою вони билися з польськими магнатами».

Лана Перлулайнен. Правила ходіння проти вітру. – Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2019

Чарівний колорит львівського середмістя в романі Лани геть не схожий на пишну гастрономічну картинку Юрія Винничука, - зауважує Галина Пагутяк у передмові до цієї незвичайної історії. - Тут погана каналізація, протікають дахи і тхне дешевим варивом. У середмісті мешкають діти та онуки енкаведистів і партійних бонз, які потрохи спродують відібрані у львівських міщан помешкання таким самим чужинцям, або під кнайпи чи хостели тим же чужинцям. Вони теж живуть за правилами у трофейних квартирах, які ніколи їм не належатимуть. На їхніх обличчях печать виродження. А красиві легенди для туристів є кому писати». Тож не дивно, що за всіма винничуково-туристичними правилами, героїня цього твору «не така», бо має власні правила. Цих правил не так уже й багато: всього лише двадцять одне. Та й проти вітру йти не обов’язково. Звісно, якщо ви не Мася. Бо Мася покликаний врятувати світ і прославитися. Тому вперто борсається в каші у власній голові, спілкується зі снами і привидами, запобігає кінцю світу, сперечається з Ейнштейном і намагається написати детектив. А ще видає книжками свої «аферизми», відкриває літературно-художньо-музично-науковий салон і отримує спадщину від книжкового лікаря. Місце дії — середмістя Львова. Масині сусіди, як було сказано, — ті, хто вселився у «звільнені» квартири після війни, та їхні нащадки. Читаєш і дедалі більше сумніваєшся: хто ж насправді несповна розуму — Мася з його офіційним діагнозом чи його оточення? 

Фредерік Бакман. Моя бабуся просить їй вибачити. – К.: Книголав, 2020 

Ця книжка - про життя: сумне й смішне, болюче й захопливе водночас, а також про одне з найважливіших прав людини – право бути інакшим. Ельзі – сім, і вона не така, як інші. Її Бабуні – сімдесят сім, і вона неймовірно шалена – якщо вважати шаленством, приміром, стояння-на-балконі-й-обстрілювання-перехожих-із-рушниці-для-пейнтболу. А ще бабуся для Ельзи найкращий – і єдиний – друг. Щоночі Ельза ховається від світу в бабусиних історіях про Країну-Спросоння та Королівство Міамас, де ніхто не мусить бути «нормальним». Та коли Бабуня помирає й залишається жити лише в листах, написаних до тих, перед ким вона відчувала провину, – ось тоді й починається найбільша Ельзина пригода...