Видавничі новинки

Економіка: як вона працює (і не працює) у словах та малюнках
Книги | Буквоїд
В Україні вперше видано роман сучасного ліванського письменника у перекладі з арабської мови
Книги | Буквоїд
Кетрін Беннер. “Дім на краю ночі”
Книги | Буквоїд
Побачила світ історія української розвідки прадавніх часів
Книги | Буквоїд
Евґенія Йорданова. «Таємниця. 33 історії про любов»
Проза | Буквоїд
Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд

Re:цензії

26.06.2020|02:30|Віктор Вербич

Три жіночі долі та подвійні стандарти епохи театру абсурду

Ікстена Нора. Молоко матері: роман/Нора Ікстена: пер. з латиської Ліни Мельник. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2019. – 188 с.

Жінки все відчутніше завойовують літературний Олімп. Зокрема – у європейському контексті. Як підтвердження вище висловленого – унікальні художні світи, створені  нобелівським лауреатками Гертою Мюлер, Світланою Алексієвич, Ольгою Токарчук.  Цілком вірогідно, що в порівняно недалекому часі у цьому ряду буду й латишка Нора Ікстена. Аби переконатися в унікальності її художнього світу, варто не розминутися із романом «Молоко матері», перекладеним на українську   Ліною Мельник. Ця книга побачила світ у ПВД «Твердиня».

Нора Ікстена пропонує читачеві заглибитися в мікрокосм триєдиної  жіночої сутності. У романі на фоні трагідраматичної соціально-політичної динаміки Латвії, від початку заміни німецьких окупантів радянськими до  кроків за відновлення державності, постає збірна доля  представниць трьох поколінь. У хронологічній відповідності, зважаючи на відсутність у художньому полотні імен (таким чином, вірогідно, авторка акцентує увагу не тільки на  епосі сірого безімення, але й промовисто  натякає на фактор типовості), головні персонажі  - бабуся (мати матері), мати та донька. Причому письменниця, вдаючись до прийому оповіді від першої особи, дає можливість ділитися сокровенним наймолодшій, яка в значній мірі асоціюється з авторкою, (народилася 15 жовтня 1969 року) та  її матері, котра прийшла у світ 22 жовтня 1944-го, коли Ригу було звільнено від нацистських військ.

Героїня-оповідачка (дочка) зізнається у неподоланій психотравмі: «Іноді я бачу сон, від якого мене нудить. І я прокидаюсь. Я припала до материних грудей і намагаюся смоктати.  Груди великі, налиті молоком, але в мене нічого  не виходить. Матері я не бачу, вона  мені не допомагає. І я сам на сам борюся з її груддю. Раптом мені це вдається, і в рот вливається  гірка огидна рідина, я захлинаюся нею, поки раптово не пробуджуюся з відчуттям нудоти». І такі відчуття – цілком закономірні.  Адже 25-річна породілля (із фахом гінеколога!)  спершу на кілька днів кудись зникає, а відтак фактично відсторонюється від дитинчати. Тож дівчинку виховує  бабуся (матір матері), любовно називаючи її «горошинкою». «Моя мати була молодою лікаркою і, мабуть,  знала, що її молоко може принести дитині більше шкоди, ніж користі? Як по-іншому пояснити її зникнення з дому відразу після пологів? Її не було п’ять днів, повернулася вона з болем у грудях – перегоріло молоко», - розповідає дочка.  А через кілька сторінок тексту констатує: «Не знаю, як там уже мати й материна матір обопільно розібралися з тією історією зникнення моєї матері, але про неї більше  ніколи не згадували. Запах материнського молока в моєму дитинстві замінив аромат ліків і розчину для дезінфекції, який завжди хмарою витав навколо матері». При цьому вона в жодному випадку (хоч  завдячує виживанню радше   не завдяки, а всупереч ідилічному  стереотипу, згідно з яким обожнюється культ материнства) не докоряє, на нарікає. Торуючи свій шлях, дівчина намагається  зрозуміти, чому саме так, а не інакше сталося. Звісно, далеко не завше їй вдається знайти не те, що однозначно-беззаперечну, а взагалі  відповідь як таку.  При цьому саме донька «відповідала за свою матір. Ніхто краще за мене не знав її світлих і тіньових сторін, не вмів уловити момент, коли їй знов захочеться зійти з потягу життя».

Здійснюючи екскурси в лабіринти життєписів трьох жінок, Нора Ікстена у «Молоці матері» (до речі, роман, перекладений  і низкою  мов міжнаціональної комунікації, уже  отримав кілька престижних міжнародних відзнак) намагається осягнути людську сутність за умов російсько-радянської окупації. Її роман порушує тему, надзвичайно важливу для всіх країн постсоціалістичного простору, – осмислення  цього періоду  та зумовлених ним  трагічних наслідків для людських доль. Ікстена  пропонує читачеві картину епохи безперервного  театру абсурду: «…кудись зникли елегантно вбрані люди, які прямували на іподром, розташований за рогом, на скачки. Замість  них додому чи на роботу, потупивши голови, поспішали вперед до комунізму якісь інші люди – з дірчастими сіточками, крізь які пробивалися хлібні батони й пляшки кефіру з яскраво-зеленими кришечками, замотані в сірий папір і перев’язані тонким коричневим мотузочком». І якщо мама матері (бабуся), попри несприйняття реалій, змирюється з ними, то мати  не може жити у них. При цьому вона й не бачить сенсу для нових поколінь (серед яких – і донька), оскільки ті приречені бути коліщатками та гвинтиками імперії  зла, або стати її жертвами.

Життєва сила «материної матері», з інстинктом захисту дитини, подиву гідна. Вона    у буквальному сенсі рятує  дитинча і себе, коли ховається від озвірілих радянських солдатів у   будинку Бабітського лісника, а потім пішки, сховавши дівчинку у валізу, дістається до Риги, до  своєї тринадцятої квартири (з вибитими під час повітряного нальоту вікнами) на вулиці Томсона, яку згодом перейменують у вулицю Мічуріна.  Як згадуватиме врятована, її виховувала мати за  допомогою вітчима.  А виправданням-поясненням  слугувало зізнання: «Люба донечко, люба моя донечко. Твого татка  забрали, бо він рятував ялиночки, ялиночки він рятував, треба ж воно йому було, якби не вибіг, якби не закричав – негідники – зараз був би з нами. Та він любив ліс, свої ялиночки, і вибіг. Побили його, забрали, я три дні його шукала, поки  не знайшла за ґратами на станції Шіротава. Весь укритий ранами, кволий, він через ґрати простягнув мені руку й міцно тримав, поки не прийшов вартовий й не вдарив його прикладом по руці…   Потому я нічого про нього не чула. Ні слуху, ні духу. Поки якийсь чоловік не приніс здалеку звістку, що він помер».

Насправді цей чоловік виживе. І повернеться доживати свого короткого страдницького віку в рідне місто. «Мама так  ніколи й не дізналась, що більше року я навідувала батька. Повернувшись із заслання важко хворим, він жив у нелюдських умовах. У комірчині комунальної квартири, де завжди було вогко, а підлогу застелено газетами… Мій батько був лише одним з легіону мовчунів, що не зуміли вписатися в радянську дійсність і не дочекались ані смерті Брежнєва, ні Андропова, ні Горбачова, ні Балтійського шляху, ні, ні, ні…» - розповість дівчина. А відтак поділиться ще однією сокровенною  історією, яка матиме вплив на подальший перебіг її життя:  «Після батькової  смерті в мені потроху, але неминуче росте ненависть до існуючого ладу і до моєї матері. Залякана й гнана через свою біографію, вона  кожного ранку нагадує мені, щоб я старанно засвоювала все, чому навчають у школі… Мою матір захищав надійний титул у вигляді вітчима – у Велику Вітчизняну війну (така термінологія, очевидно, - відображення  ідеологічно-політичного комплексу персонажа, а не авторського концептуального бачення Другої світової, - В. В.)воював в армії-переможниці, що перефарбувало в червоний колір інше його минуле - його службу в охороні президента незалежної Латвії та добровільний вступ його брата до лав німецької армії. Брат проти брата – кривавий виток історії».

Однак ця таки історія  виявилася непосильним кам’яним  тягарем, аби спробувати залишитися собою. Щоб виживати, доводилося роздвоюватися, вдавати, імітувати. Не був винятком і   вітчим. Його брата стратили, а він сам показово демонстрував  не просто лояльність, а відданість імперсько-російському режиму в комуно-радянському варіанті.  «Російські пси, задавленим голосом каже вітчим. Мені це здається незрозумілим. Пліч-о-пліч з цими псами він дійшов мало не до Берліна, на травневі й жовтневі свята ходить з цими псами на демонстрації…», - розповідає прийомна донька цього чоловіка. Та й доля дядька, рідного  брата матері, який  жив у Лондоні, звідки надсилав посилки, теж відлунювала безпомічним болем. На прохання матері дозволити відвідати  брата, а відтак і поїхати на його похорони, відповідь була одна – «Нецелесообразно». Та, як зазначає героїня роману, «незважаючи на весь цей абсурд, мати цілеспрямовано продовжувала наставляти мене на праведний шлях чесної відданої  молодої радянської громадянки. А в мені так само цілеспрямовано розпускалась ненависть до всього цього подвійного, лицемірного існування, в якому люди змушені грати дві ролі. Нести прапори на демонстраціях у  травні й листопаді, славити найсильнішу в світі Червону армію, революцію і комунізм, а вдома на кухні вимивати все те чарчиною, класти на себе хрест і чекати англійської армії, яка ввійде через Болдераю і звільнить Латвію від російського чобота».

Такі реалії виявляються абсолютно чужими для вразливої жінки. Тим паче, що з кожним днем факторів відчуження ставало більше. І все-таки вона намагається, остаточно не зрікаючись   себе, вписатися в тогочасну дійсність. Будучи успішним лікарем-гінекологом, 1977 року отримує направлення «збагатити знання з гінекології та ендокринології  у Ленінграді». Водночас вона відчуває всю тимчасову ілюзорність вірогідного  виходу з глухого кута та набуття status quo. Такий психотип  віддзеркалюється у самовисповідуванні: «Мене вабив передпокій пекла, Може, мене пустять у  рай, але, може, за це доведеться заплатити кров’ю.Підкріпившись кавою і кофеїном з ампули, я попрямувала в бік вулиці Енгельса. Повз  наш будинок, де вітчим готував сніданок,  а мати заплатала моїй дочці в школу косички. Повз їхнє життя, в яке я не вписувалась, у якому жила, мов привид з іншого світу, що все глибше затягував мене в свою містерію, ваблячи в свої тунелі обіцянками повідати таємницю життя і смерті». 

Замість  оптимістично очікуваного (принаймні, десь у закутку свідомості), після повернення з Ленінграда гінеколог   «раптом залишилась без роботи. Вона була тихою, заглибленою в себе». Така ситуація стала наслідком конфлікту з чоловіком-кривдником  пацієнтки Серафими.  Врешті, жінці  пропонують роботу в сільській амбулаторії. І вона, часто  перебуваючи у полоні  депресії (з кількома спробами самогубства), стає успішною лікаркою. Правда, цей фактор уже не слугує стимулом для життя. До того ж вона, на кожному перехресті свого земного шляху, залишається незахищено-самотньою. «Мої мати й вітчим ніколи не говорили про Бога. Ніхто про нього не говорив, бо було ясно сказано – його нема… Однак я все частіше думала про Нього. Про те, чи був присутнім Бог чи ні, коли завагітніла Серафима, коло завагітніли мої пацієнтки тут, у цьому старому кріслі для обстежень», - ділиться жінка  своїми  сумнівами.

Одужати від  приреченості «безвір’я»   лікарці  намагаються допомогти її пацієнтки. Зокрема  одна з них, схожа на Серафиму, хвора на рак. «Лікарю, ви вірите в Бога, запитала вона. Усе ніби верталося на круги своя. Мені ще не доводилося з ним зустрітись, повторила я раз уже сказане, і  в мене якось дивно тенькнуло у грудях. Як шкода. Це найпрекрасніша зустріч у цьому житті. Любов і вірність навік. Друг, який завжди підтримає і помилує». Чи почула/усвідомила жінка  бодай частково ці настанову, запитання, прохання? У кожному разі, вона намагається вирватися з нетрів бездоріжжя. Тож  і відгукується на запрошення побувати серед зими в церкві (з забитими вікнами, оточеній деревами  на березі річки). І там на місці вівтаря, на підвищенні, -  ікона Богоматері. «Обличчям до ікони стояла жінка і, ніби наспівуючи, читала з маленької книжечки. Слова, яких я не розуміла, накочувались на мене, мов хвилі. «О Пресвятая и Пребгословенная Мати Сладчайшего Господа нашего Иисуса Христа…»Потім щось трапилось, змінилось, і я почала розуміти слова: «Володарко, славлю Твоє милосердя й прошу Тебе: врозуми мене, навчи мене    неухильно слідувати шляхом, що заповідав Христос…», - зазначає ще донедавна майже «невиліковна» атеїстка-безбожниця.

Тим часом, жінку очікували нові суворі іспити (до виникнення більшості з них була причетна сама «абітурієнтка»). Втративши можливість працювати за фахом навіть у Богом забутій сільській амбулаторії, вона, за сприяння Єссе, заробляє на прожиток виготовленням  дротяних щіток. Зрештою, процитуємо саму вже екс-лікарку: «Я протягувала дріт крізь основу щітки, і  в голові ширилась спокійна порожнеча. Вона була схожою на сон, тільки очі були відкриті та рухались руки, виконуючи одне й те саме. Це мене заспокоювало, готувало до такого, що неминуче наближалось». 

Здавалося б, ця доля  має шанс на оптимістичне майбутнє. «Із зовнішнього світу Єссе приносила всякі хвилюючі, на її думку, новини. Все зміниться, все справді зміниться. Наближається свобода, вечорами пророкувала вона. Може, настав час залишити спокої, голосно запитала Єссе про головне. Єссе, а ти не думаєш, що у нас тут трохи затісно для свободи, питанням на питання відповіла я». Тож в довгоочікувану мить свободи бранка неволі почуває себе зайвою. Вона, згадуючи про нічне видіння  щодо дороги, якою йдуть кульгаві, підкреслює: «Мене на тій дорозі не було, себе я там не бачила. Шляхи розійшлися – земний шлях кульгавих і Молочний шлях, що прямував у небо. Там, Єссе, тісно не буде, там буде де розгулятись вітру свободи». І це передчуття, разом із усвідомленням неминучості краху московсько-комуністичної імперії, не обмануло: у  жовтні 1989-го  вона помирає. Тож завершальний смисловий акорд поєднує в собі як трагічне, так життєствердне начало. Крізь бачення доньки: «По телевізору показували тисячі людей, які видерлися на Берлінську стіну й колупали її по  шматочку… Цього не може бути, цього не може бути – наче прикутий до телевізора, повторював вітчим. Однак це сталось. На наших очах. Нас чотирьох – моїх, материної матері, вітчима і Єссе, не вистачало тільки матері».

Саме лінія долі наймолодшої з цього жіночого родинно-сімейного «тріо» виявляється найбільш обнадійливою. А водночас – і під карбом низки запитань, адже достеменно не відомо, які «сюрпризи» запропонує надзвичайно динамічна та непрогнозоване (і в особистіному, і навіть у геополітичному  сенсі) прийдешнє.  Як зізнається сама «горошинка» (нагадаємо ще раз: так у дитинстві її називала бабуся), «мені здається, я з самого народження намагалась включити матір у життя. Ще безпомічним немовлям, ще нерозумною дитиною, ще боязким підлітком, ще молодою дівчиною. А вона тільки, ніби мимохідь, вимикала світло життя. Так ми й боролись – я вмикала, вона вимикала. Увесь час внічию, поки світло не перетворилось на пітьму».

Роман  Нори Ікстени - цілісний текст, де гармонійно поєднані і стилістика оповіді,  й сувора, іноді страшна,  правда життя та філософська символіка.   Образ молока – фактично наскрізний, від материнського  - до космічно-неземного. Добре, що, вловлюючи такий символізм, Ліна Мельник інтерпретувала  українською зоряне сузір’я не як Чумацький, а як Молочний Шлях. Таким чином, вдалося, очевидно, наблизити україномовного читача до художнього світу, створеного талановитою латиською письменницею. Як ще один аргумент до висловленого – й ця цитата: «Мене охопила темрява моєї кімнати. Я відчинила вікно, надворі вже пахло весною… Небо було неймовірно світлим.  Я вийшла в сад. Прямо над головою протікав Молочний Шлях. Крапельки божественного молока… Недосяжне і безконечне. Тепле й текуче. Я споглядала його всю ніч, до самого світанку. Допоки Молочний Шлях не зник, а в сусідньому дворі не заспівав півень».

Безумовно,  роман  «Молоко матері», якими б мінливо-непрогнозованими виявлялися тенденції літературного процесу, які б парадоксальні корективи   не вносили суспільно-політичні реалії, матиме свого читача. Завдяки перекладам –  не лише на Європейському континенті.  Адже цей твір Нори Ікстени – не лише художній екскурс  у жіночі долі в час імперського поневолення, але й чесний й талановитий погляд у глибини людської  душі поза часовим контекстом. Це й також своєрідне свічадо, у якому  багатьом вдасться  побачити себе. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери