Re:цензії

27.04.2020|13:20|Ілона Михніцька

Welcome to українська безодня

Безодня: збірка оповідань / Влад Сорд; передм. Є. Ліра. – Вінниця: Дім Химер, 2019. – 192 с.

«Кругом нас – якась безодня, що їївирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша» (Йонас Льє),  – такою цитатою Євген Лір починає передмову до збірки оповідань «Безодня» Влада Сорда. Яка вона, та прірва, мабуть, страшна? Так, страшна тим, що в ній закінчується життя, лишається Царство Аїда з безліччю церберів. Кидає в жах, коли усвідомлюєш, що ті пси однієї породи, кажуть, навіть матір одна їх вигодовувала.  

«Безодня» – воєнна симфонія з дев’яти оповідань, що починається  майданівською «Пливе кача». Так, у багатьох оповіданнях герої пригадують Революцію Гідності, адже саме вона стала спусковим гачком перед початком війни. Зокрема, в оповіданнях «Вітролом», «2033» це описано досить яскраво. «Герої не вмирають!» проходить невидимою ниткою через усю книжку, однак персонажі визнають власне переродження, переосмислення того, що відбувається в країні: «Такі дурні і наївні ми були на Майдані, народ…».

Усі оповіданні ніби реалістичні, проте в них чимало символічних, навіть містичних елементів.  У «Силуетах» атовці  дивним чином бачать замість Матвія, Якова, Петра силуети вовків. (Тут є щось від характерників. А чим наші захисники не запорожці? Ну й ніби алюзія на біблійних апостолів.) Трохи моторошно стає, коли читаєш про раптові зникнення та появу Джонні в «Донбасі», або на власні вуха чуєш, як Змієві кожного року дзвонить Сєвєр у «Вітроломі». Усе б нічого, тільки від Джонні тхне мертвечиною, а Сєвєр вже має дві дати на надгробку.  Щодо символів, в пам’яті закарбувався образ дідусевих кроликів, що уособлювали щастя сердешного, яке розтоптали ненависні «кацапи».

Вражає правдоподібність оповіді, образів. Відтак, якщо «загуглити» чи не кожне псевдо захисника, пересвідчуємося, що герої реальні. Хочеш ущипнути себе: «Невже це насправді?». Цікаво, що автор теж стає персонажем тексту. Він той самий боєць із позивним «Змій». Однак відчувається не тільки обізнаність в тому, про що пише В.Сорд, не тільки майстерність, а  вміння відмежуватись від тексту, стати спостерігачем. 

Вималювано цілу галерею героїв. Вони й індивідуалізовані, й стають квінтесенцією певних чеснот. До них починаєш звикати, розуміти, співчувати. Так разом із Миколою («Котом») хочеться помститися за невинного Кнопу, з Андрієм («Стражем») будь-що прагнемо захистити його цитадель як символ незламності всієї армії. На очі накочуються сльози, коли пригадуєш обличчя загиблих Катерини Гандзюк, Сергія Табали, Сергія Нігояна.

Так, у текстах оголено наше сьогодення. Герої копирсаються в кістках побратимів, шукаючи відповідь: «Де початок цієї безодні та кінець?». Може, причина все ж у ворожнечі між братніми народами, у ненаситності й заздрісності, бажанні загарбати «добре добро»: «Згадую запах крові, який кацапи приносили в моє життя, відколи себе пам’ятаю. Всміхаюся їм, цим зайдам». Чи, може, риба гниє з голови, може, пухлина в серці країни пустила свої метастази в інші органи: «…вони безкарно грабували, займалися мародерством, зґвалтуваннями, заробляли торгівлею наркотиків та зброї…». Тільки хлопцям на Сході не до розслідувань, іде справжня війна.

Часом, коли читаєш описи місцевості, не можеш повірити, що це реальність. Нагадує якусь локацію з фільму жахів чи комп’ютерної гри: «Розтягнувшись мало не на п’ятсот метрів, наша Шахта рясніє порепаними будівлями й надбудовами, мов галявина грибами після дощу. В самому центрі – височіє копер, що став народним символом Шахти та її захисників, і надшахтна прибудова. Обидві споруди погризені снарядами й іржею так, що нині схожі на довжелезні руді скелети динозаврів».

 Автор дуже детально розповідає не  тільки про місця, в яких відбувається дія, а й про побут бійців, їхню буденщину, життя в «макс-сайз-плюс-люкс п’ятизіркових камерах».  Оповідання просякнуті тим здичавілим запахом, який так відрізняється від ароматів парфумів чи квітів там, на мирній території: «Ніхто не зауважує, але загалом атмосферу передають лише запахи – сморід мишачого лайна, віддих жару, озону, палаючого вугілля, пороху, гарячого чаю, вологої землі та пшоняного кулішу зі шкварками. Запах дому». 

У цій безодні легко втратити відчуття об’єктивності, побачити  в темряві ґрунт, на якому стояв, усвідомити, що його вже немає. « – Дяяядєнька,– простягнула вона й щиро всміхнулася, – а ви хороший фашист ілі плахой? 

 – А ти як думаєш? – дещо збентежено спитав Інженер цю, як її…Лєнку, у відповідь.

 – Навєрнає  – хороший, – замислилась юна Лєна з лисячою мордочкою та майже одразу сяйнула усмішкою.  – Ви нам кушать прівозітє!».  Щирість у діалозі між захисником і дівчинкою показує, наскільки стерто межі між наш/чужий, військовим важко визначити, де біле/чорне, хороший/поганий.      «  – Прівєт, мілая Лєначка! – широко всміхнувся їй Інженер.  –  І, навєрнає, пока, дєєєєвачка!». Ця фраза стає маркером непевності, недовіри до всього, що відбувається в безодні.

І час стає таким же. Більше немає дня, тижня, місяця, є відчуття втраченого часу, що тягнеться вервечкою смертей і небезпек: « …час знову повернувся до усталено-звичного в цих краях і водночас ненависного петельно-пластиліново-артритного плину».

Картини жахають, мимоволі починаєш задумуватись над тим, чим є людське життя  на полі битви, чи є там люди, і чи можна вважати за злочин вбивство маленької «істрєбітєльніци фашистов», через яку браві українські хлопці перетворилися на купу м’яса. А, може, такі Івани-Мамаї  – герої, які викорінюють маленькі паростки зла, що можуть вирости великою бідою і дати плоди ще більш кровавого кольору? «І щоб не здіймати галасу пострілом, бив прикладом так, що аж тріскалися власні зуби, доки від щойно живої голови не залишилося криваве місиво в ореолі світлого волосся».

Тоді виникає запитання: де починається та закінчується людське? Людяність – це функція, яку можна вмикати й вимикати? Лишається тільки дзвоник і пів Лєниної кисті над товщею багна. «Це там я, Ваня, людина. А тут ми – запомни! – не люди. Людьми ми будемо знову вдома – коли переможемо і війна скінчиться. А тут ми, Ванька, виконуєм бойове завдання».

У збірці автор порушує велику кількість актуальних проблем. Люди, що перебувають в АТО чи ООС, з часів Майдану намагалися змінити країну. У тексті зображено контраст мрії/реальність, світ ефемерних надій та профанізованої боротьби: «…от думаю про своє місце в світі. Ну, не знаю, як сказати. В історії чи як. Може, я начитався фентезійних книжок, але мені з дитинства здавалося, що я створений для чогось великого. Визначного. Я все життя мрію про те, аби змінити світ. І це так смішно на фоні того, що ми зара отут лежимо…».

Актуальним є висвітлення гендерної проблеми, адже в зону бойових дій хотіли потрапити багато жінок, яким часто не давали можливості пліч-о-пліч із чоловіками захищати країну. Але ж наші емансиповані українки не опускають руки: «От перевелася – і все одно не давали воювати. «Ти ж дєвочка», «ти бусоліст», «може, не на передок?». 

Ще один болючий момент. Війна заражає військових, навіть коли вони опиняються за межами ООС, лишається посттравматичний синдром. Зараз ми маємо ціле покоління людей із психікою, всіяною дірками від куль, як прикро це не звучало б: «Ти знаєш, Сашко, я не то шоб сильно, но підочковую цих атошніків. Х** його зна, шо в нього в голові після тої войни».

Щодо технічного боку оповіді, герої переважно розмовляють суржиком, ламаною українською з купою сленгу, багато так званої військової лайки. Це не заважає, навпаки додає відчуття реальності, наближає до персонажів. 

Автор дуже чуттєво і яскраво передає емоції героїв. Він часто проводить паралелі між відчуттями військових та моментами з життя цивільних, ніби на пальцях пояснює механізми душі. Це діє, навіть мурахи обсідають тіло від розуміння цього: «Поки тягнувся за наступним, то ковзнув поглядом упоперек панорами з наступаючими канапами й підконтрольними їм покручами різного штибу на тлі поруйнованої курортної перлини Примор’я. Усе це випромінювало своєрідну протиприродну естетику і якусь дивну первісну красу, наче всім відома «насолода побутового мазохіста»: коли крадькома віддираєш нігтем щойно затвердлу кірку з ранки чи подряпини, і звісно, взагалі-то страждаєш, але водночас ловиш несамовитий кайф».

Є цікаві небанальні порівняння: «Серце калатало, як дзвіночок у корівки з реклами шоколаду «Milka» на альпійських луках».

У текстах чимала кількість алюзій, відсилань до образів, сюжетів: «Дивно, але от зараз він, як ніколи досі, розумів одного з персонажів «Середзем’я» професора Толкіна: чаклуна Сарумана, що прикипав зіницями до своєї всевидющої кулі  – «Палантири» – чи як там, збіса, правильно». 

Однією з прикметних рис українського менталітету є віра в те, що все буде добре. У яких тільки безоднях не бували наші співвітчизники, проте жодна чорна діра не змогла поглинути надію, силу духу, бо ж «сontraspemspero», як не як. Дуже життєствердна нота збірки – оповідання «2033». Сподіваємось, безодня стане символом чи образом закінченої війни, а не станом життя.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери