Видавничі новинки

Евґенія Йорданова. «Таємниця. 33 історії про любов»
Проза | Буквоїд
Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд
Еліна Заржицька. “Пригоди динозавриків”
Дитяча книга | Буквоїд
Реймонд Карвер. «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов»
Проза | Буквоїд
Симор Гласенко. «Дім чистого світла»
Книги | Буквоїд
Мартін Поллак. «До Галичини. Прохасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини»
Книги | Буквоїд

Re:цензії

11.02.2020|20:55|Ганна Клименко-Синьоок

Поза межами безмежжя, або Роман із присмаком поезії та лавандово-кавовим ароматом

Ольга Деркачова. Дім Терези. Брустурів: Дискурсус, 2018. - 192 с.

Усе минає, а вірші хороші залишаються…

(Ольга Деркачова. «Дім Терези»)

 

Подібно до книг Дари Корній «Зірка для тебе» й Алли Рогашко «Сни з колодязя», роман Ольги Деркачової «Дім Терези» прикметний органічним сплавом прозопису й поезії, що засвідчує вже добру традицію в сучасній українській літературі щодо оприявлення міжмистецьких (а точніше – міжродових) зв’язків (можемо говорити про явище «родової суміші»). Якщо Дара Корній у своєму тексті використовує вірші львів’янки Любові Долик, Алла Рогашко апелює до лірики рівнянина Ігоря Григорчука, то Ольга Деркачова в канву аналізованого тут роману вплітає поезії іванофранківця Богдана Томенчука. Кожна з трьох письменниць акцентує поетичний текст як «родзинку» свого прозового письма. Так, Дара Корній не приховує: «Без їхнього(віршів – Г. К.-С.)ритму історія була б геть іншою».«Завдяки їм(поезіям – Г. К.-С.)мій герой інший, не такий, яким міг бути без них»,  – констатує А. Рогашко. Тимчасом О. Деркачова (не лише як творчиня художнього чтива, а й філологиня за фахом, дослідниця поетичного набутку Б. Томенчука, авторка монографії «Між мовчанням і світом: Лірика Богдана Томенчука. Сфери буття», укладачка й літредакторка низки збірок митця-земляка) у своєму романі «Дім Терези» схильна увиразнювати поезію поміж інших літературних форм і втілень, визнавати її психотерапевтичну функцію, артикулювати пріоритет віршів над «важким» романістичним текстом: «За них можна вчепитися й не відпускати до кінця книги. А потім ще довго ходити з післясмаком і думати про них, коли стає зовсім нестерпно й незатишно серед телефонних дзвінків і людей»(с. 11). 

Прикметним у рецензованому романі є органічний зв’язок поетичного мистецтва й церемонії кавування; ця риса споріднює світ О. Деркачової зі світом Б. Томенчука. Нещодавно (2019-го) видана збірка останнього має вимовну назву – «Дві джезви». Поет зізнається, що тут саме «стільки віршів, щоб вистачило на дві джезви кави, втім, пити їх потрібно обережно та дозовано, смакуючи кожне слово» (див. про це докладніше за покликанням: https://galychyna.if.ua/analytic/poeziya-z-aromatom-kavi-abo-yak-poet-bogdan-tomenchuk-zavariv-odrazu-dvi-dzhezvi-virshiv/).

Аналогічно до героїнь романів Аньєс Мартен-Люґан “Щасливі люди читають книжки і п’ють каву” (Діани) та Наталії Гурницької «Мелодія кави в тональності сподівання» (Анни) Тереза переживає «екзистенційну порожнечу» через смерть коханого. На відміну від Діани, котра втрачає ще й малолітню доньку, Тереза не «рятується» алкоголем, нікотином або чимось подібним… І все ж, перебування в психіатричній лікарні є доказом важкої депресії, прирівнюваної до небуття. Згодом читач збагне, що панацеєю для Терези стали поезії, які допомогли їй подолати «екзистенційну порожнечу» й успішно вийти з «межової ситуації». «Сиділа в навушниках, ловила слова, смакувала їх замість кави, загорталася в них, повторювала, немов молитву, за голосом у навушниках»(с. 165). А потім – вони (вірші) мимовільно зринатимуть у пам’яті, коли писатиметься вже нова книга життя… 

У романі оприсутнені дві часопросторові площини, тим-то в аспекті композиційної організації можемо добачити певні перегуки з творами Алли Рогашко (згадані вище «Сни з колодязя») й Роксолани Сьоми («Світи суміжні»). Але тут не йдеться про інші сюжетні лінії, де головними вже є інші герої. Обидва плани «закріплені» за Терезою: мають місце її минуле («там» і «тоді») – роман із одруженим чоловіком, проблема вибору між ним і батьками, загибель коханого, у висліді – лікування в психіатричній клініці, спостереження за іншими пацієнтами та їхніми родичами, знайомство з колишньою суперницею; «сьогочасне» («тут» і «тепер» – або ж «по тому», як означує авторка) – переїзд до іншого міста, нова робота, стосунки з «набутими» друзями, життєві історії їх та клієнтів, зустріч зі Сергієм. 

Прикметно, що минуле завше артикулюється від імені першої особи, таким чином, ніби оприявнюються почуття, переживання, емоції ліричного «Я» – фемінного за ґендерною ознакою. Більше того, такий тип нарації наближає прозопис до поезії: мимохіть читаємо подібні фрагменти тексту, інтонуючи їх як верлібри. З відповідними павзами після кожного речення й тяжінням до розмислів. 

«Якщо вірити синоптикам, сьогодні буде дощ. Тому я не беру парасолі. Знаю, що ти мене не відпустиш, доки дощ не мине. Якщо ж парасоля десь усе-таки знайдеться, вона буде одна на двох. Я обережно візьму тебе за лікоть. Буде тривожно й солодко. Аби не бовкнути від хвилювання якоїсь дурниці, мовчатиму й усміхатимуся дощу. Ти теж мовчатимеш (невже, як і я, боятимешся сказати щось не те?). 

Нас минатимуть таксі. Ми не зупинятимемо їх, а йтимемо крізь калюжі аж до мого дому. І вже там, подякувавши за зустріч, ти махнеш дощовому таксі. Воно, на жаль, зупиниться. Я усміхнуся тобі на прощання й сховаюся між складками будинку мишачого кольору»(с. 5). 

А ще – невимовним болем, що резонує в душі читача, зливаючись із чимось «своїм», особистим – гірким і неминучим: «Роздивляюся подерті руки з поламаними нігтями. Ховаю в них обличчя. Долоні пахнуть твоєю землею. 

Господи, це ж так безглуздо: продиратися до тебе крізь ґрунт свіжої могили. Земля видавалася такою гарячою, як я розгрібала її й кликала тебе.

Я не божевільна.

Просто хотіла обійняти тебе востаннє…»(с. 6). 

Що ж до теперішнього, то тут навпаки темп нарації пришвидшується суголосно з енергійним ритмом життя героїні, втім, Тереза все ж допускає в своєму графіку павзи – і вони просочені кавою та поезією… А згодом – і Коханням… Варто лише дозволити останньому оприсутнитися в долі – спершу віршами, потім зірким поглядом, лаконічною розмовою тет-а-тет, словом на візитівці, есемескою… досвітньою кавою в автівці… інтимним дотиком руки до перманентно крижаної стіни легендарної сторічної кам’яниці, від якого та потепліє… 

Подеколи межа між явою та уявою, дійсністю і сном стає хисткою – тож читачеві направду складно втямити, чи йдеться про справді пережите Терезою, чи то лише мандри лабіринтами несвідомого… У кожному разі сон слугує медіатором між двома світами (земним і потойбічним, буттям і небуттям) на кшталт вікна, дверей, порогу чи колодязя… Саме уві сні дві душі з сього й того світів можуть стрітися, аби перезирнутися, перемовитися, пояснити щось одна одній, потвердити чи заперечити, але вчасно мають розлетітися – кожна у свій вимір… 

Потужним і ємким постає образ дощу, який, до того ж, є «межовим», бо пов’язаний з двосвіттям (минуле/теперішнє, ява/уява). Не оскаржено традиційної символіки дощу (катарсис, відродження, духовний первінь як «послання» з Неба), рівночасно її підсилено полісемантичністю й енергетикою блискавки. Як дві стихії Вода й Вогонь, єднаються фемінне й маскулінне… Тим самим нівелюється самотність Терези. «Найдорожчі люди трапляються в найсильнішу грозу…»(с. 38), – запевняє героїня. У першому випадку маскулінне так і лишається безіменним, позиціонованим як «Ти». Можливо, бо чуже, таке, що не належить їй цілком – лише частково… Звідси – оте неперебутне й граничне відчуття порожнечі, одинокості… І болісний тягар від статусу коханки… «Ти просиш дивитися на світ простіше, а я не вмію. Ти просиш не ускладнювати й дякувати за те, що маємо. Я нічого не маю. То за що й кому я повинна дякувати? За порожнечу?»(с. 80). Методом саморефлексії Тереза згодом дошукуватиметься «коренів» власного божевілля, добачатиме його модифікації: «Із тобою божеволіла від щастя, без тебе божеволіла від самотності»(с. 122). А ще берегтиме в пам’яті його ультимативне: «Ми насолоджуємося спільними митями щастя й не руйнуємо світ один одного»(с. 133). Хіба ж не дивно, що навіть по смерті коханого Тереза вірить, що два окремі «Я» не склалися в єдине, спільне «Ми»…

Нерідко доводилося тішитися зливою наодинці… Тож уві сні смакуватимуть солодке яблуко разом… «Нехай хоч щось буде на двох, рідне, наше…»(с. 57), – з болем констатуватиме Тереза. (Прочитуємо християнську бінарну семантику яблука: з одного боку, уособлення спокуси та гріхопадіння, з іншого, – спасіння; разом із тим, це символ вічності й безсмертя. Так чи так, цей образ наділений позитивним сенсом – зціленням і відродженням, любов’ю і вдячністю.)

Вимушена каратися жорстоким вибором між «ти» й батьками. Останні осуджують доньчиного обранця, вважаючи такі стосунки неправедними, а відтак, приреченими… У кожному разі, Тереза особисто оголошує вирок: «<…> я втомилася: і від того, що повинна дивитися на зливу сама, і від того, що начебто й маю тебе, і не маю, і від того, що повинна жити від одного твого дзвінка до іншого»(с. 38). 

Коли ж правда нарешті вийде назовні, та ще й хижо та єхидно звучатиме з вуст його колишньої (так само безіменної), вона спричинить вибух Терезиної свідомості, бо ж зруйнує візію героїні, потвердить її хибність, розверне світ на 180 градусів. Ба більше – спричинить ефект апокаліпсису: «Світ, мій світ, уміло мною вибудований зі спогадів та образ, розлітався на шматки»(с. 170). А надто задекларує, що саме вона, Тереза, була осердям Його буття, була власне Його «потаєнним» світом, в якому Він був собою справжнім… І що ключі від будинку – єдиний матеріальний доказ їхнього незбутнього, але бажаного й потенційного «ми-буття»… (Принагідно завважимо, що вимовною в романі є інтерпретація дому як буття. «Якщо вікна світяться, то в будинку є душа. <…> Будинку потрібні люди й тепло. Людині потрібен будинок і тепло»(с. 74) – подібне читаємо у «Снах з колодязя» А. Рогашко.) А наразі – вальс у телефоні, що обпікає спогадами і вносить дисонанс у Терезину оновлену реальність: «Вальс один на двох, як і все тоді. Щось на двох спочатку, щось потім одному»(с. 66). 

У ситуації зі Сергієм дощ символізуватиме патетичне зародження «Ми». Тоді Тереза вже навчиться смакувати каву наодинці: йдеться про глибинне спілкування зі собою. (Саме такі миті здатні відкрити істинне, екзистенційне «Я».) А поки вона навмисно триматиме дистанцію, насолоджуючись своєю свободою, втішаючись власним світом, зцілюючись роботою та зцілюючи інших, але не дозволяючи іншому (маскулінному) «Я» проникати в її простір. «Вона спокійно засинає й прокидається. <…> Вона не хоче чиєюсь присутністю заповнювати свої порожнечі. Їх повинен затягувати час, а не нові стосунки»(с. 100). Втім, Сергієва ініціатива, як магія слова, здатна зрушити гори… 

Чтиво О. Деркачової не є маслітом у звичному тлумаченні цієї дефініції, бо ж наповнене психоаналітичними рефлексіями, екзистенційними розмислами, багате на розкішну тропіку й символіку. Разом із тим, думається, воно орієнтоване на широке коло читачів, позаяк кожен рано чи пізно переживає втрати, пізнає душевні колізії, здатні перекроїти долю, змінити її орієнтири, генеруючи переоцінку й переосмислення. І даруючи квиток у нове життя, немов у нове місто чи країну… Можливо, і знадобиться зворотній квиток, але дещо згодом – і то лише з єдиною метою: остаточно відпустити минуле… Хай навіть давно здається, що його (минуле) відпущено, як гріх… «Минуле не можна тримати. Нікому від цього легше не буде. Особливо, якщо вже нічого не повернути»(с. 12), – скільки разів констатуватиме це Тереза, либонь, подумки переконуючи себе, вголос запевняючи інших, але вкотре щемітиме душа, кровитиме допіру не загоєна рана… Професор Осмомислов із книги Дари Корній «Зірка для тебе» ніби підтверджує Терезину позицію, додаючи: «Ставайте собою і не озирайтеся на минуле, бо воно вже минуло, а ми з вами є зараз, тут і тепер». Та чи справді так легко реалізувати цю пораду на практиці? Надто коли сни активно втримують минуле, увиразнюють його барвами та живими емоціями… «Що б у кого не трапилося, сни – це те, на що ми завжди матимемо право. І на свободу у своїх снах теж»(с. 14). 

Тереза, на відміну від героїні зі «Світів суміжних» Р. Сьоми, далебі не оскаржує семантики імені: власний драматичний досвід активізує милосердя до інших людей. А коли це ще й дивовижна, направду екзотична, але, думається, жодним чином не химерна! професія «обіймайлика», що має шалений попит!.. Витоки новообраного «ремесла» Терези варто шукати в її минулому – пережитій трагедії, конфлікті з батьками, самотності, спогляданні за пацієнтами психлікарні, котрі мають свої історії… Уже давно науково доведено психотерапевтичний ефект від обіймів, але чи кожен спроможний визнати потребу в них?.. Та й на офіційному ринку праці не знайти попиту на такі послуги… «Дуже важливо, аби був хтось, хто тебе може обійняти. Нічого не говорити. Не кохатися <…> Просто обіймати й вірити, що все ще буде… Хай не райдужно, не весело, не щасливо, але буде»(с. 14). Коли ж обійми довершити поезією, ефект буде направду приголомшливим…

Клієнти часто радять Терезині послуги рідним, близьким, знайомим – у висліді графік героїні напружений, часто карколомний. Годі щось спланувати чи передбачити… Але головне, що в цій справі Тереза знаходить своє справжнє «Я». То її, попри патетичне звучання, «місія»… Хоч такий «сервіс» не є безоплатним, утім, окрім функції теплих обіймів, Тереза часто-густо виконує роль психолога, психоаналітика… Адже бувають різні ситуації: хтось воліє мовчати, потребуючи винятково тактильного контакту, а комусь необхідно виговоритися… чи навіть банально заснути. У кожному разі, десятки драматичних історій, вистражданих облич мерехтять перед очима Терези… І хтозна, де їх більше – у нашому повсякденні чи психічній клініці?.. 

«Обіймайлик» намагається зберегти дистанцію між своїм і чужим, утім, не завше це вдається… Звідси – душевне виснаження, фізична втома… Ніби добрий маг, віддає свою позитивну енергію іншим через тактильний контакт, даруючи тепло й легкість, натомість переймаючи на себе негатив із доль клієнтів… «Буває так, що людські історії несуть тебе, несуть – і ти вже всередині цієї історії. <…> Історії повинні залишатися за зачиненими дверима їхніх квартир. Не можна їх тягнути за собою ні в кав’ярні, ні додому, ні до себе в серце. Голоси, запахи, дотики…»(с. 29). 

Сусіди переродженої Терези теж мають свої історії, свої визнані/ефемерні комплекси й діагнози, власні драми і втечі… Приміром, Толя. Авторка спершу описує його так, що може скластися хибне враження, ніби це зовні занехаяний чоловік із психічною недугою, котрий винятково марить інопланетянами, зрідка тішачи себе кавою (один натяк на «богемність»!), і хтозна, чи має ПМЖ: «місцевий божевільний <…> шукав у старому радіо лишень йому відомі хвилі»(с. 8). Але далі розуміємо, що йдеться про божевілля не як психічну хворобу – цим поняттям радше артикульовано «інакшість», відмінність від примітивної юрби, маси, традиційно іменованої соціумом. Тим паче, що й Толя не оскаржує свого «безумства» – навпаки хизується ним, як особливим статусом. «Він не опирався. Нехай. Не кожен район має свого тихого інтелігентного божевільного. Так що їм іще й пощастило. Якщо читаєш книги, дивишся на нічне небо в телескоп, мрієш співати в опері, фотографуєш усмішки й віриш у прибульців – цього достатньо, аби вважатися божевільним. <…> не розумів, чим ті, хто бігає по ворожках та екстрасенсах, нормальніші за нього. Може, тому, що не мають мрій? Чи мають, але вони якісь банально-нецікаві: квартира, машина, відпочинок у Туреччині»(с. 17). Така людина як індивідуальність (не індивід!) вирізняється з натовпу, отже, потенційно прирікає себе на самотнє й осібне буття… Як сталося з Толею, котрого залишає дружина, бо її життєві орієнтири звужені до матеріального й загальноприйнятного. Толя натомість здатен розмежовувати цінності істинні й фальшиві. З чим, зосібна, може зрівнятися справжня, непідробна усмішка?.. Яка її вартість в грошовому еквіваленті?.. Толя відає, що істинне не вимірюється матеріальним, ці категорії далебі не є співмірними чи взаємозамінними… «<…> за усміхненим фото намагався знайти власника гарної усмішки. Коли вдавалося – дарував людині світлину, аби щаслива мить збереглася бодай у пам’яті» (с. 18).«Архів щасливих людей» – так означує Толину «живу» фотоколекцію Тереза. Хоча в майстра є світлини абсолютно полярного змісту – ті, де зафіксована смерть. Фотографуючи живих і мертвих, ілюструючи тим самим два антиномічні стани (динаміку і статику), Толя ще більше усвідомлює цінність буття, його неухильну плинність і конечність: «Є щось гірко-прекрасне в непідробному стражданні, щось моторошно-заспокійливе в смертельній блідості й нерухомості. І таке неминуче. Бо розумієш, що смерть – це єдине, звідки немає вороття. Ніколи»(с. 19). І щастя – як мент: «<…> щастя – нетривке й недовговічне. У людей, коли їм стає нестерпно, мусить залишатися нагадування, що в них щасливі миті були й ще можуть бути»(с.  20). Отже, Толя – як фотомайстер і «мисливець» за щасливими митями – теж певним чином виконує роль «обіймайлика», чим пояснюється його особлива приязнь до Терези. А ще – вдатність порятувати дівчинку-підлітка від суїциду, хай навіть за сприяння Терезиних консультацій. Подібно до головної героїні, Толя постає колекціонером чужих історій, за якими – замовники фото і члени їхніх родин, живі й покійні… 

Інша сусідка – Маруся, історія якої вирізняється крайнім драматизмом. Точніше – дві майже ідентичні історії, після яких молода жінка наважиться тікати від чоловіка, аби її нова маленька історія змогла побачити цей світ і подарувати першу усмішку… Інше місто, нове ім’я, нова сторінка життя, але вже без деспота «нього»… Зазвичай людині даються три спроби, третя з яких – вирішальна… Отже, втретє не маєш права на помилку, надто коли під серцем зароджується нове маленьке життя… Свого часу навесні (спостерігаємо оскарження традиційного вітаїзму весни – аналогія з новелою М. Коцюбинського «Цвіт яблуні») героїня усвідомила внутрішню метаморфозу як зраду себе, як зречення біблійного імені… Втрата материнства як знакової місії тотожна падінню у прірву, з якої нема рятунку: «А за вікном шаленів травень із його п’янкими прокиданнями та народженнями. Із відродженнями та воскресіннями, у яких уже не буде її, Марії. Буде Маруся, Маруська, але не Марія із немовлям»(с. 41). Втеча з малям під серцем повертає героїні власну ідентичність, відчуття того, що нарешті «дорослá» до високого імені «Марія», заслужила бути охрещеною ним. (Зустріч із Терезою в електричці увиразнює це усвідомлення на етапі почину нового життя.) За словами Толі, Маруся тепер причетна до «найважливішої таємниці світу». (Контрастним є образ іншої Марії, з психлікарні, котра стає вбивцею власної дитини, прозираючи в недузі немовляти «лик» лукавого.) 

Що відчуває молодий талановитий художник Ілля, котрий втрачає праву руку на війні, а по поверненню додому стає свідком зради дружини?.. Коли дивиться на свої полотна й розуміє, що це край… (Чи навпаки зав’язок? Бо ж є друзі, здатні допомогти й довершити успіхи…) Коли, як більшість бійців, переживає «посттравматичний синдром», не в змозі адаптуватися до мирного буття… Надто коли докучають запитаннями про війну, словесними співчуттями і співпереживаннями… Як митець із тонкою душевною організацією, інтуїтивним відчуттям світу, Ілля здатен осягнути фемінне, розщепити його на структурні компоненти – аж до фібр і протоплазми… Тим-то й фіксує Марусин панічний страх, а в Терезиних рухах і жестах добачає щось «відчайдушно-нервове», вловлює «тривожно-гіркий» погляд… 

Виразними поетизмами в романі О. Деркачової є велокавовий хлопець, горіхове лате, цвіт сакури, лавандовий аромат руки, яблуневий сад, срібний метелик, народжений зі слів, павутинка бабиного літа, сонячні хризантеми… Вірші вражають своїм різнобарв’ям, палітрою смаків, ароматів, дотиків: вони можуть бути «срібними й лавандовими, місячними й абрикосовими, терпкими й беззахисними»(с. 161). Усе це – художні деталі, повз які не можна пройти байдуже, оминути їх із високо піднятою головою, гордовитим поглядом, не сповільнивши впевненої ходи… По них мимохіть черкаєш зором, думкою, душею… 

Так само, як по описах кавово-поетичного стилю Терезиного буття: «Колись вона любила вірші інакше. Тепер їх легше читати. Не треба думати про те, що автор хотів чи не хотів сказати, думав чи не думав. Тепер можна було не розбирати їх на запчастини, а просто насолоджуватися. Час від часу – кілька ковтків кави. Але обережно, аби не заглушити смак поезії. Аби не вихлюпнути оте відчуття легкості, що приходить із хорошим віршем»(с. 11). 

Сергій, якого авторка позиціонує поетом, теж має свою історію, сповнену драм і таємниць. Чи зважиться поділитися нею з Терезою? Чи теж потребуватиме трохи часу, аби переконатися, що перед ним саме та – особлива, котра вміє нашіптувати історії чаю, дотик руки якої зринатиме в його пам’яті дедалі частіше, чиї парфуми вловлюватиме в порожній автівці, а коли не чутиме її голосу, писатиме паперові листи… 

Наразі Сергій констатує брак (ба навіть відсутність!) попиту на поетичні книги, що у вітчизняному просторі поступаються «добротним» (звісно, за обсягом!) прозовим. Гадаю, що до таких висновків схильні О. Деркачова й Б. Томенчук; разом із тим, подібні побоювання та претензії висловлюють більшість українських авторів та видавців. «Дивен світ у нас. І вірші начебто люблять, і начебто читають, от тільки не купують. Знайомий журналіст казав, що поезія в книжковому форматі зараз не зручна. Це ж не роман. Люди в книжках люблять читати історії тривалістю в життя. А вірші – це не життя, це вдихи та видихи, і місце їм зараз тільки в інтернетному просторі, ну і ще на яких-небудь святкуваннях»(с. 54). Чи свідчить така ситуація про кризу поетичного мистецтва? Либонь, ні. Навпаки – на різноформатних літературних дійствах саме поезія є провідною і за кількістю її творців, і за потужністю впливу на реципієнта, і за еволюцією форм, і за стрімкістю розвитку, і за розмаїттям мотивів… Більше того, поезія не здатна фальшивити, її не підпорядкувати розуму, не обмежити плануванням і робочим місцем… Навпаки – вона часто зухвало забігає вперед, передбачає й застерігає… Не дивно, що Сергій присвячує інтимно-ліричний вірш Терезі ще до їхньої першої зустрічі – вірш, від якого в жіноцтва пурхають метелики «під серцем і в околицях передмісць»(с. 106). Як автор-маг Сергій сподівається, що Тереза «знайде цей вірш або вірш її знайде. Стане павутинкою бабиного літа, що заплутається в її волоссі. Вона вловить різкуватий аромат лаванди і все зрозуміє»(с. 107). 

Прозові розмисли про поезію набувають в романі поетичного виразу з високим ступенем образності. Фіксовані за Сергієм, вони резонують у душі кожного поета чи кожної поетки… «Вірші приходили самі. Немов дощі або вітри, зручно вмощувалися в записнику чи ноутбуці, проростали диким виноградом та пурхали прозорими метеликами. Когось він губив у закапелках пам’яті, когось відпускав на волю, когось тримав біля себе. Їм було так добре. Час від часу з’являлися книги. Припадали порохом у книгарнях. Але це було вже не так і важливо. Книга – тільки тимчасовий прихисток для вірша»(с. 54). І аж наприкінці роману – риторичне й достоту зболене: «Із віршами треба зазирати в душу. А кого цікавить чужа душа?..»(с. 183).

Прикметно, що всі дотичні до Терези герої віднаходять «сродну працю», відкривають «велику магію» творчості (займаються справою, що надихає і дарує істинну всолоду). Маруся починає плести гачком: цей процес асоціюється з народженням. «От із-під її рук виростає шаль, а всередині неї, Марусі, росте щось таке неймовірно важливе й дуже гарне…»(с. 58). Ілля знаходить утіху в цифрах, бо останні, на відміну від людей, не зраджують… Ба більше – допомагає учням опанувати математику, подивляючи делікатність, щирість, справжність дітей. Вірячи в успіхи своїх вихованців, Ілля так само наснажує себе вірою та надихом. У висліді – переживає душевне зцілення. Любов’ю зокрема…

Текст О. Деркачової ілюструє інтермедіальні взаємини. Тож у романі «лунають» ноктюрни Шопена (аналогія до творів О. Кобилянської «Valse mélancolique» та «Impromtu phantasie»). Музика, як і поезія, слугує панацеєю… Тим-то оновлена й перероджена Тереза впевнено заявить: «Я не соромлюся, що була там. Хай соромно буде тим, хто вважає, що світ існує лише для них – псевдонормальних»(с. 174). І розпочне нову сторінку свого життя… Чи навіть першу сторінку життя нового… Де не буде кепкувань за спиною, коментарів поза очі, фальшивих масок і штучних посмішок… Де статус нічого не важитиме, але важитимуть щирість і справжність, теплота й сердечність… Де кава довершуватиме поезію і навпаки… Фемінне єднатиметься з маскулінним у «ми-буття»… Цей спільний затишний світ забагнеться втаїти від сторонніх очей і довколишнього шуму… 

«Епілог» руйнує первинне розуміння композиції, бо ж усвідомлюємо, що попередній текст – гра уяви романіста Сергія, котрий аналізує процес написання власної книги, на обкладинці якої «старий будинок і надламане осіннє дерево з одним-єдиним яблуком»(с. 182). Зневірений в попиті на вірші, Сергій таки зважився на роман... «Так дивно: ти створюєш світ, героїв, а потім починаєш відшукувати їх серед людей і вірити в кожне написане слово»(с. 183), – констатує подумки за горнятком кави. Ще не відаючи, але вчуваючи, що за мить травнева грозова злива подарує зустріч двох «найдорожчих» людей. 

Книгу прочитано, а питання множаться… Що, як один із вище аналізованих часопросторів Терезиного буття (минуле) стосується не так Сергієвого роману, як долі Тієї, що пахне дощем?.. А може, дотичний до обох – яви й уяви?.. Що, коли твір писався синхронно з реаліями, змальованими в ньому?.. І чи співмірними є образи вимисленої Терези й реальної? У кожному разі, О. Деркачова пропонує своїм чтивом широке поле для рефлексій і домислів. Жінка-авторка, вона ніби зважується передоручити свій текст маскулінному… Чи то лише мені так здається?.. Бо ж роман направду щедрий на присмаки й аромати – і кожен обирає свої… 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери