Якби існувала порівняльна таблиця стосовно поетів із музичними інструментами, то я би віднесла Наталію Калиновську, львівську поетесу– до ліри. І зовсім не тому, що одна з її поетичних збірок  має проникливу назву «Душа дзвенить струною ліри!». Уся її творчість, це тонка чутлива лірика, по-особливому жіночна. У сиву давнину лірники були народними будителями – доносили до людей важливу інформацію через пісню, у якій важливу роль відігравали певні слова-ключі. Їх сміливо можна назвати «прообразом»  майбутнього Інтернету. Коли душа переповнена радістю, любов’ю, щирим подивом до кожної нової днини, то такій душі є про що сповістити світові. Такою душею для мене є Наталія Калиновська: витончена у слові і шляхетна у діях. Таємнича мова поетеси-лірниці налаштовує на гармонійну хвилю позитиву, підбадьорює, дарує дивні настроєві відчуття, допомагає іншими очима дивитись на довколишній світ.

В одній із своїх попередніх книг «Мереживо думок», мене вразив і запав у душу ось цей рядок:«Залишитись собою в цьому світі – свято!». Опісля подумалось: «А й справді, хто ми? Чиї ролі граємо (виконуємо) посеред житейських буднів? Чи ж належимо, зрештою, самі собі? Якщо так, то коли саме? У які миті життя? Тоді, коли залишаємось наодинці і поринаємо в роздуми? А ви впевнені, що можете залишатись наодинці? Якщо у вас таке трапляється, то ви, мабуть, поет або поетка, або ж – творча особистість». І як підтвердження читаємо в наступних рядках винесений авторкою вердикт: пустеля душ, думок брехня відверта і скупа, обличчя масок…

До кожної поетичної книжки, яка потрапляє мені до рук, завжди прислухаюсь, як скрипаль до скрипки або диригент до камертону. Це особливе відчуття. І щоб його розтлумачити мені забракне слів. Особисто для мене справжня поезія несе в собі багату звукову гаму, вона насичена невидимими барвами-почуттями, вона підносить до небес й… окрилює. Коли книжка має все згадане, вона читається – відгукується у серці, резонує в кожній клітинці. Таких книг сьогодні мало. Бо не всі ті, що називають себе поетами, можуть «у слові спалахнути» (за Калиновською). «Сьогодні ти, поезіє, – життя!!!/ Знов чую Музи одкровенні кроки…/ І рими спів, мов пісня солов’я…/ І строф бруньки… І їх живильні соки!». Диво! Вперше зустрічаю поетку, яка не нарікає на «муки» творчості, як іноді можна почути від письмаків, мовляв, після написання почуваюсь, як витиснутий лимон. Навпаки, віршотворення для неї особливий стан піднесеності та внутрішнього осяяння, що додає їй як ментальної так й інтелектуальної звитяги: поетка «чує» як співає рима, строфи у неї «брунькуються» і живлять своїми невидимими енергетичними «соками». Бо ж «Приходить тихо Муза ніжна…» («Муза»).   

Окремо про вібрації звуку. Найбільше його у «дощових» рядках. Чи то поетеса справді так любить містичну львівську погоду, адже корінна львів’янка, чи то дощ любить її спраглу душу, яка у вічному пошуку дива… Але відчувається, що до цього стану природи у Наталії Калиновської особливий пієтет, і, пишучи про нього (дощ), виписує кожне слово з філігранністю ювелірного майстра, цитую: «Дощ, дощ у Львові – краплі гонорові!» («Осінній блюз»); «Мелодія дощу – це сльози вітру,/Це смуток місяця за сонячним теплом» (Мелодія дощу»); «Дощ лагідно співає краплями душі…» («Шепоче осінь»); «З осіннім відлунням сльози…/ Гойдались дощинки на вітах…»/(«Прощання духмяного літа»); «І мелодія осіннього дощу…/ Барвами палає досхочу!» («Поету»); «У Львові літній дощ… смутку відлуння…» («На порозі осінь»); «І плач дощу за літом чарівним…» («Пісня Лісова»); «Слова і ноти… музика дощу…», «Осінь дощиком повільно накрапала…», «Осінь фарбами чаклує /І співає у дощі!» («Жовтоокий листопад»); «Тебе чекаю я з краплинами дощу –  /Насолодитись я тобою мрію до схочу!» («Кохання заблукало»); «І так бентежно дощ співає» («Кружляє рима листопадом»); «Краплинами дощу плекаю я…», «Гірчили сльози від осіннього дощу» («Гірчили сльози»)…

Вода – це символ очищення, символ нового життя. Тож символізм дощу у поетичних творах згаданої авторки проявлений у багатогранних іпостасях. Так дощ вустами (пером) пані Наталії немов живий: він то співає, то танцює, то складає музику, то навіює ностальгійний стан. Він дзвенить. Так само, як і душа поетеси! Тож недарма український письменник Микола Славинський у своїй передмові до шістнадцятої поетичної збірки пише: «Поетичні рядки доносять аромат весни, запах золотавої осені, заряджають свіжістю та яскравістю зими, насолоджують чарівністю літньої пори. Краса рідного краю, любов до Вітчизни, бентежне кохання – все це гармонійно вплітається у вінок поетичного слова Наталії Калиновської. Так особливо й зворушливо передати палітру почуттів можна тільки у строфах!». 

«Мереживо душі», «Ода місту Лева», «Краю мій!» – філософсько-патетичні назви розділів, які формують це видання, створюючи цілісну й об’ємну картину світогляду авторки. Громадянська лірика першого розділу підсилюється епіграфами – рядками світочів української літератури: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Ліни Костенко, Леоніда Талалая. «Моє мереживо душі, – зізнається поетка, – Палає радістю живою…/Мереживо моїх думок – /Поезії свята й велична сила!/До душ, сердець – нелегкий крок…/Спасибі, Музо, що даруєш крила!».

Вірш «Борімся!» – надзвичайно актуальний саме сьогодні, адже пропагує загальнолюдські моральні цінності, від яких значна частина людства свідомо «ухилилась»: «Яка біда, коли в людині – заздрість,/ Коли душа її холодна, зла…/Коли в емоціях її кидає в крайність,/Коли святі зреклись її чола!». Останній рядок несе в собі надзвичайну сакральність. Адже у міжбрів’ї (чоло) знаходиться важливий енергетичний центр, який відповідає за зв´язок людини з Творцем (Абсолютом, Вищим Розумом, із Небесними Началами тощо). Коли ж він руйнується-втрачається,  то тоді «…покривджені  чесноти/ Поміняні на злато-серебро…». Але які правдиві рядки про Любов з великої букви: «Любов – у кожному із нас,/ У добрім чині, щирім слові…/ Спливає час… Минає час,/ Та не минає час Любові!».

Ціла низка віршів присвячена її величностям – Поезії та Музі. Творячи себе, авторка переносить у кожне слово «вогонь» власного єства. Поезія для неї не просто любов і пісня, «це гармонійне поєднання літер», яке «співає нотами душі».

Хрести благословляють чашу неба, берізка шепче листячком, рим букети, дощ шелестить роками, журба ховалась під вуалі, я збираю в кошик зорі (долі), співає дощ і лист гарцює, сніжок сміється, вірші летять у височінь, подих з небес, морози не остудять нам серця, вода сміється, бруньки радіють сонцю солов’їно, вроста зерно історії корінням … Багатий на метафори світ поетеси. А у вірші «Мелодисти» – всі три строфи це суцільні рядки-метафор. Ось лиш деякі з них: «Щодуху граб узявся до труби,/ Він хоче втяти, бачте, як дуби!/ Ялинки і смереки на баяні/ Мелодії виводять полум’яні…/».

Творчість Наталії Калиновської здобула гідне визнання: це і Всеукраїнська літературна премія «Гілка золотого каштана», вона дипломантка конкурсу імені Володимира Дроцика, Міжнародна премія ім. Миколи Сингаївського. Цими днями, напередодні Новоріччя, Наталія Калиновська отримала літературно-мистецьку премію ім. Івана Нечуя-Левицького (Український фонд культури). Це говорить про те, що поетеса повсякчас прагне вершинної досконалості свого слова. І як тут не згадати знаного українського письменника Мирослава Дочинця, який писав: «Література – це не літера, це звук і картина. Вершинна література – це закодована мова, що володіє над смисловою принадою. Я б сказав, це точкові контрапункти, спалахи образів, коли однією деталлю, лексемою, словесним мазком відкриваються незмінні глибини підтексту, відчуття невичерпності і всіх факторів дійства». Наталія Калиновська щиро прагне у своїй повсякденній праці саме такого слова, саме такої творчості. Бо ж відомо, що у досконалості немає меж.