Незбагненна річ – література. Народжується десь в інтимних глибинах творчої уяви письменника, а стає живим ланцюжком емоцій, що передає відчуття дійсності читачеві. Постає з тяжких сумнівів та духовних вагань творчої особистості, зате апелює до загальноприйнятих норм моралі, утверджуючи наше переконання в етичних засадах суспільства, в котрому живемо. Формується з елементарного відчуття миті, яку переживають літературні герої у своєму щоденному марафоні, а тяжіє до зрозуміння подиху вічності, який відчувається за кожною людською історією. Визволяє звичайні фізіологічні інстинкти, але разом із тим підноситься до вершин духовності.

У новому романі Володимира Даниленка подібні контрасти знаходять оригінальне та художньо переконливе втілення. Дія твору виразно концентрується навколо одного героя, яким є письменник Юлій Солодчук («імператорське» ім’я дисонує з комічним прізвищем, але це один з улюблених прийомів автора, що творчо розвиває бурлескно-травестійну традицію укрліту). Тематичне ядро роману також виразно означене: це тема творчості в широкому сенсі цього поняття, адже герой не тільки пише сам, а щодня спілкується з іншими творчими людьми, слова та вчинки яких оцінює. Усе це дає підстави підозрювати автора в тому гріху, який вчиняє коли-небудь чи не кожен майстер пера, а саме – в автотематизмі. Цим ученим словом означують тип твору, що будується на підставі безпосередніх авторських рефлексій. Тобто, автор цього разу не мусить удавати, ніби він пише про інших, не мусить щоразу одягати маски на обличчя, – він може собі дозволити зображення власних сумнівів та переживань, роздумів та снів без неодмінного літературного камуфляжу. І це аж ніяк не позбавляє твір інтриги, адже добрий майстер потрапить про все розповідати цікаво та живо. І потрапить довести читачеві: важливий не так матеріал, з якого «ліпиться» роман, як спосіб, за допомогою якого цей матеріал трансформується в живі образи.

Цю книжку можна сприймати також як властиву автотерапію, про що відверто зізнається письменник устами свого персонажа, який є його alter ego. Головний герой твору, переживаючи розчарування свого щоденного побуту, а ще більше – драматичного кохання, що коштує йому чималого болю й душевних страждань, знаходить справжню втіху в тому, що пише. Процес написання роману допомагає йому звільнитися від набридливих переживань: адже викладаючи їх на папері, разом з тим віддаляєш від себе, відчужуєш, переносиш у інший вимір, де вони, стаючи літературною умовністю, отримають нове життя. Це одвічна магія літератури – вичаровувати з буденних вражень щось особливе, що манить таємницею слова й незбагненністю суті. Літературна пристрасть допомагає Юлієві Солодчуку позбутися душевних ран, але разом з тим спонукає його уважно аналізувати здобутий досвід, зіставляти свою історію з іншими, роздумувати про химерну сутність цього світу.  

А живі образи – це звичне амплуа Володимира Даниленка. Письменник уже не раз доводив уміння дотепно оповідати про реалії нашого часу, так само, як і  – портретувати сучасників: пихатих і скромних, кумедних і гордих, зарозумілих і простакуватих. «Клуб «Старий Пегас» подарував читачеві  галерею людських типів, зображених примруженим іронічним оком автора-оповідача. В. Даниленко не любить докладного побутописання, не зануджує читача скрупульозними деталями. Він більше тяжіє до типових прийомів белетристики, тобто віддає перевагу коротким штрихам, які передають саму сутність персонажів. А ще – дуже любить колоритні, живі й дотепні діалоги, через які ці персонажі розкривають свої якості. Ці діалоги, до речі, надають динаміки романній оповіді.

Образ дійсності, яку змальовує письменник, нагадує гротескно-сатиричну гримасу. Проте цього разу об’єктом сатири є не весь суспільний лад, який охоплено в романі фрагментарно. Сміх автора більшою мірою має конкретних адресатів, тобто стосується безпосередньо тих сфер життєвого досвіду, в яких обертається головний герой твору, себто творчості, творців та їх ролі в сучасному українському соціумі. Письменник окреслює умовний трикутник, у межах якого життєстверджується  Юлій Солодчук. Першу його сторону представляє літературний клуб «Старий Пегас», де Юлій працює директором і де зустрічає цілу низку колоритних постатей – людей, що зробили творчість своїм пожиттєвим заняттям. Друга концентрує увагу на Міжнародному університеті культури (МУК – багатозначна й промовиста абревіатура), де наш герой підпрацьовує викладачем, щоб поправити свій матеріальний стан. У МУКу він стає свідком не менш дотепних історій, що виявляють блиск і злиденність сучасної української освіти. Третій кут трикутника становить любовна історія Юлія, що обертається у тривалу драму загадкового кохання, яке переживає свої злети й падіння. Усі ці мотиви пов’язані тематично, оскільки віддзеркалюють різні грані творчості й поєднані спільним суб’єктом, очима якого ми, читачі, спостерігаємо столичний культурний простір.       

Отож клуб «Старий Пегас» стає для героя цікавим, хоча й несподіваним досвідом спілкування з творчими людьми. Власне кажучи, Юлій Солодчук стає директором клубу завдяки збігові обставин: допомагаючи Стаськові Півню, давньому колезі з провінційної газети, де обоє починали кар’єру, він отримує посаду як подяку за послугу. Будучи письменником і не маючи амбіцій до керівництва, мріє скористатися з цієї роботи, аби пожвавити літературне життя клубу. Проте реалії поступово розчаровують його. Солодчук спостерігає старих графоманів, пристосуванців, лайдаків, далеких від високих поривань творчості. І мотиви їхньої участі в клубі виявляються геть приземленими. Юлій знічев’я створює комічну типологію письменників, яких пізнав серед своїх колег: «До першої категорії належав бовдур абсолютний, який не володіє комп’ютером і мобільним телефоном. Свою позицію він вмотивовує приблизно так: «У Григорія Сковороди не було мобільного телефона й комп’ютера, а як він писав!» (…) До другої категорії належав соціально неприємний тип – бовдур пихатий, який не вміє користуватися комп’ютером, але купив мобільного телефона, в якому не знає, як відключається звук і як відправляються і читаються есемеси. У нього в найбільш незручний для цього момент у кишені починає дзвонити мобільний телефон. Таких людей не можна пускати в театри, на вечори поезії і, тим більше, на похорони, бо вони можуть усе зірвати. До третьої категорії належав бовдур поміркований, що має мобільного телефона й старого комп’ютера, але користується ним, як друкарською машинкою. І коли треба комусь відправити електронну пошту, то просить зробити це своїх дітей чи онуків».

У «Старому Пегасі» повсякчас людно, але цей рух специфічний: він приховує брак живої творчої атмосфери, яка мала би об’єднувати творчих людей. Перед нашим поглядом проходить ціла галерея типажів. Автор уміє характеризувати їх лаконічно й колоритно водночас, вихоплюючи одну з рис, найбільш властиву, й наділяючи її гротескним забарвленням. Так, старого Маркіяна Хруня колеги й досі бояться та остерігаються, адже він колишній апаратник, спритний пристосуванець, автор численних доносів, що не одному поламав долю, запроторивши за ґрати. Хрунь і тепер не втратив своїх «бійцівських» якостей, через що Півень, задумуючи морально знищити Солодчука  як  свого опонента, вдається до його послуг, і цілком слушно, бо той організовує цькування жертви в кращих традиціях минулої епохи. У постаті Микити Косогляда акцентовано його старечу глухоту, що набуває ролі метафори. Орися Кука – неперевершена стололазка, яка завжди потрапляє на найкращі фуршети, де бецеремонно запасається харчами та випивкою. Зоя Стрикало, незважаючи на свої сімдесят, захоплено читає героєві інтимні вірші та спокушає його. Жора  Піцик – алкоголік, що досконало вміє вижебрати випивку в директора чи клієнтів клубу; він – ніби стихійне лихо, від якого немає рятунку. А заступник директора Броніслав Нищота – незрівнянний майстер некрологів та надгробних промов: саме він організовує похорони покійних членів клубу. Лише зрідка Солодчукові доводиться зустрічати справжніх, добрих та щирих людей. Та й то переважно поза клубом: талановиті літератори не вміють там втриматися. Так, відкриттям стає для нього знайомство з поліглотом і перекладачем Яковом Касперуком, який доживає віку в цілковитій убогості в приміському Ірпені, забутий всіма, цілком протиставний до пихатих членів «Старого Пегаса».

Ситуацію з покійниками Володимир Даниленко перетворює в шарж: пристаркуваті клубні літератори мріють про те, щоб їх винесли з цього приміщення вперед ногами. І це регулярно відбувається, особливо восени, коли героєві геть набридають одноманітні поховальні урочистості. Ба більше, коли на Юлія Солодчука обрушуються з шельмуванням, то звинувачують саме в тому, що він – замість організовувати похорони, які є найважливішим обов’язком директора, – видає книжки молодих авторів. Так чи інакше, «Старий Пегас» перетворюється на осередок старих бовдурів з невиправданими амбіціями та невдоволеною пихою. Відтак цілком закономірно, що Солодчук не може затриматися в клубі, адже там немає того, чого він прагне від життя. Навіть мармуровий Пегас не витримує наруги. В епілозі роману він зривається зі свого місця, що на фронтоні старого будинку, і тікає в середмістя, до людей – подалі від фатального зборища пристаркуватих маразматиків.  

Університет  – ще один острівець паралельної дійсності серед великого й динамічного столичного міста. Автор дотепно змальовує стан справ в університеті, в якому панує дух фальшу та примітивізму. Постать самого ректора представлена в яскравому шаржовому тоні. Враження зовнішнього блиску й внутрішньої вбогості комічного героя письменник створює вже з першої його появи перед читачем. Паралельна реальність, яка панує в МУКу, безпосередньо впливає на моральну атмосферу закладу. Юлій Солодчук, а також Ганна Жебрій схожі на білих ворон у цьому товаристві, тому система їх звідти виштовхує. Задушливу атмосферу МУКу автор добре відображає у просторових характеристиках: гламурний вигляд приміщень, меблі, прикраси – і брак елементарного місця, де людина почувалася б комфортно. Не випадково викладачі, аби поговорити, мусять іти до фреш-бару «на кохве». Плювако зануджує їх повчаннями, які виголошує на засіданнях кафедри (ці блискучі монологи варті окремої уваги). Йому підспівує не менш примітивна заступниця Марфа Блинда, а пасивні Павло Жилун, Жанна Безносюк, Дарка Гнилоп’ят, Пилип Филипів грають роль вдячної публіки, щоби потім у власному товаристві нарікати на ректорський феодалізм.

Найвиразнішим показником ситуації МУКу виступає в романі В. Даниленка всюдисущий суржик: ним послуговуються й викладачі (Жилун), і сам ректор, і студенти. Словом, МУК вражає героя роману духом фальшу й імітації. 

Третій світ, що проектується в романі, складають душевні переживання Юлія Солодчука. Любовна інтрига, яка зав’язується з колегою-викладачкою з МУКу, перетворюється в тривалу історію, зазнаючи різних фаз розвитку. Це класична любовна гра, яка передбачає і шалену закоханість, і страждання, і втечі, й гарячий та екзотичний секс, і розхолодження та остаточне прощання. Коханка Юлія Ганна Жебрій – постать непостійна й контроверсійна. Вона так само, як інші герої, виявляє творчі амбіції й прагне видати книжку, а Юлій допомагає їй здійснити цей намір. Жебрій – екзотична жінка, яка й приглянулася героєві своєю незвичайністю. Однак у взаємних стосунках вона ненадійна й егоїстична. Закоханий Юлій Солодчук не бачить її егоїзму, властиво, не хоче бачити: він любить в особі Ганни свою мрію про жінку, й саме тому жорстоко платить за наївність. Зображуючи тарапати героя, автор відступає від іронічно-сатиричного тону й переходить на лірико-патетичний стиль, що відповідає душевним стражданням персонажа. Так чи інак, кохання стає третім випробуванням, яке доводиться пройти Юлієві: кожне з них забрало чимало душевних сил, але й дало відчуття визволення від того, що невластиве й шкідливе для його натури, що зневолює й паралізує творчий дух.   

Володимир Даниленко щиро насміхається з численних героїв роману. Вони в його зображенні постають колоритними представниками нашої епохи – порожніх обіцянок, напускної пихи, дешевої імітації, цинічного пристосуванства, чудної простакуватості тощо. Їх важко назвати героями свого часу, радше вони є його типовими продуктами, свідками морального розкладу та загальної деградації людяного в людині. Галерея таких персонажів цікава тільки як втілення банальної сутності цього світу: зустрічаючись із людьми, провадячи з ними пустопорожні розмови, Юлій Солодчук поступово переконується в марноті цього світу. Утім, він і сам не претендує бути героєм: спокійно спостерігає за людською суєтою, не бунтує проти світу (за винятком одного епізоду, коли викриває фінансові махінації у Фундації українських літераторів), не повчає інших моральності. Намагається сприймати людей такими, якими вони є, без зверхності та моралізаторства. Юлій має іншу функцію й інше покликання: вечорами, втомившись від суєтного життя, він зосереджує свою увагу на писанні, і цим реалізує власне право лишатися людиною, попри всі прикрі обставини, яких доводиться зазнавати. Так з’являються на папері в’їдливі характеристики мимовільно зустрінутих людей та іронічні діалоги, якими автор любить посмакувати – настільки яскраво вони виражають внутрішні якості розмовців. 

Дія роману розгортається в українській столиці. Що ж, масштаб столичного міста цілком відповідний до зображуваних явищ: саме тут зосереджується культурно-інтелектуальне життя, що, ніби у кривому дзеркалі, відбивається  в  клубі «Старий Пегас». Автор заманив читача (разом зі своїм героєм, звісно) в кілька колоритних місць Києва, головним чином, гастрономічних, де точаться діалоги. Шкода, мені особисто того видалося замало. Знаючи, як майстерно Володимир Даниленко вміє підмічати й описувати неповторність міста, його культурні родзинки, легенди й міфи (особливо – в романі «Кохання в стилі бароко», 2008), сподівався, що й тут буде багато київської екзотики. Утім, може, й виправдано автор її обмежив, адже йшлося йому про щось інше. Київ тут – тільки тло: чи то для зображення марноти марнот, яку уособлюють члени й членкині літературного клубу, чи то для страждань умовного Вертера. А що таких страждань Юлій Солодчук зазнав доволі, в тому не доводиться сумніватись.

Описуючи реалії літературного клубу, Володимир Даниленко ставить перед читачем резонне питання: а чого варта література, якщо вона не народжується з натхнення й справжнього досвіду, а тільки імітує – більш чи менш вдало – ці якості. Традиція імітації сягає корінням радянського минулого: саме звідти й винесено образ письменника-трибуна, інженера людських душ, пафосного промовця та щирого прислужника влади. Нова епоха, на жаль, не поламала цю традицію, принаймні у стінах клубу «Старий Пегас», що став комфортним осередком для колишніх пристосуванців та життєвих аутсайдерів. Ізоляція клубу від суспільства,  від життя, його актуальних потреб та запитів перетворює літераторів, які туди вчащають, у гурток соціальних аутистів, що компенсують свою невлаштованість у світі почуттям взаємної солідарності в малому товаристві, де вони зустрічаються. Не випадково в  клубі панує мертвецький дух: не тільки від того, що тут часто відбувається ритуальне прощання з покійниками, а й від того, що його завсідники далекі від життєвого виру, який панує поза порогами установи. Це їхня біда і приреченість. Адже «лише жива культура, – як писав Поль Рікер, – культура водночас вірна своїм витокам і така, що перебуває у стані творчості в плані мистецтва, літератури, філософії та духовності, лише така культура спроможна витримати зустріч з іншими культурами, і не тільки витримати, а й надати якогось смислу цій зустрічі».

Володимир Даниленко створив збірний образ творчої інтелігенції, щирий і нещадний у своїй відвертості. Це образ сатиричний і гротескний. Клуб «Старий Пегас» – не те місце, де панує дух творчості. Якраз навпаки, це профанне місце, що виявляє порожні амбіції, а нерідко й темне минуле тих, хто відвідує клуб. Ярмарок суєти, дешева блазенада, парад марної графоманії. Цілком закономірно, що Юлій Солодчук, попри свою поблажливість у ставленні до колег-літераторів, не витримує тривалого перебування  в цій літературній організації, а його історія завершується скандальним звільненням із посади директора й виключенням із членів клубу. Разом з тим це – символічне звільнення творчої людини від пут рутинних обов’язків, які їй доводиться виконувати. Як видно, Солодчук мав амбіції змінити культурну атмосферу клубу: він видавав книжки молодих авторів, гуртував навколо організації свіжі сили, пробував оживити її роботу. Проте радикальні зміни провести не вдалося: «Старий Пегас» залишається таким же примітивним і мертвим для творчості осередком, як і раніше, зате виштовхує самого Юлія як щось чужорідне, що не пасує до його монотонного стилю і узвичаєних ритуалів (найчастіше – похоронних, що має виразну символіку).

Новий роман Володимира Даниленка дає оригінальний зріз суспільно актуальної проблематики. З одного боку, письменник дав досконалу характеристику середовища творчої інтелігенції – з її задавненими хворобами, що пов’язані з невільним минулим, рабською покірністю, аморальним і цинічним пристосуванством, яке, на жаль, і сьогодні залишається не осудженим та продовжує практикуватись у нових умовах, за іншої влади. З іншого боку, вибіркові характеристики суспільства так само не ворожать на оптимізм: засилля в столичному місті суржику вказує на низьку культуру його мешканців, загальна покірність та пасивність свідчить, що атмосфера примітивізму й імітації не буде загрожена і в близькому майбутньому. Люди живуть у стані якогось заціпеніння, ніби в кошмарному сні, але вони не переймаються тим, яким буде пробудження. Відсутність громадянської активності (куди, до речі, подівся, дух Майдану?) є ознакою інфантилізму та незрілості українського суспільства. І творчих клубів також – як його органічної частини. У такій атмосфері справжнім героєм є хіба що сатиричний сміх – лишається сподіватися, що бодай він спонукатиме до визволення людей зі стану морального заціпеніння. І в цьому роман Володимира Даниленка потрапляє в ціль.