Re: цензії

19.09.2019|Ніна Головченко
Збірка поезії «Любов довготерпить» (2019) Оксани Радушинської
18.09.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
Талановитий син завороженого Придесення
17.09.2019|Богдан Мельничук, Ігор Фарина, письменники
Оспівування весни спресованого часу
16.09.2019|Андрій Дахній, доктор філософських наук
Екзистенційний досвід поета: творчість у світлі Memento amare
16.09.2019|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Впливає серце у ріку щодення
16.09.2019|Ігор Зіньчук
Розплата за непрощені гріхи
Гіперпростір як відкритий твір (з книги «Від не-початку і до не-кінця»)
Безцінні скарби Сергія Дзюби
15.09.2019|Сергій Синюк
Про сучасність через призму історії
14.09.2019|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
«Нехай прибереже свою реть лях, а ми тим часом помислимо…»

Re:цензії

21.08.2019|08:25|Ігор Котик

Європейські маршрути галицьких провінціалів

Набитович І. Дерево життя літературного роду. – Київ: Дух і літера, 2018.

Амбітний культурологічний проект «Постаті культури» видавництва «Дух і літера» розростається за рахунок життєписів як знаменитих постатей на кшталт Сковороди чи Драгоманова, так і призабутих нині видатних діячів української минувшини. Праця Ігора Набитовича – з тої другої ніші. У книжці «Дерево життя літературного роду» по краплині, часто з польських джерел, а також з архівів Львова, Тернополя, Києва і Варшави зібрано інформацію про три постаті з роду Федоровичів: Івана Федоровича, його сина Володислава та Володиславову доньку Іванну Кароліну Маєр-Федорович-Малицьку, яка підписувала свої літературні твори псевдонімом Дарія Віконська. Географічно герої книжки пов’язані найперше з “глушиною галицької провінції” – селами Вікно і Шляхтинці, що на Тернопільщині, – але радіус їхніх життєвих маршрутів простягається мало не на весь європейський континент. Оскільки були вони політичними діячами, культуртреґерами, письменниками, дослідниками історії та мистецтва, то дерево їхнього роду зачіпає своїм корінням багато історичних процесів з періоду ХІХ і першої половини ХХ століть – тут і Листопадове повстання, діяльність польського підпілля, і “азбучна війна”, активізація національного самоусвідомлення у Галичині у другій половині ХІХ ст., і формування українського правопису, і діяльність українських товариств та партій, і перша та друга світові війни. Ретельне прописування історичного контексту, без якого життєписи Федоровичів були б неможливими, дає підстави вважати монографію Набитовича приналежною не меншою мірою, ніж до літературознавства, до царини історії.

Трьохчастинний сюжет, що показує поступову еволюцію національної ідентичности головних героїв від польщизни до, як тоді казали, рущизни, тобто українськости. 

Іван: польський патріот з давнього шляхетського роду, боронив Варшаву від російських військ у 1831 році, брав участь у польському підпіллі, входив до пропольського кола в австрійському парламенті, виступав проти ідеї поділу Галичини на Східну і Західну, що її пропагували українські депутати, писав переважно польською мовою (зрідка – іншими, яких знав немало; з селянами спілкувався українською), наприкінці життя вивчав українську історію.

Володислав: літературні твори писав теж польською мовою, але історичне дослідження про добу Наполеона – французькою, сприяв затвердженню фонетичного правопису в Галичині на державному рівні, меценат, фінансував українські освітні, а також мистецькі та археологічні проєкти, зокрема товариство Просвіта, підтримував стипендіями сотні українських студентів, надавав матеріальну допомогу українським і польським митцям, під час обрання його головою «Просвіти» у 1973 році висунув гасло «Русь для русинів!», яке десятьма роками пізніше повторить Франко у статті «Наш погляд на польське питання».

Іванна Кароліна: українську мову вивчила у дорослому віці, та саме нею писала художні твори, статті, рецензії, всупереч волі батька вийшла заміж за свого учителя української мови, інтелігента в першому поколінні Миколу Малицького, який згодом воюватиме в Українській Галицькій армії (під командуванням Володимира Федоровича, Володиславового брата), стане членом УНДО та, як і свого часу тесть, вкладатиме гроші в українську справу й віддаватиме задля неї свої сили. 

За цим магістральним сюжетом переплетено багато подій, характерів, проявлених сторінок біографій та вказівок на незворотно втрачені художні твори. Поруч з головними героями діють такі відомі особистості, як Олександр Барвінський, Корнило Устиянович, Олекса Новаківський, Іван Труш, Іван Франко, Лук’ян Кобилиця, Францішек Смолька, Леопольд фон Захер-Мазох (батько письменника, начальник Львівської поліції), а також менш відомі у нас, та по-своєму дуже колоритні, я б сказав кінематографічні персонажі, як Едвард Дембовський чи Артур Ґротґер. Дембовський – філософ, публіцист, літературний критик і письменник, один зі співорганізаторів Краківського повстання, який прославився неабияким умінням змінювати імідж, через що був невловимим для поліції. Ґротґер – художник, деякий час жив у Володислава Федоровича, не тільки в Вікні, а й у Львові, переховуючись від можливого ув’язнення за несплату боргів (факт, про який після смерти митця не прийнято згадувати, тож передмову В. Федоровича до каталогу виставки художника, де висвітлювалося деталі їхніх стосунків, було після публікації вирізано). 

Що стосується Івана Франка, автора незавершеної, але об’ємної біографії Івана Федоровича, писаної у 1883–85 рр. на замовлення сина Володислава (опублікована в книзі першій 46-го тому п’ятдесятитомника Франка), то Ігор Набитович зазначає, що важливість Франкової праці полягає не тільки в тому, що вона є джерелом інформації про І. Федоровича, а й у тому, що для самого автора біографії вона мала велике значення. “Франкова творчість і життя пішли б інакшим шляхом, а багато фактів із життя Федоровича навіки зотліли б”, – пише Набитович (с. 290). Величезний архів родини Федоровичів слугував Франкові не лише для виконання Володиславового замовлення, а й для написання публіцистичних статей та навіть як джерело художніх образів. Скажімо, відома строфа Каменяра про книги як морську глибину, виявляється, є переспівом одного з афоризмів Івана Федоровича. Автор монографії зазначає, що однією з причин того, що праця над історичною біографією (перша на галицьких теренах спроба в такому жанрі) зайшла в глухий кут, стали розбіжності в поглядах Франка і Федоровича-молодшого на постать Івана Федоровича, зокрема, Володислав не міг змиритися з тим, що батько в цьому життєписі постає польським політиком, мало причетним до українських справ. Набитович показує, що попри розбіжності в поглядах і розрив контракту, стосунки між Володиславом Федоровичем та Іваном Франком залишилися дружніми, Федорович і надалі сприймав Франка як видатну особистість, а коли треба було, то підтримував фінансово. Величезний обсяг опрацьованого матеріалу дав підстави І. Набитовичеві переглянути окремі відомості про життя Федоровичів. Зокрема, обставини й мотиви відходу Івана Федоровича від повстанського руху дослідник трактує по-іншому, ніж це свого часу зробив Франко.

Монографія Набитовича цінна тим, що у ній висвітлено багато розкиданої, малодоступної для загалу інформації про родину, в генах якої вирував творчий пошук, змагалися між собою господарництво і мистецтво, родину, що прагнула різнобічного розвитку, комунікувала з чільними особистостями з різних сфер суспільного життя і була не позбавлена деякої ексцентричности. У 1907 році Володислав Федорович обговорював з Олександром Барвінським ідею створення міждисциплінарного дослідження про українську культуру, історію, географію за участю фахівців з різних галузей і письменників. Реалізувати цей амбітний задум не вдалося. Але ж багато Володиславових ідей успішно втілювалися. Велика етнографічна виставки в Тернополі 1887 року, перша такого роду на українських землях, на якій було представлено не лише побут, одяг, прикраси, а й оселі з різних регіонів Східної Галичини. Археологічні розкопки у Вікні, Товстому, в Галичі та інших населених пунктах. Килимарська майстерня, килимарські й гончарські школи у Вікні й Товстому, вироби звідти користувалися неабиякою популярністю. Саме за часів головування у «Просвіті» Федоровича товариство почало активно розширювати свою географію, створювати філії. Коли в польському сеймі постало питання про те, щоб виділяти дотації на «Просвіту» за умови цензурування літератури, котру це товариство продукує, В. Федорович відмовився від такої державної допомоги й виділив на розвиток структури, яку очолював, кошти, значно більші за ті, що їх можна було отримати на той час від уряду.

Я щось казав про ексцентричність? “Одного разу запросив він Сашу [двоюрідного племінника. – І.К.]на обід до чудового готелю, в якому він займав великі апартаменти. На гостя чекав чудово сервірований стіл, все було як слід, поза одним «але»: єдиним одягом господаря була… невелика столова серветка”.

Це цитата з польської книжки, де мова йде про те, що деякі родичі Володислава любили розповідати своїм нащадкам про нього як про дивака, замовчуючи те, про що їм було згадувати невигідно, те, чого не зауважити було неможливо, тільки замовчувати. 

Та в будь-якому разі той чудово сервірований стіл – яскравий кадр на тлі Володиславової пристрасті до одягу княжих часів. Як ніхто вже в той час, В. Федорович любив парадуватися саме в такому незвичному вбранні, тим самим показуючи свою приналежність до давнього українського роду, демонструючи “власні візії як історії України, так і уявлення про місце і роль роду Федоровичів у цій історії” (с. 280). Таким його бачили не тільки в Галичині, а й у Віденському сеймі та на відкритті Народного театру у Празі. Відомо, що й під час згадуваної етнографічної виставки у Тернополі він тусувався саме в строях боярина, тож напевно таким його бачив архикнязь Рудольф, котрому Володислав розповідав про українську культуру та побут. Таким, в образі боярина, намалював його портрет Корнило Устиянович, коли мешкав у Вікні. Принаймні про це пише Ігор Набитович. 

Але якими були інші портрети Володислава Федоровича та його родичів – складно сказати. Якою був портрет Володиславової коханої пензля Артура Ґротґера – цього ми теж не побачимо. Ані віконських пейзажів Труша. Ні портрета Трушевої жінки Аріядни, доньки Михайла Драгоманова. Бо картини, на відміну від рукописів, горять. А якщо підпалювачами є росіяни, то й рукописи горять, ще й як. Все горить, якщо підпалювачами є росіяни. Цілий тиждень. Стародруки горять. Навіть картина Кранаха горить.

Її життя від самого початку було оповите таємницею. Можна було б дивуватися, якого біса їй взагалі була потрібна ця мова, ця література з її «Ділами» і «Нашими Хатами», коли тамвона мала  Відень – Париж – Лондон. Можна було б, якби ми не знали, що у маєтку тата, куди вона навідувалася під час літніх канікул, було близько 20 тисяч книжок, 15 тисяч документів, деякі ще з часів Середньовіччя, і не менше 250 художніх полотен. До того ж “власник Вікна [Володислав Федорович. – І. К.] передплачував усі українські часописи, які виходили в Галичині, історичні та культурологічні журнали польською мовою, а також замовляв книжкові та журнальні видання іншими мовами – німецькою, французькою та англійською” (с. 270). У цьому морі можна було б плавати ціле життя… 

Через 10 днів після її одруження все пішло з димом. Хоча якби вогонь і не пожер того всього, їй це уже не мало належати. Тато передав їй у спадок неспокійну, стихійну натуру (“стихійно музична” – казала про себе, наголошуючи на першому слові; музична – це від мами, Віденської піаністки), а від Вікна вона взяла собі тільки літературне ім’я – Віконська. Аби носити з собою пам’ять про те, чого не повернеш. І коли через двадцять з гаком років світ знов захлинатиметься у пожежі війни і ті, хто підпалювали маєток її батька, або ж їхні нащадки, заберуть у неї чоловіка, вона знатиме, що робити, аби не попастися їм у руки.

 “Наша література недорозвинена, бо ми психічно малорозвинені <…> Наша психіка – спосіб думання та чуттєві реакції – немов музичний інструмент з п’ятьома-шістьома струнами. Струни звуться: любов (здебільша у найпримітивнішій формі), національна кривда, суспільна кривда, визвольна боротьба, селянський побут і, може, ще одна чи друга. На тих кількох струнах наші письменники і поети грають невтомно ті самі до загину знані мелодії, що їх грали ще перед світовою війною”.

Якщо літературну творчість Івана та Володислава Федоровичів важко назвати новаторською, їхній головний внесок – в іншій площині, суспільно-політичній, то Дарія Віконська привертає до себе увагу як літературний і мистецький критик та письменниця, авторка настроєвої короткої прози і першої в Східній Європі книжки про Джеймса Джойса, опублікованої того року, коли в Америці допіру скасували заборону на публікацію його «Улісса». За словами Набитовича, вона “однією з перших в українському літературознавстві пробувала вводити принцип інтердисциплінарности у дослідженні літературного твору” (с. 506). Вона добре знала і відчувала європейську літературу, європейське мистецтво. Однак з українською літературою з-за Збруча, схоже, була знайома досить віддалено, принаймні таке враження можна винести з опублікованої у 1934 році статті «Про европейськість нашої літератури», звідки походить наведена рефлексія про 5-6 струн, з якої не видно, щоб авторка враховувала естетичний досвід таких авторів, як, скажімо, Михайль Семенко чи Валер’ян Підмогильний, – тих, котрі грали на інших струнах, інакші мелодії. Та це не надто дивує, з огляду на тодішні політичні обставини та особливості біографії Іванни Кароліни Маєр-Федорович-Малицької. Людина, що виростала по європейських столицях, виховувалася на світовій літературі, передплачувала до села (мова про Шляхтинці) європейську періодику, в тому числі літературний додаток до часопису «Times», писала про Дж. Джойса, В. Вітмена, О. Вайлда, відвідувала виставки імпресіоністів і Ван Гога, – вона спрямовувала свій погляд на захід від Збруча, туди, де простягалися маршрути, якими вона ступала ще в дитинстві.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери