Re: цензії

Прочитаймо цей вірш Марека Вавжинського, поета і полоніста, який живе у Кракові. Спочатку прочитаймо без присвяти і дати написання – без тієї інформації, яка є начебто зовнішньою стосовно самого вірша і, на перший погляд, йому ніби не належить. Про що цей вірш? Який світ вибудовує чи, точніше, про який світ розповідає? І що означають елементи того світу?

Історія здається банально простою: двоє молодих людей вертаються зі школи додому. Не знаємо про них нічого конкретного – хто вони, наскільки молоді, про що розмовляють, які між ними стосунки – вони люблять одне одного або ж є звичайними шкільними приятелями... Справді нічого про них не знаємо. Як не знаємо і про світ, що їх оточує. Той світ свідомо намальований лише кількома загальними (так і хочеться сказати – схематичними, стереотипними) штрихами: дорога, ліс, будинки, дерева, залізничні колії… Проте цей віршований світ існує потужно і по-справжньому, він збурює уяву – попри поетичну образність – своєю очевидністю: чим натуральніше, загальніше, реальніше, тим потужніше. Кожен з нас із легкістю уявить той «вересневий сонячний день», але для кожного то буде трохи інший день – свій, видобутий з індивідуальної пам’яті, зі свого досвіду і своєї долі. Водночас загальний та індивідуальний. Чи так – загальний через свою окремішність. Потужне «jest» («є») – це ключ до світу вірша: «jest wrześniowy słoneczny dzień / droga jest przyjemna», є ліс і луки, будинки і дерева, є люди – отже, світ Є. Цілий і гармонійний. Ідилічний та ідеальний: сонячний, приємний, охайний, впорядкований. Світ простий, навіть елементарний і водночас нескінченно багатий. Досконалий: все Є, нічого не бракує. Настільки рідкісне, а тому безцінне відчуття дивовижної єдності світу «завжди пам’ятне». Наче диво, явлене в ілюмінаційному блиску. Щасливий дар. Таким є світ у поезіях «Дар» і «Щастя» Мілоша, в його творі «Світ (Наївна поема)».

А тепер прочитаймо вірш Марека Вавжинського повністю, оскільки і присвята, і дата є його важливими складовими, без них не можна зрозуміти твору. Вірш присвячений Чеславу Мілошу. 15 серпня 2004 року – перший день після смерті поета. Перший день існування світу «без Мілоша».

І ніщо не змінилось. Диво світу, існування, молодості, любові, краси триває. Є. Жодних ґанджів в ідеальній гармонії. В гармонії, яка по-своєму жорстока, – самодостатня, бо не потребує людини, їй байдуже людське життя. А може, так, власне, і має бути? Може, пронизливе відчуття втрати, болю є суто людським – відчуття, коли здається, що після втрати світ вже не буде настільки цілісним, досконалим і прекрасним? Відчуття, яке ніяк не впливає на реальний стан світу? Може, так теж має бути? Може, саме в цьому і криється якась «нелюдська» краса, гармонія? Гармонія вічного тривання і змін? Гармонія, з якою ніяк не може змиритися бідне людське серце? Проти якої протестує і якій піддається? Гармонія, яка здатна дивувати й закохувати? І може, найясніші, найщасливіші й найбільш гармонійні вірші Старого Майстра також є своєрідним уроком покірності, уроком світу?

Переклад з польської Олександра Клименка