Тема опришківства, активно досліджувана та інтерпретована в минулому столітті методами «соціалістичного реалізму», сьогодні відсунута на задній план. Про її актуальність чи неактуальність можна сперечатися, але побудова сучасного національного суспільства потребує заглиблення в історію свого народу, популяризації народних героїв, просто неординарних особистостей, витворення власних епосів та міфів.

«Дивні ми люди! Якщо інші народи вигадують міфи про себе, перетворюючи їх у надійний туристичний прибуток, то ми навіть уже витворені легенди ладні самі розвінчати. Ось вам правда-матка про нас: нема в нас героїв! А ті, що є, не варті нашої уваги і поваги» [C.82].

Сприймаємо ці слова, як концепцію нової книжки Олександра Гавроша «Останній опришок Микола Шугай», що поповнила серію «Ім’я на обкладинці» тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан». Умовно окреслимо жанр, в якому працював відомий закарпатський автор – публіцистична документалістика. В цьому жанрі письменник вже видав декілька біографічних книжок, зокрема: «Загадковий Духнович»(Ужгород, 2013), «Таємниця Ерделі» (Ужгород, 2016), «Казки і казкарі» (Тернопіль, 2017). І якщо герої попередніх книжок – особи відомі, тою чи іншою мірою, то персонаж нового твору Олександра Гавроша – особистість суперечлива, прославлена в Чехії і майже століття замовчувана на теренах українських.

Щоб зацікавити читача, Олександр Гаврош вдається до вже провіреного методу: книжка фактично розпочинається розділом «26 фактів про останнього опришка Карпат», в якому один за одним викладені факти з біографії розбійника та історія його популяризації як в чехословацькій літературі, так і в кінематографі. Позитивним є й те, що письменник зібрав під одною обкладинкою все, що публікувалося в європейській та українській пресі, виходило окремими виданнями про братів Шугаїв та їхніх послідовників – Ілька Липея, Федора Грицана, Юру Кливця та ін. Також не менш важливим є систематизований перелік видань та публікацій про опришківський рух.

В ході дослідження О. Гаврош звертається до роману чеського письменника Івана Ольбрахта «Микола Шугай, розбійник», яка з 1933 до 1939 року видавалася 11 разів, та до книжки письменника-документаліста Ота Голуба (Чехія) «Справа: розбійник Микола Шугай», хоча зазначає, що першим нашого героя оспівав у своїй збірці «Квіти з терням» (1923) Василь Гренджа-Донський. Крім того, читач має можливість насолодитися сентиментально-ліричним репортажем із 1963 року чеського літературного критика, дослідника та видавця Їржі Опеліка («Шість годин у Колочаві»), та ознайомитися з розділом про опришків із книжки «Гори і люди: репортажі із Закарпаття» (1985) чеського письменника, перекладача з української Франтішека Товарека. Згадується також два українських видання про опришків: «Шугаї: історія українського села Колочави» відомого банкіра і політика Станіслава Аржевітіна і «Опришки: легенди і дійсність» Таміли Висіцької. При узагальненому аналізі зібраних в книжці Олександра Гавроша видань неприємно вражає різниця у ставленні до об’єкту дослідження. Якщо з боку чехів відчувається романтизований пієтет, то українські автори чомусь висвітлюють карпатських опришків як злочинців і кримінальників. Воістину: нема пророка у своїй вітчизні!

Та повернімось до Миколи Шугая.

Все таки: злочинець, народний месник, чи бунтар проти свавілля окупаційної влади? Якщо постаті Григора Пинті, Олекси Довбуша, Василя Баюрака, Устима Кармелюка вже давно дістали чітке визначення, то в історії українського опришківського руху маловідоме широкому загалу ім’я Миколи Шугая – уродженця закарпатської Колочави, людини, яку вважають останнім опришком Карпат – викликає саме таке суперечливе запитання. Він діяв у часи жорстокого визискування простого закарпатського люду угорськими, румунськими, чеськими окупантами, а загинув від рук односельчан в серпні 1921 року. Що змусило селянського сина стати розбійником, опинитися поза законом, хоч і окупаційним, але підтримуваним владою і жандармами? Парадоксальним у ситуації з Миколою Шугаєм є те, що саме чехи, проти влади яких, образно кажучи, виступав «останній опришок», прославили його на рівні зі «словацьким Робіном Гудом» – Юраєм Яношиком, зробили ледь не національним героєм. Як і Яношик, що після участі в повстанні куруців відмовлявся служити австрійській імперії, Микола Шугай розпочав свою розбійницьку кар’єру втечею з угорського війська.

Радник Губер (процитуємо Ота Голуба) в акті ужгородського Цивільного управління від 13 липня 1921 року повідомляє: «Особа цього лідера обплетена міфами з правдивим і неправдивим підґрунтям: говориться про нього, що був легіонером, що свої дії вчиняв тільки тому, щоб допомагати руському люду і позбавляти його від ненависного єврейського нашестя. Чутки роблять Шугая особою героїчною, мало не національним героєм, пострахом багачів. Місцеві мешканці покривають його та спільників, виказують місця перебування жандармів, дають йому попередження, приносять харчі до сховку. Правоохоронним органам не була надана жодна допомога з боку населення для його затримання…» А як могло бути інакше, якщо на прадавні українські землі прийшли наступні окупанти в особах тих же жандармів. «Мало хто з них розумів місцевих мешканців, і жоден не розділяв їхню національність, віросповідання, не вникав у соціальні проблеми та труднощі. Жандарми спілкувалися тільки з євреями і кількома мешканцями, що говорили німецькою і про все їх інформували».

На прикладі маленької Колочави сучасний читач може мати уявлення про стан речей у Срібній Землі між двома світовими війнами ХХ століття. Постійна зміна імперій та окупаційних режимів, тотальне зубожіння корінного населення, визискування та приниження з боку чужаків – євреїв, німців, мадярів, чехів – штовхали простий люд до стихійного протистояння. «Дух збурення, розбійництва і спротиву проти будь-якої влади був для людей цієї землі на початку двадцятих років типовим. Часто піддавалися анархізму, що тяжів до примітивного терору. Розбоєм займалися не тільки одинак чи його банда, але часто численний натовп, ціле село, якому нерідко приходили на допомогу і навколишні населені пункти».

«Хто такі розбійники? – запитує Ольбрахт і відповідає: «Завжди хижаки. Часто люди з неясними політичними чи соціальними бажаннями, характерними примітивним людям. Завжди трагічні постаті. Тому що ніколи до своєї мети навіть не наблизилися, не подолавши початків збирання сил та організації, що тільки роблять із банди військо, а із ватажка – лідера. І завжди падуть жертвою. Тому що гинуть від руки ката, через підступність товаришів, зраду коханої…» Твердження цілком слушне, бо чуємо в ньому відгомін Довбушевої долі та життєписів інших сміливців.

Сама ж історія братів Шугаїв вражає своєрідною приреченістю, зловісною передбачуваністю. Доки виступають проти жандармів-чужинців, грабують ненависних лихварів, мають повну підтримку в земляків. Коли ж посягнули на життя сусіда, отримали своєрідну верховинську «вендету» – сокирою по голові. Навіть тут – читаємо у книжці – односельці не зрадили, не передали в руки «слугам закону», а покарали самі. Вільний, за самоусвідомленням, народ має свої закони.

«Верховина не визнає нічиєї влади, а коли кориться перед нею, то тільки тому, що мусить» – цитата з доповідної начальнику окружного уряду. Український люд по обидва боки Карпат з діда-прадіда – волелюбний, тому бунтівники проти будь-якої окупаційної влади, та її прибічників – визискувачів-євреїв, завжди були безумовними героями. Навіть «совітська» влада відчула свою безпорадність перед прагненням західних українців до волі. Тому, твердження різноманітних «вітчизняних дослідників» про «банальних злочинців» схоже на популістський пошук сенсацій. Адже «рідний брат Миколи – Іван разом зі своїм сином Василем після Другої світової війни подалися до УПА. Іван загинув, натрапивши на засідку, а Василь підірвався гранатою 25 жовтня 1947 року, аби не потрапити в полон. Молодший брат Миколи Йосип Сюгай теж значився серед «посібників ОУН», хоча й був калікою. Донька Івана – Олена Сюгай була засуджена в лютому 1948 року за зв’язок з «націоналістичним» підпіллям на 25 років» [Розділ 2, п. 25].

Які ще потрібні докази і твердження?! Потрібне лише усвідомлення фактів і об’єктивне сприйняття інформації.

Загалом, ми не мали на меті доносити до широкого читацького загалу життєписи карпатських опришків першої половини ХХ століття. Та в цьому й нема потреби, адже книжка «Останній опришок Микола Шугай» Олександра Гавроша робить це вичерпно і доступно. Кожен, хто досліджує історію України, карпатського краю, Закарпаття, історію опришківського руху, знайде для себе багато корисного. Можливо, після презентації видання, влада місцевого рівня таки зуміє зробити з місць паломництва чеських туристів цікавий історико-краєзнавчий маршрут, популярний як на західнослов’янських теренах, так і в Україні. Це важливо і потрібно не тільки маленькій Колочаві, а й усім нам, бо кожна нація живе доти, доки береже пам’ять про своє минуле.