Отже, «Тенета» це практично лабораторно чистий детектив без всіляких реверансів у бік інтелектуальної прози і претензій на високу полицю. Себто, чисте нерозбавлене вино, так любе моєму варварському смаку. Вже традиційно для української літератури, головний герой не належить до правоохоронних органів. Ну чому так повелося, мабуть пояснювати не варто - жанр детективу передбачає торжество закону і справедливості, але справедливість і правоохоронці в Україні це речі протилежні.  Отже, головна героїня Рая, жіночка не першої юності з необлаштованим особистим життям, телевізійна журналістка (журналіст ще попри усе, у суспільній свідомості персонаж придатний для боротьби зі злом), яка борсається у притаманних її віку і соціальному статусу проблемах – робота, безладні непостійні стосунки і тихий алкоголізм. Як і годиться, справжній детектив не має бути бездоганним, а навпаки, має бути людяним і мати цілком зрозумілі суспільству вади и бздури.
Втім, образ головної героїні цілком достовірний і у розслідування вона вплуталася лише волею випадку. У нашу цифрову інформаційну добу навіть серійні вбивці потроху перекочовують із тінистих алей міських парків та темних провулків передмість у віртуальний простір соцмереж. Автор вміло нагнітає сюжетну напругу. Чіпка журналістка, відчувши провину за загибель своєї онлайн-подружки Ірини, зрозуміла, що витягла на світ щось більше і моторошніше, аніж звичайний суїцид. Компаньйоном по розслідуванню (і не тільки), себто доктором Ватсоном цієї історії, виступає айтішник Віктор. Єдиний момент, який мене суттєво напружив, це те, що він був у краватці. Через цю краватку він спочатку здався мені самозванцем і можливо навіть маніяком, бо змустити одягти адміна краватку може або наречена до загсу або строгий наказ про дрескод по підприємству. Загалом, автор місцями трохи рентраслює кінематографічні міфи про амінів-всемогутніх, які можуть все на світі зламати за десять хвилин, навіть Пентагон. Втім, мені, як старому адміну, можна трохи побурчати.
Другою сюжетною лінією йде історія Ірини, фінал якої ми вже знаємо, це місце з якого почалося розслідування – історія болі і самотності людини, яка пережила важку втрату - мережа, віртуальне знайомство у мить відчаю з незнайомим нікнеймом і врешті смерть. Отже, соцмережі насправді є агресивним середовищем, не менш небезпечним для слабкої вразливої людини, аніж тіняві алеї безлюдних парків чи нічні вулиці пролетарських районів і нова цифрова доба створює нові виклики старому закону - викритий злочинець врешті просто сміється в обличчя розслідувачці – під це не можна інкримінувати жодної кримінальної статті. Втім, не все так просто…

Загалом, хочу зауважити, що зараз піднята автором тема згасла, чи то через забанення державою соцмереж ВК і ОК, чи то просто минувся суспільний інтерес до неї. Але навіть на початках вона була надто вже сильно міфологізована і гіперболізована, тому є небезпека, що прочитавши цей роман перелякані матусі відберуть у своїх чад айфони і вернуть кнопочці нокії із грою «змійка». Однак, насправді справа не у соцмережах - діти, навіть яким вже за тридцять, все одно потребують батьківської уваги і любови.
Мені здається книга вдалася, вона тримає, саспенс присутній. Вітаю автора із впевненим дебютом.