У кожній літературі трапляється письменник, ні на кого не подібний своїми ідеями та художньою образністю. І, незважаючи на деяку химерну спорідненість із М.Павичем, Горана Петровича можна вважати саме таким. У його творах світи реальний та уявний перетинаються невимушено, безперервно і гармонійно. Світ реальний (представлений стримано і лаконічно), сповнений воєн, страху, бідності, новин, неприємних сусідів, — відтискається на узбіччя художнього простору і поступається місцем світу уявному і створеному — світу слова, що складається в тексти, оповіді, книги. Саме цей світ визначальний — саме тут відбуваються ключові події, тут зустрічаються головні герої, саме тут живеться життя.

«Крамничка “З легкої руки”» (2000) — перший роман сербського письменника Горана Петровича, що вийшов українською, і водночас його найвідоміший роман, що приніс автору престижну літературну Премію часопису «НіН» за роман року. Першою ж до українського читача дорогу проклала його мала проза — збірка оповідань «Острів та інші видіння» («Фоліо», 2007), оповідання «Острів» («Антологія сербської постмодерної фантастики» С.Дам´янова, Піраміда, 2004) та «Поради для полегшення життя» (випуск «Балканський експрес» часопису «Потяг 76», 2007).

Не всі філологи люблять читати і не всі, хто любить читати, — філологи, але Горан Петрович — зразковий «книжник» або філолог-книголюб: читач, редактор, бібліотекар. І письменник, що пише про те, що знає найкраще — книги, читання, книгарні, бібліотеки і читачів, а також той світ, у який поринають ті, що віддаються процесу читання всім своїм єством. Але книжковий світ Г.Петровича — не інтелектуальний, як у Х.Л.Борхеса або У.Еко. Його герой — витончена натура, що уникає яскравих барв буденності і живе під нічником, який висвітлює лише одну сторінку — вихід з реального світу і водночас вхід у світ книги, а тому всі його чуття та відчування зосереджені в слові. Книжник Петрович не грає в інтертекстуальні ігри, не створює сюжетні лабіринти, що відображаються, дублюються та блукають «переплетеними стежками». Його письмо наближене до реалістичного наративу, в який органічно вплетені фантастичні елементи. Його фантастичність — в одній ідеї: розширенні приватного буденного простору до безмежних масштабів внутрішнього світу, помноженого на світи інших людей, що залишили своє життя та історії у слові, а отже — відкрили двері, крізь які уважні читачі можуть потрапити в спільний простір, зустрітися на будь-яких сторінках та прожити їх разом. «Книжки як губки... їхня пориста, губчаста тканина має здатність всотувати незліченну кількість доль, навіть убирати в себе цілі народи. Чим іншим є книжки про зниклі цивілізації, як не губками, які сконцентрували в собі цілі епохи? До останньої живої краплі, поки й самі не почали сохнути, кам´яніти».

Таке воно — спільне читання: «Передчуття можливості, що текстом можна рухатися, як і будь-яким іншим простором, що можна зустріти всіх, хто паралельно читає той самий текст, причому дехто з читачів свідомий необмеженості цього терену й розрізняє кожного зустрінутого тут, тоді як для інших таке відчуття абсолютно чуже». Здатність до такого читання успадкував Анастас С.Браніца, автор головної книги цього роману, від матері. Його роман «Моя спадщина» 1936 р., старанно виписаний як місце для побачень і подальшої спільної долі з прекрасною Наталі Увіль, є головним героєм «Крамнички “З легкої руки”». (Саме під назвою «Книга с местом для свиданий» цей роман відомий у російському перекладі). Щоб написати цей роман, Анастас віддав усі свої сили, знання та майно, адже створював місце для безкінечних читань із коханою, і саме читання — основний вид діяльності на цих сторінках, який має тривати вічно: як у «Моїй спадщині», так і в «Крамничці “З легкої руки”». Тому розділи називаються «читання» і мають свою специфіку, а «час читання — концентрований час, і година тут не дорівнює годині там, інколи вона триває удесятеро довше, а інколи коротша від миті, що пролітає між двома порухами вій». Тут є свій «час у часі», який вимірюється лише одним годинником і який іде лише для закоханих, зайнятих спільним читанням.

Розгорнуті «фабульні» назви розділів-читань створюють декоративно-барокову сюжетну перспективу, незвичну у своїх акцентах. Якщо в класичній оповідній літературі такі назви включали весь сюжетний ряд розділу з основними перипетіями, поєднували повчальність і рекламну заманливість, то у Г.Петровича в кожному заголовку нанизані другорядні деталі та образи, які при подальшому читанні могли й не привернути особливої уваги. Саме вони дають доступ до, буквально, іншого світу і лежать в основі концепції «повного читання». Хто не відчитає в тексті справжнього значення «сумовитого божого деревця» або не знайде відповіді на запитання «чи є схожість між бібліотекою і ботанічним садом» — той ніколи не зрозуміє головних героїв, які крізь деталізовані описи коштовних предметів інтер´єру або саду відвідують іншу реальність, яка починається зі слів — і триває, витончуючись у бік образу, значення, ідеї, нескінченно, прагнучи до нуля або першоджерела. Саме тому до цих заголовків варто повертатися — щоб звірити своє прочитання з авторським задумом, зібрати інтерпретаційні ключі та скласти свою історію. Бог у деталях, а на думку Г.Петровича, — у словах рідної мови.

Ці слова — головне знаряддя праці одного з головних героїв роману — Адама, філолога сербської мови, старанного редактора, якому доручають внести зміни в загадковий роман «Моя спадщина». Ця мова — головна біда його коханої Єлени, від якої дівчина тікає в англійську, намагаючись знайти вихід і з країни, і з непосильного суму через безвихідь у реальності. І ця мова — таки їхня спільна спадщина, місце зустрічі і порозуміння, а спільне читання — те, що дозволяє бути разом «зовсім близько, впритул, ближче, ніж дозволяє будь-яка тілесна близькість». Щоб зустріч відбулася по-справжньому, читання має бути повним — самовідданим і глибоким, з особливою здатністю зауважувати деталі та образи, усі нюанси мови і те, на що в тексті є лише натяки або мимохідні вказівки, тому що текст — лише початок. Усе найцікавіше починається, якщо вийти крізь нього на той бік — наприклад, до берега моря, пісок з якого ще довго потім сипатиметься із взуття. Зрештою, яка реальність реальніша? «Я вірю, що йдеться про своєрідну легку присутність або легку відсутність. Хоча це співвідношення у різних людей різне», — переконана вчителька «повного читання».

Заголовок роману «Крамничка “З легкої руки”» — один з ключів до прочитання цього роману про читання. Ця крамничка — така ж деталь, як і ті, що наповнюють заголовки розділів-читань і основна властивість якої — абсолютна другорядність з першого погляду. І з другого теж. Але саме такий заголовок говорить про автора та мову його роману найбільше: те, що читається як епізодичне місце, виявляється в процесі читання вказівкою на час, а потім виростає до символу. Це крамничка, де можна дістати, наприклад, особливі «свічки марки «Аполлон», з віденськими ґнотами, лише при їхньому світлі літери залишаються чіткими». Її більше не існує в часопросторі реального світу, але вона досі доступна тим, хто зберіг чітку оптику і майстерність потрапляти в ідеальний світ книги.

Один з головних героїв роману — Адам не випадково. Як і Адам первісний, Адам сучасний втрапляє до подарованого йому створеного відбірним словом раю — роману «Моя спадщина», в якому є лише сад і дім, де немає жодної дії або персонажа: «Довкола, скільки сягав погляд, простирався сад розкішної краси...», розташований в особливому місці: «Тут пролягав так званий Великий шлях. Вірували, що він веде до кінця, тобто до початку, до першого Божого слова». Його стежками ходили Анастас Браніца і Наталі Увіль — як Адам і Єва до гріхопадіння, але потім тут з´явився «змій» Покіміца (відданий представник Партії зі своєю історією в окремому розділі-читанні) та інші недоброзичливці, які спробували цей рай змінити та привласнити.

Якщо всі цінності в цьому романі перебувають в уявному світі, то вибір здійснюється лише в реальному, адже тільки тоді він чинний на небі, коли відбудеться на землі. Кожен з героїв його робить, кожного до нього ведуть крізь перипетії та випробування. Неминучість вибору веде наших сучасників Адама і Єлену по сюжетній лінії від першої до останньої сторінки. Адам його робить і, щоб бути причетним не до спотворення, а до гармонії і краси, намагається врятувати найцінніше з «Моєї спадщини», занотовує цілі описи, зокрема уривки про музику, що народжується від гри східного вітру на арфі, — «найвище мистецтво, здатне поєднати до повного зрощення навіть непоєднуване». Він копіює шматки первісного тексту про створений людиною рай для двох «без якогось особливого плану, але з надією, що з цього утвориться оповідь, історія, яка не матиме кінця», що є прямою алюзією на «ранок невечірнього дня Небесного Царства». Бути любові чи не бути — головний вибір майже всіх героїв «Крамнички “З легкої руки”», і саме вона, незалежно від взаємності, рухає персонажами всіх сюжетних ліній.

Уявний світ Г.Петровича — це світ сказаного слова, у якому живе пам´ять — та, яка не живе більше ніде. Фіксація в слові — гарантія життя, що вже, можливо, остаточно вивітрилося з людської пам´яті, але ще відтворюється в процесі читання або під час оповіді. Єлена переповідає старій Наталії Димитрієвич її спогади, щоб подовжити їхнє та її життя. А монастир святого Миколая, «зведений із записаного в книги Божого слова», існував лише в копії втраченого рукопису ХІV ст., та й то, ймовірно, лише через помилку дяка-переписувача. У процесі спільного «повного читання» герої відвідують його і зустрічають останнього монаха, що зустрічає останніх читачів цього тексту і розповідає їм історію, яка вже майже нікому не цікава. Адже пам´ять нищиться разом із профанацією слова: «...багато книжок було спалено, багато переказів, що передавалися з роду в рід, було забуто, багато аркушів було затерто й використано для чужинських угод та протоколів, багато-багато слів було осквернено заради потреб людської пихи».

«Крамничка “З легкої руки”» — про сильне і правдиве слово, яким створюють світи і дають обіцянки, що потім всупереч усьому виконують, яким підтримують вогонь життя в тому, що вже готове померти, яким дають нове життя найціннішому зі старої спадщини. Про слово важливе і доречне, повне і лаконічне — слово-ідею та слово-дію, адже існує лише те, що назване і що продовжує називатися. Слово — це та маленька радість, з якою слабка людина може протистояти великій біді, тому інколи за такі слова помирають — із силою, яку дарують тільки справжні цінності. Слово Г.Петровича — це також сила єдності, яка поза часом і простором об´єднує людей через те найкраще, що є в кожного з нас, і наповнює сенсом, тому що «хоч би який різний вигляд мали книжки, десь — далеко звідси — вони зустрічаються. Коли читаєш книжку справді уважно, з повним розумінням, це так, ніби ти читала багато інших, які її оточують».