Поламана, пошкоджена, приречена. Це я про героїню твору. А сама любовно-психологічна драма порве вашу свідомість на шмаття – бо, впевнена, від нового автора ви такого не очікували.

Роман – то справжня знахідка для психолога. На жодному сеансі не буде людина такою відвертою: тут є й численні копирсання головної героїні в собі, пошук нею особистісної ідентичності – сексуальної й соціальної; тут є й бажання осягнути незрозумілі висоти – дівчина із вищою освітою наймається на круїзний лайнер і обслуговує пасажирів; тут є й недосконалі сімейні орієнтири – батько Поліни кинув родину, наостанок ушанувавши доньку міцним пенделем, що залишило її травмованою на все подальше життя; тут є й неможливість знайти кохання всупереч своїм справжнім потребам – героїня втрачає цноту з першим ліпшим самцем із сайту знайомств. А ще текстом розкидано капкани і для інших категорій читачів: ви познайомитеся із портами далеких країн, подробицями буднів багатонаціонального екіпажу, особливостями нетрадиційних стосунків, життям у стилі суцільного «відриву» й навіть із привидом темношкірої повії…

Анотація так-сяк інформує щодо традиційної в українській літературі теми – теми безпорадності українського заробітчанина в безжальному світі. І починається все дійсно сумно: людина з двома дипломами наймається обслугою на круїзний лайнер американської компанії… «Її культура старша за їх культури, але чомусь вона працює на їхньому кораблі, розмовляє їхньою мовою, гарує більше за них, а отримує менше… Їхня перевага над Поліною. Її перевага над колегами з Індії, Філіппін, Індонезії і навіть Мексики». Тож віднесіть свої мапи на смітник – Україна розташована десь там, між Мексикою і Сполученим Королівством…

Тут, в Україні, у Поліни робота серйозна, вона – маркетинговий аналітик. Але це треба зберегти в таємниці, бо не візьмуть. А фрілансера візьмуть. «Вони, мовляв, можуть з підозрою ставитися до тих, хто залишає серйозну роботу заради корабля» . Правда лишається жорстокою: наші магістри там, за бугром, обслуговують їхніх кочегарів. І обслуговує Поліна на «відмінно». «Дух справжньої прислуги» – такий сумнівний комплімент отримує вона від вдячних клієнтів. Вам ще не хочеться плакати?

Композиційну схему першого роману Кіри Малко «Нижче» нічим не ускладнено: моносюжетна сповідь внутрішнього «я» із купою дрібних побутово-робочих справ на поверхні. Вписуючи персонажа в конкретне корабельне тло, авторка обмежує ним траєкторію внутрішніх психологічно-філософських рефлексій. Величезний лайнер – це маленька залізячка в безмежжі океану, і ще менша на цьому тлі людина. Це тло можна сприймати як символічне усамітнення від бурхливого й неспокійного світу всередині цього самого світу – такий парадокс. Її тіло тавровано словом «океан» фіджійською мовою – героїня мріяла зустрітися із ним здавна. Вони нарешті разом, він наче й той, та чогось таки бракує...

Океан – то символ вічного пошуку, корабель – то мініатюра світу, а ватерлінія умовно розділяє цей світ на «вище» й «нижче». І з цих двох напівсвітів Поліна обирає другий, виправдовуючи себе вагою страждань від нікому не потрібного її кохання. Океан згодом втрачає свій смак, а татуювання замасковано пластиром – такі правила корабля-світу. Бо людина тут – лише тіло з іменним бейджиком. Тут можна назватися ким завгодно. Проте бути однаково ніким.

Пані Малко показує обережну дівчину, у душі її трапляються землетруси, які в моменти особливо напружених депресивних станів руйнують усе збудоване нею навколо себе – роботу і стосунки – і змушують знов тікати. Втечі вже звичні, ця – не перша. На відміну від загальновживаного сценарію психологічного роману, саме ця втеча здійснюється у двох вимірах – втеча в глиб себе і від себе водночас. Зміна декорацій є обов’язковою умовою й корабель – чи не найкраща сцена. Проте валіза укомплектована минулим і теперішнім, а ще – особливо важким відчуттям безперспективного кохання.

Усім нам відомий біль кохання, усі ми прихильні до закоханих і здатні співчувати їхнім негараздам. Навіть погодимося, що страждання на тлі нерозділеної любові активізують у людині найгірший її бік. Але Поліна дурить і оточення, і себе, бо в цій любовній історії жертва не вона, а об’єкт її пристрасті.

Мелодрама розгортається на очах. Ніби й тікає на корабель Поліна від неможливого і нерозділеного кохання: забутися, не бачити, не знати. Аж раптом почуття виявляється взаємним і можливим. І що робити, як контракт уже підписано? Для більшості з нас відповідь очевидна.

«Попроси мене лишитися!» – цей крик із темної глибини ніхто не чує, бо слова ці лишаються несказаними. Поліна хоче, щоби її попросили лишитися. Хоче перекласти відповідальність за те невідоме, що обов’язково станеться, як вона лишиться, на іншу людину. Не просять. Не лишається.

І от читач уже прихильний до головної героїні і сповнений співчуття. Так любиться людині бездомне понівечене кошеня із сумним поглядом голодних очей, яке, на жаль, не можна взяти із собою і прихистити, бо нікуди. Проте на уважного читача чекає той ще сюрприз: усі деталі цього конструктора – роздуми героїні, її спогади і вчинки, стосунки з іншими людьми, бажання – якось не складаються в слово «кохання». Ви можете міняти їх місцями, прилаштовувати з різних боків, та результат буде один: сюжет йде собі далі й «оголює» зациклену на власних потребах людину, насправді байдужу до інших. Полінина любов – то залежність, часом маніакальна, часом депресивна.

Між ними тисячі кілометрів і тисячі електронних слів. Героїню бісить, що хтось там, на суші, може жити без неї, ходити на роботу й зустрічатися з друзями. Доведена до неврозу усвідомленням свого кохання й нездатністю вимовити це й отримати натомість жадане слово «повертайся» Поліна вирішує «заморозити» їхні стосунки: не писати – взагалі не з’являтися в скайпі. Здивованою й обуреною стає вона, коли, гідно витримавши довге самовипробування мовчанням, дізнається – їй теж ніхто не писав… І куди тікати тепер?

«Можна було сказати мені, щоб повернулася, можна було б приїхати до мене, можна було б поїхати в ашрам – купа варіантів була перед тобою, але ти вибрала найпростіший» . Ти. Ти. Ти. Ти винна. Так хто ж винен? Той, хто й де, чи той, хто не тримає?

Що ж перед нами? Історія про егоїстичну залежність однієї людини від іншої чи таке драматичне й нежиттєздатне на відстані кохання? Поліна, очима якої читач порине в побут екіпажу пасажирського лайнера, борсається, а згодом і застигає у своїх слабостях і комплексах. Їй дошкуляє залишена в спадок від батька травма, її верне від суспільства, яке приймає Поліну, проте вона не відчуває себе частиною його. І ота порожнеча на місці, де має бути серце, породжена коханням на відстані, коханням нетрадиційним, коханням невзаємним, яке тягне на дно. Усе нижче, нижче, нижче.

Поліна не здатна описати рис обличчя коханої людини. Це трохи дивно, з огляду на те, що вона зациклена саме на тілесній складовій – сексі. І жаліючи себе зі своєю «вірністю», Поліна швидко погоджується на зраду, щойно така можливість з’являється. А коли секс таки в житті трапляється, щоправда, із іншою людиною, він стає менш значущим – уже можна й «поговорити».

Поліна живе в екзистенційнім вакуумі без усвідомлення того, що потрібно їй насправді й чого вона хоче найбільше. Пристрасть до алкоголю й нескінченні нічні гуляння верхніми палубами – усе це мало би вбити здорову людину – поширене явище втечі від внутрішньої порожнечі. Ця порожнеча настільки щільна, що не лишає місця для кохання і згодом трансформується в потужну руйнівну агресію й бажання завдати іншим людям біль.

Особливе місце посідає в романі дружба з Кайо, колегою. Для нього – це надія на щось більше. Для неї – підсвідоме бажання помститися комусь за той біль, що Поліна відчувала сама. Із Ванею, ще одним колегою, таке не вдалося, бо той виявився справжнім чоловіком і мовчки «послав» Поліну далеко й надовго. Тож підсвідома хвора частина героїні почала шукати нову жертву – цією жертвою став Кайо.

Кайо заповнює собою дозвілля, влаштовує романтичні вечірки посеред океану, супроводжує Поліну в портових містах, вислуховує її ниття про нерозділену любов, а головне – вирішує всі її проблеми. Дуже зручний друг, що повсякчас допомагає й нічого не просить натомість. Звичка юзати, підсвідома – і тим жахливіша, помітна і в інших випадках: хлопець із Росії пере її білизну й дарує кеди, хлопець з Індонезії виносить Полінине сміття, хлопець із Мексики купує для неї квіти, безліч інших хлопців підгодовують, а хлопець із Перу влаштовує її кар’єрне сходження. Заздріть, дівчата! Звісно, Поліна завжди вдячна за допомогу. З уточненням: про яку не просила. «Вона абсолютно нічого не робить для того, щоб здобути тут друзів – їй це зовсім не потрібно, – але вони самі знаходяться. Вони всі раді її бачити, їм усім цікаво з нею спілкуватися». Але, любі читачі, це все не пафос, а хронічна внутрішня криза невпевненості, породжена роками обмеженого страхом «зависнути» й лишитися безпомічною людиною життя.

Неспроможна знайти себе в реальному світі і скластися як людина Поліна створює світ власний, внутрішній, у якому вживається із собою такою, як є, не висуває до себе ніяких претензій і сподівається, що оте незрозуміле ззовні її не потурбує. Кайо турбує. Своїм освідченням у коханні. Зайвим, невчасним, непотрібним. «Може, то мокко в усьому винен?» – знову Поліні хочеться позбутися відповідальності.

«Ти не здатна сприймати те, що тобі дають, і просто радіти цьому. Тобі завжди потрібно щось більше. Щось шукати, здобувати, боротися. Ти зустріла там щось прекрасне і покинула, приїхавши сюди шукати ще невідомо чого». Інколи здається, що Кайо – то не просто колега-друг поряд, а якийсь посланець із вищого світу, найнятий прибиральником Поліниної голови. Трохи не влучив: їй потрібно не «щось більше», а «щось інше». Просто інше. Не таке, як до того.

Пригадаймо, що мода на байдужого героя-ізгоя, який не ідентифікує себе з оточенням, в українській прозі з’явилася ще у 80–90-ті роки. Цілком виправдано – щоби кинути виклик офіційній радянській ідеології. За таких обставин український психологічний роман набув виразної ознаки: внутрішній прозаїчний світ людини на тлі смердючої трупними випаровуваннями системи. Система таки померла, а герої з психологічними проблемами продовжують народжуватися в літературних творах. Тільки тепер їхній внутрішній світ набагато складніший за зовнішній і не зумовлений ніякими викликами.

Як читачу мені би краще, щоби роман закінчився 383 сторінкою ­­– від цього, на мою думку, він би тільки виграв. Отими словами: «Змінити океан на небо. Аби лише не зустрічатися з тим, що чекає на землі» . Це ж яка інтрига, яка недомовка – потужний вибух мозку в читача! О, таке закінчення породило би стільки емоційних феєрверків і переживань – тиждень відходити, не менше! Але все настільки хепіендно, що загальній депресивній атмосфері не пасує: відомий американський письменник пропонує Поліні стати його асистенткою (що, до речі, теж заслуга того самого Кайо), а кількаразовий секс виявляється справжнім і неочікуваним новим коханням, звісно, більшим за попереднє, із продовженням. Магія.

Не буду казати про «формат» видання – це вигадка видавців, а в читача є дві принципові позиції: аби була цікава історія й аби написана вона була цікаво. І ці вимоги авторка виконала на рівні досвідченої письменницької руки. Тому раджу почитати «Нижче» Кіри Малко всім, хто цінує передусім мистецьку якість літературного твору й полюбляє сюрпризи і круті емоційні повороти. А прихильники творчості Юрія Винничука можуть радіти – у письменника з’явився педантичний фоловер. Техніка і стиль оповіді, передумови розгортання сюжету, розширенні побутові подробиці й описи супровідних подій, наявність елементів еротики й гумору, додавання біографічних довідок... Навіть словниковий запас ніби спільний на двох, за винятком, звісно, звичних діалектизмів пана Винничука. Сподіватимемося, що в подальших творах нам буде важко визначити джерело натхнення авторки.

Роман Кіри Малко «Нижче» є молодіжним, психологічним, трохи еротичним, феміністичним, іронічним, а також змушує вкотре замислитися над тим, що українській літературі все ще бракує сильного героя – із найкращими рисами сучасника, не ідеалізованого й пафосного, а справжнього. Читач виринає з океану тисячі монологів головної героїні задоволеним, шокованим і збентеженим, його відвідує розуміння: хай там що трапляється в житті, та ж інколи треба зупинитися й почати дертися вище. Вище.