Романи Дари Корній з циклу «Зворотний бік» напевне є не тільки найбільш відомими творами авторки, але й найпопулярнішими серед поціновувачів сучасного українського фентезі, про що свідчать як наукові статті, так і відгуки у блогах і активне обговорення у соцмережах. Книги привернули увагу читачів і дослідників не лише до дещо підзабутої теми української міфології та дохристиянського світогляду, але й до специфіки їхнього поєднання у своєрідне явище національного двовір’я. Тетралогію трактували і як художньо-філософську концепцію, і як підліткове чтиво. Але чи варто проводити межу між цими поглядами? Адже і перше, і друге гармонійно співіснують у текстах, доповнюючи одне одного.

Третя книга циклу «Зворотний бік сутіні» продовжує оповідь про улюблених героїв. Втікачка Мальва рятується від Темних і потрапляє у незнайомий світ, де заводить нових друзів і нових ворогів. Юні боги почнуть свої випробування, а старі – зводити рахунки. Що чекає Остапа у школі? Чому Перун з усіх сил рятує Птаху? Чи є Лада, Перунова дружина, другом Мальві? Чи примиряться Мор і Мара? Які таємниці ховає Дзеванна, найсміливіша і найсильніша зі Світлих богів? Чому минуле Птахи впливає на майбутнє усіх світів? І що про це все думає Стрибог? А найголовніше, як вирішить вчинити? Відповіді на ці питання уважний читач знайде у книзі. А ще замислиться над таємницями й жартами долі і познайомиться з новими героями, щоб вкотре переконатися у неоднозначності кожного з них, засумнівається в абсолютності «світла» і «темряви» і зіткнеться з підступною сірістю.

 Пригодницька історія про поневіряння і випробування львів’янки Мальви, що виявилася безсмертною напівбогинею-напівамазонкою, охоплює багато персонажів. Тут і сім’я самої героїні, і інші напівбоги, а також безліч старих і молодих богів Яровороту (світ світлих богів і світлих душ), Відтіні (світ темних і проклятих), Оранти (світ Перунової родини), Невридії (світ дикої природи і прадавнього Шуму-Лісу), загадковий світ Забудь-річки з її невідомими і невидимими істотами, світ Загублених (для Оракула) і навіть світи, якими можна блукати снами. Усі вони переповнені мешканцями, що приходяться одне одному родичами, коханими, друзями чи ворогами (розібратися у цих хитросплетіннях допоможуть таблиці родоводів, уміщені на форзацах видання). І от, власне в цьому «божому клубкові доль», і полягає один із найбільш цікавих аспектів роману, який поки що лишався поза увагою дослідників. Розглядаючи стосунки між безсмертними і їхні індивідуальні особливості, варто наголосити на тому, що кожен чи майже кожен із них являє собою настільки яскравий тип характеру, що може претендувати на репрезентацію певного архетипа (якщо відштовхуватися від К.-Г.Юнга) або ж специфічного комплексу чи неврозу (за теоріями З.Фройда), або ж певної соціально-політичної риси (з типології Платона) тощо. З цього погляду романи Дари Корній цікаві тим, що ми можемо говорити про архетип Птахи або Мари, комплекс Стрибога чи невроз Лади або ж соціально-політичний тип Посолоня чи Мирослада тощо.

Як ми знаємо, у стародавніх міфологічних і релігійних системах кожен бог мав окреслене коло інтересів і обов’язків, а саме́ його ім’я асоціювалося з певною цариною життя. Так, в античних греків Арей уособлював підступ, війну, жорстокі битви і військову майстерність, Афродіта – ідеали краси і кохання. Таким чином, милість, гнів чи сміх Арея (Афродіти) мали для еллінів широке метафоричне значення. Кожен бог був не просто покровителем війни, любові чи вогню, він був саме тим, що уособлював. Аїд – це не лише смерть і забуття, але й вічна образа на Зевса через несправедливість. Гефест – це не лише геній-митець, але й нещасний зраджений чоловік, знівечений каліцтвом не люблений син. Прометей – це милосердний просвітитель і добровільний мученик, вигнанець, зрадник братів титанів, пророк-ясновидець і мудрець. Те саме можна говорити і про смертних чи напівбогів. Одісей – хитромудрий радник, вірний чоловік і нещасний батько. Цар Мідас – безжальний тиран, втілення багатств і жадібності, друг Діоніса, жертва Аполлона, суддя богів, від якого везіння відвернулося лише один раз.

Так само в юдейо-християнській традиції імена Ірода, Мойсея, Соломона чи Голіафа також стають узагальненими образами.

Тобто варто говорити про типи героїв (у даному випадку богів), що суміщають певний набір рис характеру. Наприклад, як давньогрецький Арей, так і український Стрибог є неприборканими воїнами, що не можуть жити мирним життям. До того ж, обоє зажадали найідеальнішої жінки у світі.

Таким чином, сага від Дари Корній презентує не лише вигаданий Всесвіт, але й певні моделі дохристиянський вірувань, на героїв якого варто поглянути як на яскравих представників певного типу.

Отже, подивимося уважно на персонажів книги.

Відмічені чи приречені?

Читаючи роман, мимоволі звертаєш увагу на те, що кожна подія чи рішення персонажа – це своєрідне помежів’я між невблаганним Фатумом і майбутньою Можливістю. З одного боку, Доля веде героїв запланованим сценарієм, а з іншого – завжди залишає «люфт»: маневр для персонального вибору. Мітки Творця несуть глибокий смисл і визначають шлях героїв.

Так, Мальва від самого народження була позначена родимою плямою у формі квітки, через що і отримала своє ім’я за бажанням рідної матері, принцеси амазонок Верхи. Войовнича донька грізного бога, яку смертні усе життя називали «квіточкою» і «мальвочкою» (що вже саме по собі є дисонансом), отримала від батьків і бабусі чіткі уявлення про добро і зло, а ніжне наймення невідворотно пом’якшило її характер. Ім’я і родима пляма дівчини ніколи не змінювалися і відіграли в її долі роль провідника поміж спокус і випробувань. Лишаючись ученицею, дівчина мала перспективу залежно від свого вибору стати Даною або Желею.

Натомість її батько , відмічений на шиї сваргою смерті, – це і жорстокий безжальний воїн, разюча правиця Темного Мора, і закоханий у Птаху романтик. Стриб у Яровороті і Стри бог у Відтіні – це протилежні прояви однієї особистості. Що довше він жив з Птахою, то світлішою ставала сварга, але варто йому було повернутися до темних, вона ставала все темнішою і болючішою, ніби вгризаючись у тіло глибше й глибше. Він єдиний персонаж (окрім «сірих»), чиє ім’я зазнавало змін протягом оповіді, і який водночас іронізує над ідеєю «сірого брата», що «ім’я, дане при народженні – це пута і вимагає прив’язаності». Цікаво, що роз’яснював йому цю думку той, хто узагалі добровільно і назавжди позбувся власного імені.

Учитель Посолонь уособлює мудрість, порядок, стабільність і справедливість не лише у Яровороті, але й у інших світах, тож не випадково саме́ його ім’я означає «рух за сонцем», забезпечуючи неперервність життєвих циклів планет і світів.

Таким чином, приділяючи багато уваги питанням Долі, авторка наголошує, що навіть Творець не посягає на священне право вибору.

Привілей бути людиною

Від початку оповіді Мальва шкодує про своє безсмертя, гли́боко розчарована «богами», більшість яких мають манії величі і комплекси вини, а також позбавлені здорової самокритики, спрямованої на самовдосконалення. Саме смертні люди у книзі відчувають вдячність, прощення, любов і відданість, здатні довіритись навіть Проклятому і молитись за нього, вони дають безсмертним уроки мудрості. Боги ж навпаки, демонструють стереотипність мислення, упертість і відсутність гнучкості.

Інфантильні боги

Більшість описаних богів перебувають у певному о́бразі і настільки злилися зі своєю маскою-персоною, що діють лише у певних рамках. Тому вони передбачувані і стають легкою здобиччю Сірих. Вони амбітні, ревниві і мстиві або ж настільки правильні і чесні, що навіть важко повірити.

Наприклад, учитель Посоло́нь самовіддано намагається завжди діяти правильно, однак йому бракує гнучкості і інтуїції, його ім’я наче дійсно запрограмувало його на певний рух у колії, з якої він не може звернути. Аби прогресувати, йому доводиться вчитися у своїх учнів. Він раціональний, соціально активний, але позбавлений впливів Еросу, помірно демократичний, заглиблений у пізнання і підтримання законів Космосу і виявляє надзвичайно високу психічну стабільність у стресових ситуаціях. Це тип «патріарха», «стовпа», авторитет, на який спираються численні учні, прихильники і навіть вороги.

Повелитель перевертнів Мирослад вперто ігнорує чужі думки і почуття, вбачаючи абсолютно в усьому знаки долі, що граничить з крайнім фаталізмом. Його гасло – «природі видніше» починає працювати проти нього і проти його світу. Намагаючись слідувати «порядку», він нехтує цінністю людського життя, що врешті призводить до трагедії.

Вічний учень Дуж ніяк не подолає заздрості до інших, але варто очікувати, що призначення врешті знайде і його.

Пастка для Птахи або Досконаліша за Мері Поппінс

Вельми цікавим, хоча й однозначним образом є Птаха. Напевне, вона чи не єдиний персонаж роману, який не зазнає еволюційних змін. Навіть смерть не викликає масштабного перетворення особистості, чого можна було б очікувати. Але ні. Вона завжди і у всьому зразкова героїня, що виконує одночасно багато ролей (учениця, дружина, названа мати, янгол-охоронець, мудра наставниця, безсмертна світла богиня), і усі з них вона прагне реалізувати бездоганно. Саме через це Птаха опиняється у пастці власної досконалості, як інші – у путах своїх бажань, таємниць і слабкостей. Той єдиний раз, коли вона дозволяє собі схитрувати, приносить загрозу масштабної війни між світами, бо ж тільки взірцевим немає ні від кого розуміння й прощення – ні від друзів, ні від ворогів. Можемо говорити про «комплекс Птахи» , «комплекс відмінниці», від якої усі очікують віртуозної реалізації усіх мислимих чеснот.

Убивця, зрадник і боягуз

Напевно, найбільш небезпечним і водночас інфантильним персонажем роману є Стрибог. Повсякчас ми спостерігаємо шизофренічне розщеплення його особистості. Він – травмована розлученням батьків дитина, «продукт» виховання жорстоким авторитарним батьком і відсутності материнської любові. Він живе, озираючись на Птаху або Морока, вони є його авторитетом у різний період життя, на них він спирається, наче на милиці, не маючи власного стрижня. Сумніви – той ворог, що позбавляє його сили й упевненості, про що йому пророчо каже Сірий: «сумніви тебе колись зжеруть». Цей персонаж є глобальним невдахою як син, батько і чоловік. Його завдання – стати дорослим і відповідальним лишається не здійсненим. Батьківство стає його шансом на нове життя, яким він нехтує, доручаючи свою доньку турботам суворого діда. У випадку цього героя варто узагальнити його психологічні проблеми як «синдром Стрибога». Це агресія, непостійність у вподобаннях і відсутність душевної прив’язаності, неспроможність приймати самостійні рішення і сліпе покладання на авторитети, образа на всіх і кожного за своє невдале життя і схильність звинувачувати у власних невдачах інших, ненависть до жінок через образу на матір і Птаху, істерія і втрата контролю, гнівливість і звичка вдаватися до сили.

Сукупність цих рис штовхнула його на використання забороненого закляття, що спрацьовує, мов гачок на рушниці, і несподівано розплутує давні таємниці. Так син впізнає матір, донька – батька, а ворогуючі чоловік і дружина врешті вдаються до мирних переговорів. Мор і Мара миряться лише об’єднані спільною бідою – захоплений божевільною люттю, Стрибог нищить світи. І, напевне, це перше, що він зробив із власного бажання і волі, адже досі він лише наслідував. Гра і симуляція були його щоденним життям, другою натурою. Підкоряючись темному батькові, він і сам був темним, але світло всередині штовхнуло його на безглуздий вчинок – пощадити поранену дитину у світі Арати. Живучи серед світлих у Яровороті, він намагається бути добрим навіть до смертних, але темна сторона жене його на «лови вітру». Ця невизначеність була причиною неприйняття Чорнобогом його жертви, даючи йому можливість самому визначити своє майбутнє. Нове ім’я для Стрибога означало новий авторитет і новий спосіб життя. Спробувавши Темноту і Світло, він занурився у Сірість. Але, чи надовго?

Безсмертна ненависть, безсмертна любов

Вельми цікавими і трагічними у романі є численні любовні трикутники. Мара-Мор-Навія, Мор-Мара-Велес, Магура-Перун-Лада, Невра-Мирослад-Дзеванна, Ярило-Сон-Леля.

Довге життя дає можливість для надзвичайно «захололої» помсти. Мстивими лиходіями, а точніше, лиходійками, у книзі виступають богині. Навія так ненавидить Мару, що проектує свою злість на її онуку Мальву. Лада так з’їдається ревнощами до Магури, що йде на кілька злочинів. Зраджена Леля і нещасно закоханий Сон стають іграшками в чужих руках через свої почуття.

Бажання нероздільно володіти об’єктом свого кохання і покарати суперницю поглинають богинь до останку. Вони втрачають здоровий глузд і вдаються до сумнівних і злочинних дій, довіряючи свої думки підступному маніпулятору.

Нерозділене кохання, ревнощі і помста акумулюються у «невроз Лади» і «Навії» : сумніви законної дружини у вірності чоловіка або ж мстивість колись знехтуваної жінки.

Крім того, Дара Корній переосмислює легенду про любовний трикутник між Перуном, Полею-Тополею і Стрибом, де місце смертної нареченої займає безсмертна Перуниця (цікавим читачам стануть у нагоді легенди, зібрані С.Плачиндою).

Творець – це жінка

Вельми цікавим і яскравим о́бразом, який у романі з’являється як персонаж давніх легенд і переказів, є пражінка – Мокоша-Земун-Рожаниця . Вона сотворює саму себе, острів Березіль, Сонце й Місяць і навіть свого чоловіка Сварога. Вона стає матір’ю перших богів-Сварожичів і багатьох світів, мужньо і магічно рятує своїх дітей від Чорного Сонця, яке не міг подолати її чоловік, владарює вигнанницею Порубіжжям і добровільно жертвує собою задля блага світів, коли настає час. Це втілення усіх мислимих чеснот, творчої сили, любові до сущого і мудрості. Земун є зразком того типу, який жертвує собою задля інших – близьких чи найвищого блага, це сильна духом особистість, сповнена надвідповідальності, всепрощення і жертовності, саме на таких людях і тримається світ. Її можна порівняти з Христом-Месією, який також віддає своє життя задля майбуття прийдешніх поколінь. Вона також має деякі спільні риси з Маха-Деві, Хатор (Мехурт) чи Герою. Якщо Птаха у романі – «пані Досконалість», то Земун – « пані Відповідальність ». Її діти, світи і творіння є смислом її життя і її смерті.

Безсмертні сироти і байстрюки

Випадково чи умисне авторка робить народження ключових фігур циклу загадковим і трагічним. Безсмертні чоловіки, зневажаючи смертних, породжують від них нащадків, яким судилося рости покинутими безбатченками. Але й серед смертних, вони вміють обрати не лише гарних, але й «статусних» жінок. Перун обирає Арату – верховну жрицю Оселища Дива, Шепіт – Зорину, правительку Світу Замерзлого Сонця, Стрибог – Верху, сарматську принцесу. Сирота Птаха, найстарша з трійці, не лише за збігом обставин, але й за покликом серця опікується молодшими – Остапом і Мальвою. Кожному з них по-своєму пощастило у житті, але саме таємниці народження кожного з них вплинули на весь перебіг подій.

Звісно, це далеко не всі типи, представлені у книзі. Є також і мудра й нещасна Повелителька Смерті, що не має родини, бо колись пожертвувала нею заради рівноваги у світах; лагідний і підступний Припекало; могутній і вразливий Перун, що зазнав кохання і страждання; ніжна Майя, чия жертва виявилася марною; прекрасна і жахлива Ягілка-Яга; мудра Горпина; ошуканий злочинець Боривітер; прекрасний і загадковий Симаргл. Перелік можна продовжити, і кожен читач знайде у ньому цікавого для себе героя.

Отже, у романі Дари Корній маємо яскраво виписані психологічні типи, виведені саме з прадавньої української міфології. І, хоча кожен персонаж має відбиток літературного авторського потрактування, цей напрямок дослідження твору може видатися вельми перспективним і цікавим не лише для вітчизняної літератури, але й для етнопсихології.