«28 днів із життя Бурундука» (2017) для середнього шкільного віку − це вже третя книга Івана Андрусяка, яку прочитано останнім часом (+«Стефа і Чакалка», «Лякація»).

Саме цей факт дає змогу на прикладі «28 днів…» спробувати визначити стильові риси творів для дітей одного з провідних авторів новітньої української літератури.

Насамперед хочеться відзначити, що книги І. Андрусяка легко читаються. Автор ставить кожне слово на своє місце, і, читаючи, ти не спотикаєшся на інверсіях, накопичених синонімах/тире чи складних синтаксичних конструкціях. Це важливо, коли читання «пішло» з першого рядка. Особливо важливо для дітей.

Проте, ця «невимовна легкість буття» у слові не змушує автора цуратися важливих тем, які варто проговорити з дітьми вчасно і довірливо. Так, у «28 днях…» І. Андрусяк намагається виписати, з поміж іншого, поняття «кохання», оскільки ця тема є найважливішою в підлітковому віці. І часом саме гарна книга формує образ кохання у свідомості молодої людини. Нині, у відкритому світі, дуже легко деформувати це поняття через цинізм і брутальність реалій українського життя, доступного порно, примітивних серіалів, стандартів шоу-бізнесу чи поверхового глянцю. У родинах чи в школі на цю тему в нашому суспільстві ще не навчилися говорити. І відчуття потреби написати про це для дітей у І. Андрусяка є адекватним до соціального запиту. Ось декілька рядків з книги:

«…Мій тато каже, що людина така, як її мова, а її мова мені дуже подобається…

Коли їй навіть просто ліктя торкнешся – і таким струмом проб’є, що мало не видасться!..

…Вона, проходячи, ледь торкнулася мене ліктем – і знаєте, таке було відчуття, як тоді, коли мене в дитинстві вдарило струмом. Лише набагато приємніше, звісно – але таке ж сильне, гостре відчуття. І до того ж, пригадую, струмом мене відкинуло, я впав, а тут і не ворухнувся, усе відбулося десь усередині. Усю силу удару не тіло, а душа прийняла…

«…Бурундук?! Ого… А чого ти такий блідий зробився? Тобі зле? Може, тебе в медпункт?..»

…Я зібрався з силами і посунув до прилавку.              

«Странний ти якийсь…» − підозріло зиркнув мені вслід Іванюк» (с. 162-163).

На прикладі кількох цитат із тексту можна бачити, що І. Андрусяк не лише описує внутрішні стани закоханого хлопчика (головного героя Івана Бондарука), котрий намагається ідентифікувати свої відчуття/почуття/емоції, а й подає думку іншої людини (однокласника Іванюка), добирає доречні слова в описі поведінки Бурундука/Бондарука (не пішов, а ледь «посунув»), засобом порівняння пояснює стан («ударило струмом»), застосовує антитезу, щоб поглибити пояснення почуття кохання: струмом мене відкинуло, а тут і не ворухнувся; силу удару не тіло, а душа прийняла. Далі у творі автор зображує різні прояви/досвіди кохання у підлітків, додаючи мовно-стильових відтінків: «Анжелка – женщина опитна. А з опитними краще… половую жизнь починати» (с. 155); «Хай дура, але я її люблю» (с. 202). Також додає антуражу сучасності: у дівчини Зоряни, котра пробила током серце Бурундука, немає акаунта в «клондайку банальностей» («ВКонтактє»), але є у «Фейсбуці», бо «там цікавіше». Тобто, автор прагне виписати цю тему всебічно та об’єктивно.

Об’єктивності в темі зображення кохання додає ще одна важлива деталь. У книзі «28 днів з життя Бурундука» І. Андрусяк намагається проговорити тему кохання і в аспекті тілесності. Він ілюструє стан закоханості  головного героя еротичними сновидіннями та «балується» в діалозі підлітків терміном «полюція». Цілком логічні речі для такого стану і віку, але чи доречні вони в художньому тексті?.. Складно сказати. Мені це видалося не зовсім  органічним у творі, де автор пише про кохання спершу так: «Усю силу удару не тіло, а душа прийняла».

Однак очевидно, що культуру тілесного, знання про стать і статеві стосунки треба закладати в людині змалечку. У який спосіб це робити: делікатно, дозовано та виважено чи відверто і гостро, у художніх текстах чи в спеціалізованій/нон-фікшн-літературі − це питання. Але пошук тональності, у якій варто про це говорити дітям, судячи з книги І. Андрусяка, розпочався.

Український письменник І. Андрусяк додає еротичний штрих у художній текст про багатовекторний світ хлопчини-школяра. Шведська письменниця Анна Хьоґлунд, книги якої вже перекладено й видано українською, ставить цю тему в центр книги. Зокрема, у її творі «Бути мною» йдеться про тринадцятирічну дівчинку-підлітка, яка починає усвідомлювати себе жінкою і розмірковує саме над питаннями статі.

Зрозуміло, що визначальним чинником у тлумаченні цієї теми для дітей є загальний рівень культури народу в цілому. І українці, англійці чи шведи будуть по-різному підходити до її розкриття. Але те, що українські письменники почуваються відповідальними, не оминають важливих тем і намагаються проговорювати певні аспекти статі у своїх творах для дітей у пізнавальному ключі, говорить про розвиток красного письменства. Ще в 90-ті роки цих тем торкалися переважно у відверто-брутальних текстах, а за радянських часів, як відомо, «сексу взагалі не було…» Тим більше, у літературі для дітей.

Книги І. Андрусяка є пізнавальними, бо завжди або нагадують читачеві про лінійні рівняння чи формулу «царської водки» тощо, або дають змогу дізнатися, як, приміром, по-різному шкодять у побуті міль і «сашіль» (читай розділ «Креденс»).

І. Андрусяк є іронічним автором. Жодна ситуація в текстах для дітей не звучить у нього трагічно чи саркастично, але часто іронічно (про «ширнепотріб» у кіоску: «Жуйки, шоколадні батончики, чипси, сухарики, газовані напої, пиво, шкарпетки… «Гм, щось тут виразно зайве…» (с. 209) чи комічно (сцена з придбання прального порошка в супермаркеті, що повторюється, або епізод про телефонний дзвінок до «лелек» з проханням принести братика). Гумор, самоіронія допомагає легкому сприйманню тексту й легкому засвоєнню певних істин життя, яких у творі закладено чимало.

І. Андрусяк розвиває словниковий запас своїх читачів. При чому, вводить часом не лише іншомовні терміни і «високочолу» лексику (сфінктер, статус, Fitter, порцелянові принцеси тощо), колоритні українські слова (дурбецало, повитріщалися, шастати, причандалля, мудрагель), а й діалектні слова (зніщє, креденс), завдяки чому і збагачує мову юних шанувальників книги, і урівнює в правах латину, англіцизми, літературну українську мову й експресивну та діалектну лексику. Десь на рівні підсвідомості у читачів формується світовічуття: буття так само багатолике, як і мова.

І. Андрусяк – актуальний автор, котрий відчуває час. І мова, і обставини життя Івася Бондарука не є архаїчними. Хлопчина – дитя міста, супермаркетів, снікерсів, комп’ютера і соціальних мереж. Його тато – ас у комп’ютерах, мама – викладач вишу. У його житті є також село, бабуся, антикварні речі (креденс), проте ці обставини додають рівноваги, повноти і певної наступності у його життя, але не є ностальгійно-визначальними.

І. Андрусяк – тонкий психолог. Мені впав в око епізод, коли раптом «…лунає татів зойк, який закінчується таким красивим матюком, якого я від тата не чув ніколи в житті…» (с. 95). (А тато якраз затягував до міської квартири на другому поверсі спадок покійної тітки Юстини – креденс). Я, як доросла людина, цілком розумію татові емоції та матюки. Але для хлопчика це дуже вразлива мить − мить, коли батьки коригують/втрачають ореол ідеалу чи абсолютного авторитету. Такий момент наступає в житті кожної дитини. У даному разі це був один із варіантів такого епізоду. Треба віддати належне письменникові, котрий  буквально в наступному реченні подає пряму мову «зніченої і розчуленої мами», яка «тремтячим голосом» пояснює синові, що, власне, збулася її дитяча мрія – мати вдома креденс з порцеляновими принцесами. Тато «ухекався», але ж мама щаслива… І син не розчарувався в батькові через його грубі слова. Навіть шляхетно дозволив поставити цей буфет у себе в кімнаті, співчуваючи татовим зусиллям і радіючи маминому щастю. Тобто, вчасно пояснені речі, спільні дії та розділені емоції унеможливлюють гіркі дитячі розчарування та травми. Іван Андрусяк вчить бути уважними у спілкуванні з дітьми, де немає дрібниць.

І. Андрусяк володіє майстерністю створення художніх типів. Декількома штрихами він змальовує і образи школярів, і образи вчителів, батьків, бабусі, тітки Юстини. Кожен з персонажів має своє обличчя і свій характер. І ти не сплутаєш Бурундука з Іванюком чи Боронилом, Валерку з Козою, а Оленку Зайко із Зореславою.

Таким чином, Іванові Андрусяку, котрий прагне наповнити світ сучасної української дитини якісним читанням, вдається створювати читабельні і глибокі тексти, що розвивають і виховують дитину не в дидактично-пафосний, а в органічний спосіб.

P.S. Проте, є одна деталь, що провокує запитання. Очевидно, що в написанні книг для дітей, автор спирається на свій досвід дитинства, батьківства, свій життєвий досвід і письменницьку майстерність. І ось така дрібничка: Івась перед дискотекою «для хоробрості» мав випити пива і «шмурдяку». Абсолютно класична типова ситуація. Але, можливо, часи змінилися, і підлітки 21 століття, добре знаючись на коктейлях, мартіні, лікерах, винах і текілі,  добирають адреналіну уже/не лише завдяки «шмурдяку» і пиву?.. Можливо, цей аспект твору теж варто було наповнити актуальною інформацією, а не знаковим ретро-алкоголем молоді 70-80-х років?..    

(Сподіваюся, я ніяким чином не провокую цією реплікою саркастичні коментарі про «криваву мері», амфетамін чи екстазі…).