Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

12.02.2017|19:27|Інна Корнелюк

Відкрити cкриню cили

Вона кілька сторіч тому була розкішшю для втаємничених. Книга – як артефакт, витвір поліграфічного мистецтва. Нині такі шедеври трапляються хіба у вузькій ніші арт-книг (англ. Artist´s book ), яку ще називають «Книга художника». Це видання, де не тільки ілюстрації, а кожен елемент книжкової форми та її наповнення – ювелірна робота дизайнера. Українське видання «Скриня. Речі сили» – наскрізь мистецька річ у всіх сенсах. І такий її зміст.

 Художнє оформлення книги виконала Юлія Табенська, відома в книжкових колах художниця й вигадниця химерних артистичних книг та історій, як «Фантомні спогади. Redux (1795-1827)» про благородного дивака, подільського графа Ігнація Мархоцького. Чоловіка, що створив на Хмельниччині Миньковецьку державу між двох світів Австро-Угорської та Російської імперій. Не дивійте, талановита мисткиня мала сміливість зобразити і «Незримі міста» Італо Кальвіно, тож «Речі сили» в її інтерпретації перетворюються на філософію сакрального: таку книгу голими руками не візьмеш – хіба в оксамитових рукавичках. Книга виглядає дорогоцінно: фактурна обкладинка, вибагливий вибір паперу, а все це тактильно приємне – з мереживною висічкою, об´ємними рельєфними малюнками, друком на прозорій плівці. Це коштовне видання – саме книга, не книжка. Бо вона схожа на інструмент ритуалу, ініціації, на її сторінках священні знаки й символи України, її історії, інтимні реліквії роду, які промовляють голосом мертвих.

Очевидно, що здійснити такий знаковий книжковий проект національного масштабу під силу авторам, в яких найсміливіші ідеї не розбиваються об мур фінансових труднощів. Без ідеолога проекту й мецената Дмитра Осипова книга-подія не здійснилася б. Однак творці «Скрині» поставили перед собою надзавдання – змінити уявлення про Україну – в Україні та світі. Як не дивно звучить, але цей виклик може стати національною ідеєю, яку українці начебто не спроможні створити. Упорядники «Cкрині» не згодні з настільки песимістичною перспективою – адже прості люди, які нічого не відали про існування великої культури, витоки величних цивілізацій з їхніми велетенськими єгипетськими пірамідами, а таки вміли з підручних матеріалів зробити речі, гідні подиву й експонування у найвідоміших музеях світу.

 Автор ідеї культурно-мистецького проекту «Ковчег Україна», на платформі якого й здійснила перше видання «Скриня. Речі сили» – Ярина Винницька – знана як перекладач, психолог і журналіст. Вона ж у своїх мандрівках селами України збирала давні знання й автентичні речі. Або –  речі сили, вцілілі витвори народного мистецтва – від старовинної весільної дівочої скрині і до весільних латканок, сороміцьких пісень, а також наміток, коралів, баламутів, пацьорок, леліток, сорочок, плахт, запасок, рушників, тарелів, килимів, магічних свічників – «трійця», нарешті, «богів» (домашніх образів, які часто сільські богомази писали з себе, рідних або односельців).

Цім обличчя дивляться на вас із старовинних фотографій. Вони «Тіні забутих предків» мовою красного письменства. У «Скрині» ви ще побачите різних цікавих людей, у ній є навіть вірменсько-український кінорежисер Параджанов і незабутній в образі Івана Палійчука, героя однойменної повісті Коцюбинського – Іван Миколайчук. Також знайшлося місце під її сонцем і для психіатра, батька трансперсональної психології Станіслава Грофа. Вишивання – це ж теж медитація, орнаментація з бісеру має спільне з «Грою в бісер», правил якої ми насправді не знаємо, і з духовною практикою, і арт-терапією. Як співанки та народні гуляння біля великого вогню – а в ньому горить дух пристрасті народного карнавалу. Якщо почитати уважно дослідження витоків магічної свідомості, наприклад, у Еліаде, всесвітньо відомого історика релігій, то можна уявити дійство «великого вогню», через який стрибали українки в розпалі літа. Можна почути відлуння того купальського часу, коли не було спідньої білизни і фотографів.

То що ж насправді сховане в «Скрині Сили»?

«Те, що міститься в ній – не предмети декоративного мистецтва, а радше артефакти народної духовної практики. Там речі, створені «божичами» – божими людьми, що жили у ритмі з сонцем і весь час торкалися землі, замикаючи на собі небо і землю. (...) Неписемні, але відаючі «божичі» були народними «буддами», і все, створене ними, помарковане вічністю як знаком якості», – пише Ярина Винницька. Здавалося б, в чому полягає роль збирачів фольклору, як не писати історію звичайних речей? Але в епоху консьюмеризму така історія вже про інше. І це розуміє кожен, хто бачить різницю між полотном майстра і конвеєрною репродукцією. Проблема в тому, що бачать це не всі, дивляться – а не бачать.

Відкрити скриню сили означає бачити те невидиме, що вище рівня буденної свідомості, або те, заради чого майстер зробив її.

У моєї бабусі така розмальована скриня була і, на жаль, її вже нема.

Ми, щербаті діти, гралися зі скринею, як з котом, бо вона була для нас жива: яскрава, розквітчана, повна веселощів, знахідок, а в них ми пірнали й закривали розписане (вікопомними датами її життя) віко – бавилися в похорон. І ще забава була – весілля: танцювали, підскакували, співали, як навіжені, вбираючи полотна  – сорочки беззубої прабаби. То ми так її лякали, бо в старій хаті (там не було електрики) при свічках нагадували маленьких привидів у льолі. Про таку померлу синьооку дівчинку у льолі мені й розповіла прабаба, яку я після її смерті теж бачила – і вві сні, і наяву. Я показувала на неї рукою, на радощах вигукуючи бабі: «Дивіться, он прабаба йде! У тій хустині, що її поховали – і сміється до нас!» Баба моя перелякалася і хутко вирішила, що то в мене лихоманка. Пригорнула до грудей зі словами: «Нема нашої Гані… Померла, дитино». Моя старша двоюрідна сестра Галька насмішукавато зиркнула на мене і спитала: «Ти шо, вглупіла?» Цей епізод, який стався тридцять років тому, досі не витерся з пам’яті як німий доказ духовидців проти обвинувачень психіатрів.

І найдужче я жалкую за тією скринею із загубленими скарбами, яка лишилася в дитинстві. Ця книга провокує на спогади, пробудження з летаргічного сну особистої історії самосвідомості, власної родової пам’яті, де речі стають знаками. Коли я відкрила «Скриню» зі своїми речами сили, то зловила себе на думці, що живу в суспільстві, де зникає культ предків, мертвих, живих і ненароджених, і моя загублена скриня не виняток. Я дуже кепсько знаю приватну історію свого роду. Та завдяки поштовху, підземному чи інстинктивному, що відбувся в мені після споглядання «Скрині», таки прочиняю двері в цей загублений вишиваний світ моїх предків. Бо зневажені – ті, що самі зневажають і тому прирікають себе на довічну зневагу. Проваджу до того, що Книга речей сили, крім просвітницької ролі, має ще одне вкрай важливе завдання – повернути українцям родову пам’ять, воскресити магічні ритуали й обряди свого краю. Священне і мирське, яке пояснював у своїх книжках психотерапевт Берт Хеллінгер як систему «життєвого порядку», де родинна історія та ієрархія невидимою рукою визначає життєві сценарії, людські цінності – так, людину як найголовнішу цінність сущого для людей.

Отож, це видання не про етнографію, а про інтимну історію українців, які дивляться на нас зі старих пожовклих фотографій. От ця пожухла історія є найціннішим, що ми маємо, а втратити її – втратити себе.

Проте. Проте арт-видання, яке символічно повертає нас до втраченого раю українського села, в очах самих українців є дивиною, бо не знати, що з такою незвичайною книгою робити (?)

А що робити з відголоском легенд і міфів, заклинаннями старих гуцулок і гортанним диким співом людей, яких ніхто не вчив співати, а вони співають – про що, кому? Хто автори цього блюзового потоку свідомості?

Ті, що творять міфи, живі легенди і містерії – втілюють їх та водночас ховають за ними своє обличчя. Це міфотворці, у їхніх героїв – тисячі облич, імена яких, як імена богів, відомі тільки втаємниченим. Вимовити імена міфотворців, творців, богів дозволено тільки тим, хто має доступ до шаманських світів сприйняття. Ви можете відчайдушно й довго шукати ці імена в сум’ятті почуттів, зневірено вчитуючись в філософські ескапади у книжках, що їх написав Мірча Еліаде чи навіть Борхес з його культом священних книг, скептично споглядати магічні обряди й ритуали, зверхньо раціоналізувати візіонерство, відкинути архаїку незрозумілих символів минулого часів і народів, аж доки… Доки не усвідомите, що вишитий український рушник – це те послання тіней забутих предків, яке ви можете прочитати.

А коли прочитаєте – здобудете те, що давно шукали.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери