Сьогодні, коли ми відзначаємо 80-річний ювілей Євгена Гуцала,  хотілося б поговорити про книжку його вибраних творів «Таке страшне, таке солодке життя», яка позаторік вийшла у видавництві «Темпора». Ця книга є спробою по-новому прочитати твори Євгена Гуцала – письменника, який для багатьох є беззастережним літературним авторитетом, книжки якого вплинули на світогляд кількох поколінь українців. Інші ж вважають, що проза Гуцала – це релікт минулого, цікавий хіба що фахівцям з історії літератури .

Початок літературної кар’єри Євгена Гуцала, що припав на ранні 60-ті, на роки  «відлиги», був надзвичайно успішний. Перша книжка «Люди серед людей» вийшла в світ, коли йому було лише 25. Імпресіоністичні оповідання, замальовки, новели, написані з абсолютним відчуттям мови, де головним героєм часто ставала природа, особливе, загострене сприйняття краси світу, одразу привернули увагу читачів.  Павло Загребельний, тодішній головний редактор «Літературної газети», щойно прочитавши кілька оповідань молодого письменника, запропонував йому працювати в газеті редактором.

Тоді ж відбулася дивовижна поїздка до Франції у складі делегації молодих письменників і зустріч з представниками  «вільного світу» - подія, що справила на Гуцала колосальне враження. Здавалося, залізна завіса, якою Радянський Союз відмежувався від  решти світу, от-от впаде. Головним у ті роки було відчуття неймовірної свободи – нарешті можна було дихати на повні груди й не озиратися на літературних цензорів і стукачів з їхніми приписами й заборонами. Одна за одною виходять книжки новел та повістей, самі назви яких звучать, як виклик  ідеологічно вивіреній «виробничій» прозі: «Яблука з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Олень Август», «Хустина шовку зеленого», «Запах кропу»…

Але настають брежнєвські часи і починається полювання на відьом - на довгі роки замовкає Ліна Костенко, не здатна йти на жодні компроміси з владою, затиснутий у залізні лещата цензури, закінчу життя самогубством Григір Тютюнник і Віктор Близнець, Валерій Шевчук пише «в шухляду». І кожен з шістдесятників мав вирішувати для себе найболючішу проблему – не йти на угоду з владою й перестати друкуватися, чи  «перелицюватися», зрадити себе, писати під замовлення. Багато хто так і зробив, вірячи, що перебуде лихі часи, надягнувши на себе машкару. А ось потім, потім, коли зміняться обставини, коли його захищатимуть титули й нагороди, він напише свою головну книгу. Але машкара намертво прилипає до обличчя й поступово деформує й нівечить його. Скільки таких обдарованих письменників, художників, музикантів так ніколи й не відмилися від отого власноруч накладеного на себе гриму.

Був ще й третій шлях, і Гуцало вибирає його. Він не йде на барикади, не стає дисидентом, як Василь Стус, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл чи Іван Світличний, які свідомо прирекли себе на арешти й табори. Він продовжує писати. Але тепер  він пише реалістичну прозу – це повісті «Передчуття радості», «Дівчата на виданні», «Шкільний хліб», «Сільські вчителі», «Весна високосного року», «Бережанські портрети». І в цих повістях – правда про людей, що оточували його в дитинстві, що залишаються людьми за найтяжчих життєвих обставин. Він шукав і знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити й виживати в умовах брехні, як деформувалася наша свідомість. І, можливо, тому в його оповіданнях та повістях з часом з’являються герої, котрих важко назвати ідеальними, і гумор його стає все дошкульнішим і гіркішим. І навіть любов, яка має нести очищення й просвітлення, часто обертається трагедією, а то й фарсом.

 Особливо  пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала критик Лазар Санов, який розпочав свою кар’єру ще в 30-ті роки зі статей, що більше нагадували доноси, за якими письменників заарештовували, звинувативши в усіх можливих «ізмах». А Григорій Штонь, обурений Гуцаловими творами, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму і, за словами пильного літературознавця в цивільному, були просякнуті  «абстрактним гуманізмом» (?!), з більшовицькою прямотою закликав: «треба відтинати набиту на подібній мазні руку!». Щоправда, руку Євгенові Гуцалу не відтяли, проте впродовж усього життя боляче били по тих руках.

         Мабуть, головною рисою письменника була абсолютна природність, невміння грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга – просто він таким народився. І коли на початку 80-х з’явилися один за одним три «химерні» романи: «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет», багато хто  з читачів і з критиків був вражений. Адже досі Гуцала вважали неперевершеним стилістом, тонким ліриком, поетом у прозі. А тут - роман абсурду, пародія на соцреалізм з його «героїчними буднями», боротьбою за надої й зібраний урожай, що переплітається з містичними прозріннями головного героя, спілкуванням з позаземними цивілізаціями, провіщенням майбутнього й врешті осягненням усіх таємниць Всесвіту.  «Позичений чоловік» одразу ж став бестселером, був однією з найпомітніших подій літературного життя середини 80-х років минулого століття, а  1995 року письменник отримав за цей роман Міжнародну премію фундації Антоновичів.

Тоді ж, на початку 80-х, виходять одна за одною поетичні збірки Євгена Гуцала: «Письмо землі», «Час і простір», «Живемо на зорі». Остання книжка поезій – «Напередодні нинішнього дня» - з’явилася 1989 року.

Та все ж, в останні роки життя для Гуцала головною була робота  над циклом публіцистичних статей, присвячених  українсько-російським стосункам. Спершу ці статті публікувалися на сторінках газети «Літературна Україна», а 1995 року, вже після смерті автора, вийшли окремою книжкою під загальною назвою «Ментальність орди». Історія з цією книжкою мала драматичне продовження. Після виходу Гуцалової публіцистики продаж її у книгарнях і на розкладках намагалися заблокувати, а тираж знищити. Історик Олексій Толочко (син славетного академіка Петра Толочка – голови Партії політики Путіна в Україні)  у статті «Ментальність ясиру» звинуватив Євгена Гуцала у ксенофобії та спробі проектувати власні, українські гріхи на сусідній братній народ. А газета «Товарищ» викривала Гуцала як «зоологічного націоналіста» й людиноненависника.

Вже 22 роки немає Євгена Гуцала, а «Ментальність орди», особливо в світлі останніх подій, коли Росія все міцніше стискає в «братніх обіймах» нашу державу, стає дедалі актуальнішою, все більше аналогій виникає між нинішнім окупаційним сценарієм російського зверхника та його імперськими й більшовицькими попередниками. І так важливо, щоб ці статті, які ґрунтуються на свідченнях самих російських воєначальників, істориків, письменників – апологетів «Третього Риму» та особливої місії «собирателей русских земель», прочитали наші співвітчизники. Особливо ті, які ще й досі тішаться ілюзіями щодо нашого північного сусіда.

Готуючи до друку книжку «Таке страшне, таке солодке життя»  хотілося, щоб Гуцала прочитали по-новому, бо, на нашу думку, найкращі його твори – це література вищої проби. Здається, про найбільші українські трагедії ХХ століття – голодомор та воєнну окупацію – ніхто не написав так стримано і так сильно, без жодного пафосу й фальшу, як це зробив Гуцало у повістях «Сльози Божої Матері», «Мертва зона» та «Безголов’я». І, звичайно, до  книжки «Таке страшне, таке солодке життя» увійшли новели й оповідання Євгена Гуцала, які багато хто з літературознавців та критиків вважає вершинними у творчості письменника.