Re: цензії

17.08.2017|Марія Мигаль
Жити без стереотипів і любити себе!
14.08.2017|Анна Пєшкова
У капцях просто неба
На соняшниковій межі
10.08.2017|Анна Пєшкова
«У Бога за дверима лежала сокира»
09.08.2017|Ольга Керц
На межі: любов у час війни
08.08.2017|Ганна Клименко-Синьоок
«Щоб жити у раю, треба пройти крізь пекло»
06.08.2017|Аліна Акуленко
Щоденник із минулого
05.08.2017|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Повернення Івана Чендея
05.08.2017|Ольга Бондар
Бузок, що посилив сум
04.08.2017|Ганна Клименко-Синьоок
Злови свій океан, або Кожен сам собі Одіссей
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

Козирне чтиво: 5 книжок, які зробили 2016 рік

У густому переліку порубаного на книжки царства завжди залишаються пеньки і опеньки, які бентежать уяву, коли, споживши їх, присісти перепочити, та й подумати – а що ж такого надзвичайного у буквах, на які змарнували не лише працю лісоруба, але й увагу читача. 

І будь-якими задовгими реченням з кучерявими словами не пояснити, з якого козиря треба зайти, щоб і собі виграти пару-трійку хвилин кайфу від розглянутого нижче чтива.

Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016 - 400

 

 

Деякі з читачів, як можна було дізнатися з презентацій цього роману, не те що прочитали, а навіть «програли» його у своїх несподіваних мандрах, що називається, шляхами України. Тобто відвідали ті місця, що згадуються у цьому чи то козацькому фентезі, а чи справжньому лицарському романі. Звідси – питання. Чим наснажений був автор, пишучи свою сагу про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю? Бо надто усе це скидається на чарівний світ Толкіна. Відповідь: крім власних фантазій, оповідками Яворницького та мапами Боплана. В результаті маємо Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає. І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут — Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли над нею лихо зависне. Коли ж до правди, то це як Троянський кінь українства у засмічене західною культурою сьогодення. Або вірус «Троян», покликаний знищити бацилу зневіри у звироднілих читацьких душах. 

 

Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

 

 

Якщо згадати батьків чорного гумору з всюдисущим абсурдом, то питання про те, куди ж подався Федя Давидович з однойменного оповідання Хармса, знову зацікавить апологетів жанру. Поцупивши кусень масла і сховавши його за щокою, він так і не спромігся продати його заможному сусідові, будучи вигнаний з кімнати. Може, туди, де Пакін з Ракукіним мешкали? У будь-якому разі, три взірцеві як на голодну драматургію ХХ століття п’єси з доробку визначного представника театру абсурду поляка Славомира Мрожека – вагомий внесок у сьогоднішні наші роздуми над балаганчиком культурного буття. Зокрема «Емігранти», написані у 1975-му році, були поставлені самим Анджеєм Вайдою - і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко - притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор «Емігрантів», «Пішки», «Портрету». Зрештою, річ навіть не в абсурді трійки п’єс, зібраних у цій ошатній книжці – а в тому оточенні, дискурсі та контексті, який зустрічаємо також у творах інших видатних емігрантів (автор збірки попоїздив таки світом, повернувшись до Польщі). Серед них насамперед – це так само три видатні вигнанці-емігранти зі слов’янського світу, що зробили свій золотий внесок у скарбницю світової, але насамперед західної культури – Ежен Йонеско, Еміль Чоран, Мірча Еліаде. 

 

Грегорі Девід Робертс. Тінь гори. – К.: КМ: Букс, 2016

 

Як казали в Чехова, коли вже чаю не дають, будемо горілку пити. А якщо не видають Буковскі з Томпсоном, або видають, але в руки по сто грам, то замінимо його не гіршим за градусом оповіді Шантарамом. Чи пак, продовженням міжнародного бестселера про безжурного їздця, що колесив Бомбеєм, тобто «Тіню гори», яку можна споживати з будь-якої сторінки. По-перше, їх тут цілих вісімсот, по-друге, автор, якого навперебій порівнюють з Хемінгуеєм, Мелвілом і Томом Вулфом, заново відкрив нам Індію, як свого часу Даррел - Олександрію, Мелвіл - південні моря, а Торо – всього лише озеро Уолден, але зате яке. Там є персонаж, який, наче той індус, що тримав задертою руку протягом тридцяти років, майже ніколи не виходить зі стану зміненої свідомості, лежачи за ширмою філософії на повсякдень. А ви кажете, вічного кайфу не буває. Читайте Робертса, і буде вам заміна не лише американських напівбітників, але й самого, страшно сказати, Ульяненка. 

 

Марія Козиренко. Жуйка. – Л.: Кальварія, 2016 

 

Незвична, хоч і передбачувана  у глобальному (чи пак, глобалістському) сенсі історія в цій повісті вже тому, що пропонує свій варіант розвитку апокаліптичних подій. Наслухаючи яку, на презентації книжки у Львові справжній кобзар вирізав непідробну бандуру зі реальної колоди. Адже мова була про музику, яку, за сюжетом, давно вже не виконують на справжніх інструментах. Так само у проморолику до «Жуйки» грає найрізноманітніша музика, яку тільки можна собі уявити – від дядька на базарі до надсучасного техно, виконаного на органі, що нагадує пульт космічного корабля. До речі, на гастролі до Києва вже приїздив такий, але мало хто це зауважив. Тож варто хоча б у цій книжці прочитати про те, що нас очікує коли вже не буде що зауважувати, і «жива» музика зникне з нашого життя. 

 

Богдан Волошин. Політ золотої мушки. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2016 

 

Суто авторських ландшафтів давно вже не видно у наших літературних краях, і Діамантова імперія імені Яворського та ялицева столиця Прохаська не тішать уяву читача. Аж раптом щось на кшталт містечкового Макондо чи Йокнапатофи виринає у Волошина з мороку сільського нашого небуття. Справа в тому, що його славні Бурачковичі – це вигаданий топос австро-угорського зразка, і славна ця фантасмагорична місцевина втопленими у болотах танками, бродячими псами і версією завклубу щодо заснування села українськими переселенцями-динозаврами, вигнаними з тундри «москальским льодовиком». Тим не менш, футбол у цій веселій книжці несподівано палко і віддано люблять, бігають за м´ячем, що закотився кілометрів за шістдесят - в болото, звідки заодно вивуджують трактор, то взагалі в історію села. По-перше, азарт героїв можна зрозуміти, адже приз у грі – шифер на сарай тренеру проти ящика мила - судді, по-друге, згадана історія розтягнулася на цілих три держави, між якими наша точка збірки народної сатири і гумору приліпилася.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери