«Ми з вами збудуємо новий світ. Світ, де наш час летітиме вільно та швидко, і життя кожного сильного та сміливого, хто не боїться часу, стане прекрасним і сповненим сенсу, миттєвим і яскравим, як смолоскип на вітрі. Так буде!».

Яна Дубинянська.

У давньогрецькій міфології є цікава історія про одного з найдавніших божеств – Кроноса. Боячись повторити долю батька, відомий титан заповзявся ковтати власних дітей аби ті не завдали йому шкоди. Проте його дружина Рея врятувала одного з них – Зевса, що з часом пішов повстанням проти свого батька та титанів. Золота доба Кроноса завершилася, коли син скинув батька до Тартару. Кронос у міфології персоніфікує час, вічно перебуваючи в русі та виділяючи протилежності. Тож, після довговічного ув’язнення міфологічного персонажа, сучасна українська авторка Яна Дубинянська ретроспектує не саме божество, а те, що воно уособлювало.

У своїй новій, – для україномовного читача, – книжці «Свій час» (2016) Яна Дубинянська замахнулася на абсолютно надважку фізико-філософську категорію – категорію часу. Авторка не з наукової позиції презентує координати часу і простору, а з міркувань власної фантазії. Тому і текст вийшов експериментальним, антиутопічним, часом фантастичним, подеколи і грайливим. Читати подібний текст важко, проте сюжет роману пожвавлює до дискусій та обговорень, літературознавчих розвідок, аналізу метафізичних експериментів.

Отже, у сюжеті роману маємо різні світи. Причому це не один сюжет із багатьма позасюжетними елементами, а декілька сюжетних ліній, кожна з яких маю свою позасюжетність. Авторські лабіринти змушують «дертися» крізь текст, при чому такі накладання лише підсилюють увагу як до самих героїв, так і розвитку дії. Подібне нарощування відсилає до елітарної майстерності прозового письма авторки (згадаймо «Проект ²Міссурі²» із гіперпосиланнями). Очевидно, що Яна Дубинянська вирішила погратися із часом та простором, створивши власну концепцію художньої часопросторовості, а відтак і світу.

У сюжеті роману запропоновано світ особистий та загальний. Для розуміння першої концепції світу в тексті зображено гармонійне буття, у якому життя перекваліфіковується не на що інше як існування. Звичайно, що героям такий світ симпатизує, бо не знають іншого (чи, скоріш за все, бояться знати). Скажімо, Ірма насолоджується життям у своєму власному середовищі: «Мені добре тут, у моєму особистому просторі та хроносі по внутрішніх межах. Я не потребую зовнішніх ментальних, енергетичних чи інформаційних опор. А тим більше – жодної конкретної людини як їхнього суб’єкта» (с. 86). Іншими словами, особистий простір – це оаза приємності, захищеності, комфортності, безвідповідальності. Такий світ наділено утопічними барвами та пахощами. Означений спосіб життя радше нагадує існування равлика, кокона, мушлі тощо. І тільки раптове втручання чужорідного тіла чи звуку сигналізує про можливу дисгармонію особистого простору. Як наслідок, герої отримують адреналіновий сплеск, свідомість перестає почасти нормально функціонувати, а реальність сприймається ілюзорно. Така картина світу Яни Дубинянської нагадує просторові концепти Тараса Прохаська та Валерія Шевчука, кожен із яких своїх героїв ховає чи то в «мурашниках», чи домі-мушлі.

На противагу особистому простору авторка вибудовує і простір загальний або ж «сумнівно-каламутний». Такий статус світ отримав від мешканців, залюблених у свою вісь простору. При чому, ті ж самі любителі приватного простору не роблять спроб до розширення власних горизонтів, збільшення географії. Великою відмінністю загального простору є те, що тут жителі володіють єдиним, спільним часом. Важливим є не стільки володіння хроносом, скільки бути вільним від нього. У загальному просторі важливо мати волю, без будь-яких зазіхань, без приватизації часу, це світ вільних людей. Завдяки такому контрасту Яна Дубинянська ідеально ілюструє позицію суб’єкта у колективному свідомому та поза ним. Чи зможе така людина прожити без соціуму і що її очікуватиме? Відповідь дискусійна, проте і не варто недооцінювати героїв Яни Дубинянської. У світі спільного часу мешканці особистого простору на біологічному рівні самоусвідомлюють, що не самотні, бо «людина – стадна худобина, колективна істота, вона не може бути сама» (с. 386). Це проблематика індивідуального та колективного в суспільстві, гра людських доль та підкорення їхньої свідомості системі, що заслуговує на окреме обговорення.

Зображення загального простору – це широке поле для експериментів із часовими махінаціями. Саме у плебс-кварталі або ж комуні можна зробити хронострибок (перенесення) у часі: або уповільнитися, або пришвидшитися, усе залежить від поставленої мети. Відповідно, сучасне літочислення Anno Domini втрачає свою функціональність, натомість авторка пропонує альтернативу: час спецохоронний, комунальний, урядовий. Це фундаментальна структура інакшого літочислення вже в іншому вимірі.

Проте тут є і свої небезпеки. Концепція Абсолютного часу, як реальної цінності та ідейної привілейованості робочому часові, цілком тяжіє до переддиктаторських застережень. Творець світу-комуни Женько Крамер (чи Ежен Камер як альтер-его Ебенізера Суна) не без палкого захоплення заявляє: «Я створив власну систему, сам нею розпоряджаюся, сам варіюю. […] … натомість це структура, складна, багаторівнева, набагато стрункіша і зграбніша за ваші атомізовані хроностільники! А вигадав її я. І особисто контролюю» (с. 381). Це щось на зразок лялькового театру, де одна урядова особистість створює, контролює, формує слухняне покоління соціальної парадигми.

Яна Дубинянська майстриня із розставляння пасток: іронічних, фантастичних, ірреальних, детективних. Роман «Свій час» – це хитросплетіння часових модусів та накладання сюжетів, це комбінація онтологічного із екзистенційним. Це роман про розуміння та оцінку власним діям та з якою користю ми використовуємо свій час.