Олексій Волков – це важка артилерія сучасної гостросюжетної прози. У новому романі він сплітає воєдино фатальні збіги, сенсаційні викриття та небезпечні політичні ігри.

На «Вовчий місяць» можна навішати хоч сотню дисклеймерів – мовляв, «імена героїв та назви міст вигадані» та «будь-який збіг з реальними подіями є випадковим». Кого ми обманюємо? Громадянин чи громадянка України, які не випадали з інформаційного простору в останні чотири роки, одразу зрозуміють, про яку трагедію в ньому йдеться. 26 вересня 2012 року невідомий зловмисник розстріляв чотирьох охоронців у київському торгівельному центрі «Караван» і втік від міліції. Медіа охрестили злочинця «караванським стрільцем». На відеозаписі нібито впізнали Ярослава Мазурка. За ним полювали півтора місяці, але знайшли лище труп, оголосивши: це – самогубство. Рідні Мазурка заперечили його причетність до розстрілу, не впізнав його на фото і єдиний зацілілий охоронець. Попри це, справу закрили, але ключові питання лишилися без відповіді: хто насправді скоїв убивство і чому? за яких обставин загинув Ярослав? Резонансний злочин укотре засвідчив параліч правоохоронної системи в Україні режиму Януковича.

Олексій Волков зберіг вихідну ситуацію, але змінив кілька істотних моментів. У романі замість «Каравану» – «Нірвана», убитих не троє, а п’ятеро, серед них – син олігарха. Дія відбувається не у 2012 році, а вже після Євромайдану, під час війни на Донбасі, тобто за «нової влади». Далі авторська фантазія розгорнулася й домогла побудувати власну версію того, що відбулося. Реальна подія лягла в основу захопливого динамічного трилера, у якому українець протистоїть Системі.

Романіст далеко не перший, хто оцінив вигоду від сюжету, сконструйованого на основі справжнього злочину. Він іде слідами Едгара По, Теодора Драйзера, Реймонда Чандлера, Трумена Капоте та Джеймса Еллроя. Усі вони в різний спосіб використовували нестримну цікавість публіки до сенсацій та смажених фактів, словом, до того, хто вбив президента Кеннеді чи як загинула принцеса Діана . Українська література не рясніє зразками таких творів. На пам’ять спадають хрестоматійні «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Земля» Ольги Кобилянської та «Основи суспільності» Івана Франка, базовані на реальних історіях убивства. Сучасні ж наші «гостросюжетники» не балують читачів альтернативними версіями резонансних злочинів. Пригадується в цьому контексті трилер Андрія Кокотюхи «Повзе змія» та його ж «Евгений Кушнарев: жизнь под прицелом», «Терористка» Марини Меднікової (про отруйницю, яка вбивала дітей і колег талієм у київській школі), «Олеся. Сожженые мечты» Єлизавети Вороніної (за мотивами справи Оксани Макар).

У «Вовчому місяці» автора і читача цікавить не стільки розгадка кривавого злочину, скільки історія чоловіка, несправедливо звинуваченого в ньому, вчителя в минулому і чорного археолога Богдана Варибруса. Роман, фактично, – це розповідь про його виживання в неймовірних обставинах, survival story, ідея якої – не датися, не здатися, не скласти руки, коли весь світ – проти. На Варибруса одночасно полює корумпована міліція, олігарх Борис Маркуш, його шукає аргентинський мафіозі Маріо дель-Боска, йому прагне помститися давній ворог і колишній учень Сава. Усе, мов у «Полюванні на вовків» Висоцького: «Обложили меня, обложили, гонят весело на номера» . Через немислимий збіг обставин Варибрус у момент свого тріумфу археолога, розкопавши під Новий рік найцінніший трофей за все життя, перетворюється на живу мішень, і в такому статусі – загнаного вовка-одинака – йому доведеться прожити цей «вовчий місяць». Справа «нірванського стрільця» набуде політичного присмаку. Від її розкриття залежить доля української євроінтеграції. Тому й не сплять у високих міліцейських кабінетах, гадаючи, кого призначити винним і як би швидше схопити і покарати підозрюваного, не розбираючись, чи справді він вчинив страшний злочин.

Автору прекрасно вдалася інтонація трилера, зрештою, як і в інших його романах, – отой шалений темп подій, згромадження неймовірних обставин, блискавичні переходи від безпеки до загрози і навпаки, адреналін великими порціями, від якого перехоплює подих і завмирає серце. Головний герой Богдан – справжня знахідка романіста: сильний, рішучий, загартований, стриманий аж до суворості, розумний і хитрий – а інший би не зміг у тій ситуації вижити і виграти двобій із Системою. «Я из повиновенья вышел, за флажки: жажда жизни сильней…»  – міг би він повторити за героєм Висоцького. Таким «вовком» бачить його «мисливець» – слідчий Бакула: «Усім селом заганяють вовка, який ріже овець. Звір голодний та поранений… Та в останній момент його зуби замикаються на горлі одного з переслідувачів, що зловив гаву, після чого сіра тінь розчиняється між дерев у місячному сяйві… Скажений вовк, якого можна зупинити лише кулею». Так і Варибрус не бачить себе жертвою, терпилою , а бачить переможцем, людиною з честю і гідністю, здатною до прямостояння.

Утім, під час читання роману мене роздирали суперечливі почуття. З одного боку, захоплення героєм і талантом письменника, який тримає в напрузі і не дає розслабитися ні на хвилину. Після окремих особливо вдалих «голлівудських» сцен із екшеном хотілося вигукнути: «Браво, пане Волков!» Але після інших авторських пасажів я ледь утамовувала бажання жбурнути книжкою об стіну…

Бо в романі є друга сторона, і звати її Політика.

Власне, «Вовчий місяць» – це трилер, помножений на політичний памфлет. Навіть не памфлет – пасквіль, судячи з ядучої, хльосткої, злої манери написання. «Добряча «помийна яма»  – такою бачить Україну аргентинський магнат дель-Боска, і автор з ним у принципі згоден: ватажки – безголові і продажні, народ – дурна отара, євроінтеграція – ширма для оборудок, бал правлять бабло і шоу, країна – розмінна монета в чужих іграх. Навіть мафіозі, що вже звичний до цинізму і чорнухи, а й той раз у раз підіймає брови, дивуючись українським реаліям! Перед нами, мов на долоні, весь традиційний набір аргументів свідків секти найзрадливішої зради. «Ген продажу України наявний у кожного українця, треба лиш уміти його активізувати»,  – добиває нас автор.

Винятки? Звісно, вони існують. І сам Варибрус із тих, кому не байдуже, і бібліотекарка Яна, що його переховує. І навіть окремим правоохоронцям, як-от слідчому Бакулі, Волков дарує момент прозріння: зрозумівши, яке майбутнє очікує його дітей, той відмовляється брати участь у злочинній схемі. Однак ці винятки, на жаль, нічого не вирішують, один у полі не воїн. Перемога окремої людини не означає перемоги країни. Тому у фіналі Богдан, голову схопивши в руки , занурюється в тяжкі роздуми, що йому робити з новознайденою свободою. Герой опиняється у фаустівській ситуації, його спокушають владою, манять можливостями змінити державу, ставши на чолі виборчого списку до Ради. Насправді ж – хочуть банально використати в політичній грі, передбачивши майбутню «колію»: «Не він перший. Нехай тільки раз обмаститься – далі піде по наїждженому»…

Зрозуміло, у політичному трилері обійтися без політики неможливо. А якщо врахувати, що Олексій Волков у цілому тяжіє до нуару (що колись справедливо зазначив Андрій Кокотюха), то природність зв’язки «політика – кримінал» у цьому жанрі не викликатиме питань. Однак є суттєва обставина: перенісши події на три роки вперед від реальних, письменник мовби забув, що за цей час змінилися не тільки обличчя у владі – змінилися самі українці. Він пише так, мовби не було Революції Гідності, Небесної Сотні, кіборгів у Донецькому аеропорті, масового добровольчого і волонтерського руху. У «Вовчому місяці» події відбуваються взимку, міста і дороги засипає снігом, життя у країні немов завмирає. Такими ж «завмерлими», апатичними, паралізованими бачаться й українці, і на їхньому овечому тлі Варибрус – справжній самотній герой, мало не супермен.

Не хочеться тут заходити в полеміку між #зрадою і #перемогою , ані ідеалізувати «оновлену» систему правоохоронних органів. Дива не буває, хоч як би нам, українцям, його хотілося, достоту за формулою «хтось прийде – порядок наведе». Але зображувати сучасну Україну «сонним царством» – на мій погляд, це сильний перебір. Аби українці масово не боролися проти зовнішніх і внутрішніх ворогів, у тому числі проти і всупереч застарілій Системі, – держави би сьогодні не існувало. Злочини, які ставали символічними за часів Януковича: справа Оксани Макар, трагедія у Врадіївці, розстріл у «Каравані», – були якраз тими останніми краплями, які переповнили чашу терпіння. Механічно переносити ситуацію 2012 року на сьогодення, вважаю, некоректно. Як би автору не праглося у формі гнівних і суворих інвектив довести, що «всьопропало», все було марно і світло в кінці тунелю відсутнє по факту. Напевно, викривальний пафос був ще різкішим у рукописі, бо сам романіст розповідає в інтерв’ю про цензуру з боку видавництва: «У «Вовчому місяці» були підняті гості соціальні проблеми, і частину моментів з книги наполегливо попросили забрати» («20 хвилин», Тернопіль, 12 березня 2016 року).

Отож, мій висновок про роман двоїстий. З однієї сторони, перед нами якісний, добротний, цікавий текст з балансом між дією і психологією, з усіма потрібними для трилера компонентами: карколомною інтригою, сильним і живим героєм, постійним саспенсом. «Вовчий місяць» можу, без застережень, порекомендувати всім прихильникам гостросюжетної літератури. З іншого боку – публіцистичні моменти у творі викликають і сумніви, і сум, і розчарування. Як же хочеться, щоб нарешті героїзм українців полягав не в тому, щоб заціліти в боротьбі з державою, а в тому, щоб докласти максимальних зусиль для її перетворення на засадах гуманізму та лібералізму.