Геополітика – річ химерна і безжальна. Протягом світової історії її речники неодноразово зауважували: культура, яка застрягла на місці і деградує, буде розчавлена іншою, могутнішою, що має сили не лише боротися за свої права, а й нахабність диктувати правила буття іншим. Вектор розвитку культури останні півтора століття диктував Захід. Тому не дивно, що більшість держав так званого цивілізованого світу влилися у західний спосіб життя. Наразі ж геополітичні полюси дають збій і тому акценти міняють культурний колір. І через нещодавнє і надмірно брутальне колоніальне минуле, нинішні країни-акценти опинилися під загрозою побутового знищення. Принаймні ця думка фігурує серед соціологів. Про це можна мовчати, про це можна не думати, але факт залишається фактом: колишні колоніальні імперії перетворюються на колонії для тогочасних підданих. Вони стають прихистками для тих, які за великим рахунком не здатні на асиміляцію, через що є певною загрозою для існуючої цивілізації.

Роман письменника-провокатора Мішеля Уельбека «Покора» написаний десь у подібних тонах. Він встиг стати найскандальнішою книгою року, чим знову довів неперевершену Уельбекову майстерність епатажу і гри на почуттях простого, середньостатистичного європейця.

Якщо ми говоритимемо про скандал і неоднозначність всередині літератури, я впевнений, лідируючі позиції будуть за французами. Пияк і літературний рабовласник О. Дюма, аморальний негідник Л.-Ф. Селін, ікорний лівак Ф. Бегбедер тощо. Ці імена рвали і рвуть суспільство на шмаття, демонструючи йому, суспільству, його нутрощі. Мішель Уельбек тут винятком не став. Аби виграти черговий бій, він вирішив вдарити читачів нижче пояса. Тому взяв і зобразив недалеке майбутнє західної Європи, яке затулив чадрою. Удар став приголомшливим, бо письменник влучив у найболючіше місце Франції та й не тільки. Дуже скоро роман «Покора» назвали «голосом простаків», які, на відміну від буржуа, не страхаються говорити правду і бачити навколишнє таким, яким воно є насправді. Щодо мене, за останній час ця книжка стала однією з небагатьох, про які цікаво потеревенити десь на кухні за склянкою яблучного соку з льодом.    

Представлена в Україні видавництвом «КСД» «Покора» відправляє читача у той час, коли матінка Європа підкорюється мусульманам і стає чимось на кшталт «Євро-Дабі». Вони стають панівним класом у Франції і Бельгії, на черзі Британія і інші країни, де поборники ісламу поки ще не стали за стерно, але впритул до нього наблизилися. Перед головним героєм лежить складний вибір: підкоритися нововведенням і прийняти іслам або лишитися частиною старого світу і стати нікому непотрібним, бо життя, яким той звик жити, вже не існує.

Сорокачотирирічний викладач Сорбонни Франсуа (Франція?) постає перед читачем уособленням середньостатистичного кар’єриста. Він інтелектуал і фахівець з літератури. Самотній чоловік, який користується своєю посадою і зваблює студенток, змінюючи юних коханок щороку. До всього, Франсуа не надто турботливий син. Йому байдуже до батьків і до їхнього життя порізно після розлучення. Все, про що він думає, так це про предмет своєї кар’єри і періодичні стосунки з дівчатами.

Читач вривається у життя Франсуа якраз напередодні виборів на пост голови держави. Вводячи у курс справи, автор потроху розкриває карти і розповідає, що старої, доброї і романтичної Франції давно немає. Її вулиці переповнені арабами і навіть автентичні ресторації пропонують відвідувачам халяль. Колись сором’язливі, а тепер надто гордівливі студентки у накидках, у стінах університету поводяться, мов вдома. На вулицях Парижа спалахують збройні конфлікти. Звісно, влада це замовчує і тому багатьом доводиться шукати інші джерела інформації. Так виглядає Франція напередодні ісламізації.

Змальовуючи життя головного героя, автор, не без звичних для провокаторів шпильок, відверто натякає: відповідальність за ісламізацію західної Європи несе гендерна рівність. Вона виникла у результаті послаблення патріархату і стала причиною занепаду цивілізації. Тут Уельбек оперує тим, що патріархат, як засада, на якій стояло суспільство, тримався за фундаментальні цінності. Його прихильники об’єднували родину, релігію і жертву заради майбутнього у одне ціле. На тому трималася міцність культури заходу. Боротьба жінок за право соціальної реалізації послабила закони і тріщини пішли по усіх мурах. Відтак відраза до релігії і нехтування родинними цінностями стали нормою життя, що з соціологічної точки зору скоріше є слабкістю, аніж силою. Тому світ почали захоплювати сильніші, яким чхати на досягнення цивілізації, бо вони досі тримаються свого коріння.

Згадані підтексти з’являються чи не на перших сторінках «Покори». Одним з найскандальніших уривків роману, на мою думку, є концентрат численних  інтерв’ю з мусульманськими жінками. Гадаю, не секрет, що сексуальність і елегантність цивілізованого Заходу у країнах Старого світу сприймається, як блуд. От письменник і пише, мовляв, мусульманська жінка ховає своє тіло за паранджею, бо хоче бути привабливою лише для свого чоловіка. Європейські жінки, навпаки, наводять красу здебільшого перед виходом у світ. Вони ж бо прагнуть уваги усіх мужчин без винятку. А от вдома зазвичай носять огидний і безформний одяг, через що чоловіки перестають ними цікавитися.  

М. Уельбек не дарма вважається професійним провокатором, бо звинуватити спраглих до самореалізації жінок у тому, що вони є причиною руйнування родин, може лише справжній відчайдух. Тим паче у західній Європі. І автор добре грає свою роль. Він натякає на відсутність у гендерно-рівному соціумі багатодітних родин. А майбутнє будь-якої цивілізації за тими, у кого більше нащадків. Тому Захід підкорився мусульманам.

Розумію, що після виходу «Покори» у світ ненависників у письменника стало ще більше. Та попри сумнівність і, можливо, сумбурність написаного, все ж таки слід визнати: Мішель Уельбек став одним з небагатьох, кому вистачило мужності сказати очевидне – у ісламізації Франції і періодичних конфліктах винні самі французи, які просто користуються своїми привілеями і бажають жити так, як їм заманеться. Саме тому їх перемагає чужа єдність.

Долею головного героя Уельбек готує читача до покірності, тобто до способу виживання у новому для європейців світі. Висвітлюючи особисте життя і погляди викладача Сорбонни, автор показує його успіх і соціальний зріст, які тут же прирівнює до деградації. Її кінцевим пунктом є самогубство. Саме так. Не відчуваючи у сорок чотири роки жодної насолоди життям, Франсуа іноді замислюється над тим, щоб вкоротити собі віку. Він пожертвував усім заради амбіцій і отримав, що хотів. Але простір навколо залишився холодним і порожнім. Його не зігрівають ані трунки, які він вливає у себе великими кількостями, ані повії, яких знаходить у Мережі після тимчасового закриття університету. Життя втратило смак, хоча ще не так давно Франсуа міг стати гідним чоловіком і, можливо, батьком. Міг, якби бачив у цьому сенс. Тому не дивно, що разом із нововведеннями у Франції він починає задумуватися про покору новому уряду: приймати правила гри чи ні? На кону великі ставки – адаптація і реалізація, і самотність, але вірність старим принципам.

Крім інтелектуальних теренів Франсуа роман «Покора» сповнений політики і літератури, що і не дивно. Першою Уельбек демонструє, як саме мусульмани прийшли до влади, що цьому передувало і як інші коалізувалися заради свого виживання. Відносно літератури, вона є захопленням головного персонажа, завдяки чому той зробив кар’єру. Дослідження Франсуа стали божеством, якому він приніс у жертву своє життя. До всього, виправдовуючи вибір тих, хто встиг підкоритися, автор вивів у книжці кілька приміток типу «Іслам для тупаків». Там Уельбек дав відповіді на найпопулярніші питання «невірних» про іслам. Звичайно, серед них затесалася і незрозуміла багатьом полігамія. Таким чином автор, вочевидь, дає зрозуміти, що при нинішньому положенні речей у суспільстві, іншого майбутнього у Франції немає. Наприкінці роману письменник знову береться за шпильку і зазначає: нервозність і напруженість чоловіків зникла разом з жінками у тісному одязі з декольте, всі стали значно спокійнішими.

Від себе можу додати: «Покора» – це одна з небагатьох виданих книжок, обкладинка якої цього разу не бреше. Справді, Мішеля Уельбека можна або обожнювати, або ненавидіти. Золота середина тут навряд чи доречна.