Бунт чи покора? Чи здатна сучасна людина на бунт, на тотальне спалення мостів, мова не про жертовність заради не демонтованих ідей, заради ідей взагалі як певних проектів, сценаріїв майбутнього, мова не про жертовність/дар, а про бунт як акцію, крок в бік від повсякденності. Чи здатна людина на бунт перекладу при якому руйнуються властиві конкретному суспільству застарілі схеми, переосмислюються традиції, тобто бунтівність бунту в його рішучості на зміни при яких жертовність не є обов’язковою, репресивною складовою, радше навпаки, діє теза: при будь-якій ситуації «vous devez rester vivant – au moins un certain temps». Чи є така теза бунтом, чи проявиться в ній бунтівність бунту, як об’єктивність, або ж це актуальне для деяких суспільств, культур, особистостей? Дедалі стає очевиднішим, що максимізований бунт (про інакший не варто і думати) є утопією, не бунт проти однієї системи за іншу, систем близьких культурно, а бунт проти системи протилежної, іншими словами, людина, котра звикла, котра є конформістом (опустимо юнацький максималізм) обере покору . Не слід сприймати покору, як необхідне зло, як щось, що знищує, нівелює особистість, що протидіє раціональному і захоплене езотеричним, містифікованим. Інколи покора при мінімальній перевазі (на виборах) здатна перемогти радикалізм, зберегти (не консервуючи) усталене життя. Звичайно, покора вносить свої корективи, які здаються катастрофічними, але катастрофічність при повторному аналізі видає переваги і, врешті-решт, катастрофа віддається на відкуп маргіналам. Подібна модель бунту не завжди працює з однаковою силою.

У новому романі Мішеля Уельбека «Покора» («Soumission» вид. «Flammarion», 2015) головний (анти)герой Франсуа (спеціаліст з творчості Жориса-Карла Гюїсманса) намагаючись зменшити впливи самотності, пристає на бік ісламу, приймає його, користується всіма можливими перевагами, самотність не долається, і він свідомий цього, але « rester vivant » – займатися сексом, наукою, насолоджуватись алкоголем і гастрономією – посутньо нормальне життя викладача французького університету, та всього цього могло б й не бути (і якийсь час, деякі насолоди стали недоступними/не приносили колишнього ефекту) – у Франції перемогла ісламська партія, вона не сильно наполягала на економічних важелях впливу, залишивши за собою право докорінних змін системи освіти, в якій задіяний Франсуа. Сорбонна перетворилась на мусульманський університет. Я умисно оминаю інші важливі лінії і паралелі роману. Лінія (сенси) навернення Франсуа (символіка імені) в іслам важлива для демонстрації прикладу покори , добровільної, раціональної, з усвідомленням переваг та недоліків. Покора демонструє себе не тільки в сюжеті, а й в тексті як такому – тексті написаному французькою мовою, в графемах (покора не обмежується суто лінгвістичним значенням слова іслам ), в перекладі.

Я не стану вдаватися до розгорнутих викладок теорії перекладу, про переклад перекладу, про перекладність і неперекладність. Є репутація автора, властива йому мова, стиль, письмо, існуючий творчий доробок. І важливо при перекладі максимально перенести мову, стиль, письмо, дотримуючись нюансів (як в значенні слів, так і в пунктуації).

Нещодавнє видання «Покори» М. Уельбека українською (вид. «Клуб сімейного дозвілля», 2015, переклад І. Рябчія, редактор Г. Пагутяк, коректор Г. Фурса, головний редактор С. Скляр) не дотримується оригіналу в пунктуації (безумовно, щось при перекладі втрачається), графічно і страждає на безпосередню якість перекладу. Виділені курсивом слова, слова в дужках, три крапки – не просто естетичні прийоми, для автора вони мають сенс, адже на чомусь наголошують, щось пояснюють, навіть інтервали між абзацами не пусте місце, а пауза, перехід до наступної сцени. Маємо справу з проявом перекладацької, видавничої покори , коли унікальність голосу автора поступово затихає, втрачається, коли перекладач, видавець не те щоб посідає його місце, але підвішує текст. Про що мовчить переклад? Покора перед ким? перед чим? Якщо взяти епізоди пов’язані з перекладом обсценної лексики, то в силу яких причин не дотримано жорсткості у висловленнях, притаманних самому автору? Наприклад, «envie de baiser» перекладено як «кохатися», хоча доречніше застосувати обсценне «їбатися», «трахатися»(в деяких фрагментах тексту слово «трахатися»–«faire baiser» вживається, про семантичну і сенсову різницю між «їбатися/трахатися» годі й говорити), подібна ситуація і з висловом «envie de mourir» – «кортіло померти», з урахуванням контексту – «кортіло здохнути». Це не поодинокі випадки («merde» – «довбаний», замість «лайно»; «une fellation» – «статевий акт»,замість«мінет/відсмоктувати»; «стискати піхву» – «chatter à volonté» – «стискати кицьку»; натомість «une ріре» – «мінет», фігурує часто; не завжди відповідно до контексту перекладається слово «un bite» – «член», «прутень»). Інколи перекладач не просто перекладає, а одразу подає інформаційну довідку (поряд з редакторами французьких видань зазначає, яке саме видання вони представляють, в оригінальному тексті фігурують лише прізвища), напевно в такій ситуації було б доречніше зробити розгорнуті примітки в кінці тексту, а також додати до видання передмову, в якій би пояснювались умови і передумови появи «Покори», про місце «Покори» в житті М. Уельбека і про те, що однією з можливих назв роману є «Навернення» («La Conversion»)[1].

Взагалі текст перекладу страждає на відсутність уніфікації: іноді назви/імена транскрибуються кирилицею («Зі-Зі-Топ» – рок-гурт «ZZ Top», «Ірулегі» – марка вина « Iroul é guy », «Жиль Блас» – назва журналу « Gil Blas», «Ле Монд» – газета « Le Monde »), іноді вони перекладаються («Чорний кіт» – журнал «Le chat noir», «Бик, що сидить» – ім’я «Sitting Bull»), іноді подаються мовою оригіналу (путівник «Petit Futé», радіостанції «France Info», «Europe 1»). Багато випадків, коли йде невідповідне розбиття на абзаци (якщо в оригіналі шість абзаців, то в перекладі все поєднано в один), невідповідні інтервали між смисловими частинами, невідповідні курсиви, дужки, пряма мова, діалоги, одруківки, зайві ініціали/прізвища, пропущені/неперекладені/некоректно перекладені фрагменти.

Та повернімось до питання: перед ким?/чим? проявляється покора перекладача, видавця. Не думаю, що шанувальників творчості М. Уельбека здивує присутність в тексті міцної обсценноі лексики, або він не зможе прочитати латиницею назву «Le Monde», а прихильники рожевих романів взагалі навряд чи читатимуть «Покору».  Хибним є шлях умиротворення читача, суспільства, плекання високої духовності в спробі перекласти текст, який від початку (не)має інші цілі. Або це суто іміджевий, комерційний хід, брак професіоналізму в розрахунку на те, що до читання французького тексту мало хто дійде, і що читач М. Уельбека – читач неосвічений. Але... але йдеться не лише і не стільки про сприйняття, скільки про автора, його голос, нарацію, артикуляцію, навіть про дим від його сигарет. Стирання гострих кутів, викреслення оригінальних особливостей і вкреслення (знову таки не як безумовний акт) перекладача та решти призводить до гламуризації, вихолощення авторського, автора, залишається безлика покора, перекладений текст не бунтує, не наважується на рішучість, не є подією.

[1] Дещо про умови/передумови див. мою статтю «Soumission [La Conversion] Мішеля Уельбека» [Електронний ресурс] / В. С. Мірошниченко // Літакцент. ― 2015. ―  Режим доступу: http://litakcent.com/2015/03/24/soumission-la-conversion-mishelja-uelbeka/