Re: цензії

Здивувала назва. Психопат. Про що це? Явно про щось хворобливе і необхідне для рефлексії в наші складні часи. Не буду сперечатися із фахівцями у сфері літератури, де поняття особистості все ж не тотожне поняттю маніяка з збоченою моральною позицією. Але у сфері психологічній ми можемо говорити тільки про індивідуально-психологічні характеристики головного героя. Видається, що поняття «психопат» меншою мірою відображає особистісний розвиток головного героя, ніж викривлені мотиваційні потяги. Однак хочеться застерегти. Перенесення медичного терміна, який часто вживається в повсякденному житті аж ніяк не фахівцями, завжди загрожує багатозначністю і недовизначеністю. Особливо якщо ми маємо справу з художніми образами.

Насправді, зміни, які відбуваються в суспільстві, настільки глобальні, що радикально оновлюється не тільки матеріальне середовище людини, але і його пізнавальна сфера, і, як наслідок, знання про суспільство та якості його членів. Поняття «особистість» також не проходить повз уваги фахівців та причетних до «науки про душу», а такими себе вважають мало не всі. Заперечення існування прямого й однозначного критерію особистості могло б зробити мене скептиком, якби не досвід консультаційної роботи в психології. Взагалі, на мій смак, скептицизм – відмінна та практична річ. За допомогою нього можна провести якусь, нехай умовну, демаркаційну лінію між наукою і літературним використанням наукових термінів. Роблю на цьому наголос, оскільки бачення індивідуально-психологічних характеристик вбивці, який вважає себе мало не жерцем і виконує, на його думку, сакральну місію людської чистки, у ракурсі розвитку та рефлексії особистості може здатися самовпевненістю автора.

Однак, з Наілем Муратовим, автором роману «Психопат», не зможуть сперечатися навіть ті, хто замислюючись про власну особистість, вагаються за допомогою перекладу в упорядковану і легко сприйману форму структурувати уявлення про особистість іншої людини.

«Чи слід взагалі заглядати в чиюсь душу? Наскільки етично намагатися дізнатися про людину щось таке, чого вона не хоче відкривати?»

Це в психології нашу свідомість порошать візерунчастими визначеннями особистості, що ніяк не чіпають за живе. У літературі все інакше. Чесніше, прозоріше…Сучасна література надає можливість читачеві «помацати» власними аналізаторними системами певні джерела, що лежать в основі творіння сучасного часу. Адже, ніхто інший як письменник, має потенціал, обумовлений його включеністю в творчу діяльність. Що й надає йому можливість проявити прогностичність, силу передбачення і правдивого попередження, які допомагають читачам дивитися на дійсність з меншим страхом, підозрою і вселяють надію на те, що непізнаний світ зі усіма його стражданнями все ж кінцевий в своїх гримасах. Хоч візуально і безнадійний.

«Імітувати любов простіше, ніж відчувати її. Мені здається часом, що люди, які люблять один одного по-справжньому, вже перевелися».

Не даремно суспільство через літературу прагне перейти від культу сили до діалогічного взаєморозуміння за допомогою витончених засобів, у число яких входять відгомони справжньої, а не задекларованої толерантності, любові та альтруїстичності.

«У якомусь сенсі, так, альтруїст. Але я люблю окремих людей, а ось до людства в цілому ставлення складне».

У романі «Психопат» іноді, нехай вибачить мене читач, практично неможливо провести розділ між нашим істинним світом і світом літературним. Особливо це відноситься до нашого бажання знати майбутнє. Причому ми готові на будь-які витрати, аби знати, що з нами буде в наступний момент життя. Це не можна назвати випадковим бажанням, оскільки невпевненість у завтрашньому дні й воління проскочити повз покарання за наші земні пустощі у деяких персон таке велике, що ментальне та фізичне шаманство зведено вже в нашому суспільстві в розряд бізнесу.

«…Погодьтеся, куди цікавіше дізнатися власне майбутнє! І хіба мій попередній досвід цілющого сну – не провальна спроба з’ясувати щось про те, що трапиться по закінченні трьох років? По суті, ця процедура нагадує підглядання нишком у замкову щілину, от тільки підсумок сумний. Ти втрачаєш зв´язок із дійсністю, загадковим чином переміщаєшся в абсолютно порожній нематеріальний простір, а потім з’ясовується, що це – всього лише наслідок банальної алергії. Алергії на майбутнє? Смішно, чи не так?..Що може бути простіше – заснути, накурившись фіміаму, а потім прокинутися з твердим знанням про всі майбутні події. Один-два ходи, і ти в дамках, купаєшся в розкоші та любові. А якщо навіть і не в любові, то, принаймні, в тому, що замінює її за гроші».

Інше питання, куди заводять такі бажання і дії? Цей тип соціального інфантилізму – дізнатися майбутнє та заспокоїтись, не дає нічого, крім програмування на якусь парадигмальні установку по відношенню до життя взагалі та смерті особливо. Люди думають, що знаючи майбутнє, уникнуть смерті, оскільки ці шаманічні ритуали нібито дають впевненість у завтрашньому дні та світовому власному безмежжі.

«…світ влаштований так, що майбутнє залишиться для тебе таємницею, навіть якщо ти вдихаєш пророчний дим! Ти ніколи не зможеш вийти за межі, окреслені вселенським метрономом, але, може, воно й на краще! Жити б стало нецікаво. Втім, померти, непевно, теж».

Але яка безнадія та безвихідь звучать в словах Психопата, коли він розуміє, що його кармічне призначення трансформувалося в хіба не пряме самознищення, то глобальне кооперування з подібною особою в сенсі резонансного самонастроювання на загибель.

«…я, як і раніше, відчуваю себе жерцем, обов’язок якого – принести священну жертву, але в мені вже немає нічого від холодного виконавця кармічної волі, що безпристрасно стискає в руці обсидіановий ніж. Мій шлях – шлях спокутування, жертвоприношення власної любові, болісний і одночасно солодкий обряд, в якому ми з Квітень міняємося призначенням. І вже не стільки я виконую те, що визначено долею, скільки вона, сама того не відаючи, знищує мене як самостійне явище природи»

Навпаки, подивіться на те, як головний герой оцінює такого попутника. Для нього важливо, що він міряє площу їхніх відносин глибиною своїх переживань. Здавалося б – математичний парадокс. Але тільки не в літературному жанрі соціально-психологічного роману. Навпаки, психопати, як правило, переконуються у своїй потребі для суспільства і необхідності подальшого виконання своєї самопризначеної місії, коли виявляють у звичайних людей свої вади. У цьому й полягає найбільша небезпека для суспільства. Не в тому, що психопати існують. А в тому, що вони, як правило, мають рацію.

«Як ставитися до досконалості, що виявилася з вадою? Мої почуття починають зазнавати дивовижної метаморфози»

Причому, їх прихильності і оцінки, як правило, настільки рухливі і непередбачувані, що стає ясно: розподіл їх ставлення до людей у часі неможливо вловити здоровим розумом. Для цього потрібно бути або їм подібним, або прикинутися, що вам все одно і ви не претендуєте на їхню увагу.

«У кінцевому рахунку, ми засинаємо, щоб прокинутися вранці з ясним усвідомленням того, що в наших відносинах щось безповоротно втрачено»

Хочу ще раз звести в одному абзаці психологію і літературу. Не варто приймати серйозно мої порівняльні екзерсиси, оскільки, насправді, літератор завжди може запозичити в вищезазначеній науці загальнодоступні відомості і артефакти, а психолог, як приклад самодостатності своєї професійної сфери, привести її використання в літературі. Такий непростий, але своєрідний симбіоз, що підтримує, на мій погляд, швидше науку про душу.

«Міркуючи абстрактно, не складно втратити лік часу» – це авторський посил нам, читачам. Категорія абстрактного мислення як вищої форми розумової діяльності і категорія часу – одні з найскладніших в психології. Але автор роману не дає нам наукові визначення, про які ми говорили на початку статті. Він просто доводить до нас окремі думки з допомогою художніх образів, яким ми віримо. Вірніше, ми віримо в те, що такі люди як Психопат існують.

А це сильніше наукових визначень.

Оскільки якщо ми перестанемо розглядати життя як постійний рух і роздуми, відійдемо від розуміння різноманіття особистостей та їх протилежностей, якщо перейдемо до площинного вимірювання всіх людей, то зіткнемося з ефектом, який обумовлює одноманітне особистісне сприйняття елементів життя.

Щоб підкреслити контрастність сприйняття моменту буття різними героями роману, варто вчитатися в рядки любовних епізодів, оскільки, як правильно показав автор роману, психопат небезпечний у своїх уподобаннях. І якщо не знайдеться людина, яка осадить психопата в його претензіях на первородство любові до об´єкта, то, як правило, все закінчується трагедією.

«– …Поцілувати цю дівчину – це все одно, що поцілувати мрію. Відчуваєш дотик до божественного.

– До божественного мають право торкатися тільки люди, – цілить вона, – а ти – лише маленький шматочок лайна».

Психопат непоодинокий і це не надає оптимізму. Пішов один, прийшов інший. Іноді навіть більш витончений, умілий та жорстокий. І не завжди той, що вбиває власноруч. Іноді це шаховий ас, який грає тривалу і вишукану партію, до якої ми абсолютно не готові і не знаємо, як цьому протистояти. Згодна з автором роману: «Огидно відчувати себе пішаком на чужій шахівниці» . З іншого боку, не варто замінювати одну ілюзію на іншу, і давати окозамилюваний шанс людям, в якому вони можуть пограти в Бога.

«– Але ти помиляєшся в головному: не існує ні диявола, ні пекла!

– Перестань! – посміхнувся я. – Тоді хто ж постійно будує Богу підступи?

– Ви, люди. – Він як ніколи серйозний. – А, отже, він сам.

– Здорово! – У моєму тоні стільки отрути, що зараз цей хлопчик нею захлинеться. – Якщо пекла не існує, значить я нічим не ризикую. Раз моїй душі не горіти в полум’ї, то і каятися їй, погодься, ні в чому.

– Ти неправильно все уявляєш, – терпляче вимовляє хлопчина. – Є щось гірше, ніж горіти в пеклі.

– Перестань! Що може бути гірше, ніж постійне страждання! Вже мені-то це відомо.

– Забуття набагато гірше...»

Неблизькі світи розумного прожиття людей, які були виховані так, що в них було розвинуто схильності до сучасних «людських» якостей і заглушені якості біблійні, і створює той контраст сприйняття особистості, про яку оповідає роман «Психопат». Анрі Пуанкаре писав у своєму трактаті, що «кут завжди можна розділити на яке завгодно число рівних частин». Так і сучасна людина: психопат він, святий, гравець в Бога або його антипода, – завжди знайдеться той чоловік (і швидше за все це буде літератор), що розділить цей образ на яку завгодно кількість частин, з яких ми виберемо свою.

Ту, яка ближче нам самим.